Зарубка на порозі – зарубка на серці. З циклу «Життєві історії про ту війну»

07.05.2019 17:45   Джерело: RvNews
Опубліковано : Яна Замкова

Пообіднє весняне сонце добряче припікало, несучи тепло і радість. Блиснув сонячний промінь і у шибку приземкуватої оселі, що заховалася серед крислатих яблунь і груш. У цю мить двері хати відчинилися, і на порозі з’явилася згорблена фігура старої жінки. Баба Устя поволеньки спустилася на подвір’я, підсунула до стіни ослінчик, що стояв біля порога, й примостилася на ньому.

Справ у хаті й біля хати чимало, все б очима зробила, а от руки взагалі слухатися перестали. Раніше жінка, коли руки слухалися, варила-випікала, ще й людям на хрестини-весілля допомагала готувати. А зараз і собі несила щось зварити.

Добре, що хоч дочка Ліда частенько навідується: хліба принесе, з роботою допоможе. Але ж і її голову вже літа посріблили, здоров’я підірвали. Неодноразово дочка пропонувала матері, щоб перебиралася до неї жити, бо ж важко їй справлятися на два господарства. Але ж хіба вона може залишити цю хату, цей двір, цей поріг…

Баба простягнула руку і провела нею по вимитих дошках. А тоді на мить заплющила очі й поринула у спогади: ось іде вона лугом, зриває духмяні квіти, щось наспівує й не помічає, як ноги привели її до цього хутірця – чепурненька хатинка, прибраний двір, густий садок.

Знала, що віднедавна у цій господі поселилося горе. При пологах померла жінка, залишивши чоловікові маленьку донечку. Збиралася пройти мимо обійстя, коли із саду долинув дитячий плач. Маля кричало все голосніше, а ніде нікого не було видно й ніхто не підходив, щоб його заспокоїти.

Отож зайшла в садок та й побачила колиску, що була прив’язана до яблуні.

Дитинча, побачивши живу душу, якось відразу принишкло. Вона обережно взяла немовля на руки й ніжно притулила до себе. Отак і застав їх Артем, батько маленької Лідочки.

– А я думаю, хто це нас тут забавляє! Знаєш, а з тебе була б хороша мати, Устю, – сказав і відразу вмовк, ніби злякався сказаного. Зустрівши його погляд, помітила втаємничений смуток в очах. А вона ж пам’ятає Артема парубком, коли дитиною потайки дивилася на його кучерявий чуб, чорні брови, карі очі.

- А, може, ти, Устю, вийдеш за мене? – несподівано не то запитав, не то запропонував Артем. Пропозиція приголомшила дівчину своєю несподіваністю.

Вона дивилася на Артема широко розкритими сірими очима й не знала, що сказати. А за мить, сама не сподіваючись такого від себе, погодилася. Була ж бо сиротою, росла в родині дядька. То ж чи могла сподіватися на більше щастя? Того ж вечора Артем і засватався до неї. І з родичами усе погодили.

Не було у неї ні весілля гучного, ні навіть обручки, зате чоловік був люблячим, лагідним, турботливим. Тільки от пожити довго їм не довелося, клята війна все зіпсувала. Коли йшов до війська, взяв у руки сокиру й рубонув поріг, прорікаючи: «Поки змиєш слід – буду вдома. Зарубка неглибока, вигладиш швидко. Себе пильнуй, дочці кривди не завдавай».

Робила як заповідав. Часто мила підлогу, а той поріг щодня терла. Заплющивши очі, торкалася зарубки, обмацувала, гладила її, і в ту мить згадувала чоловіка. Доньку пильнувала. Так і звікувала весь вік у самотині, боячись, щоб ніхто не образив сироту. Все для неї старалася. Та й Ліда до неї горнеться. От і тепер десь повинна підійти.

Від спогадів, що ринули, зі старечих очей потекли сльози. Баба Устя підвелася й, спираючись на палицю, рушила до воріт, виглянути, чи не йде Лідочка.

Ніколи вона не казала дочці, що вона їй не рідна, а сьогодні, напевно, скаже, бо щось неспокійно на душі. Та й Артем щоночі у снах приходить, кличе до себе. Зіперлася на ворота, задивилася у далечінь. Стежкою до хутора хтось ішов, але старечі очі вже погано бачили, щоб розгледіти, хто то. Баба Устя, глянувши на сонце, пригадала, що воно так само яскраво світило, коли Артем ішов із дому.

Так і не довелося більше з ним побачитись. Ото хіба в снах і приходить.

– Мамо, а чого ви тут стоїте? – почула. – Мене виглядаєте? Ліда підійшла до матері й узяла її під руку.

– Як добре, що ти вже прийшла, доню, – обізвалася до неї стара мати. – Щось тривожно мені сьогодні. Обидві жінки, підтримуючи одна одну, повільно рушили до хати.

– Отут, дочко, – вказала баба Устя на ледь помітну зарубку, – ми з твоїм батьком попрощалися. Його наказ – берегти тебе, як рідну – виконала. А тепер хочу признатися тобі, що не мати я тобі, а мачуха. Ніколи не говорила про це, щоб серце у тебе не боліло, щоб душа була спокійна. Та не хочу забирати цю таємницю з собою у могилу.

Ліда ж мовчки припала до сухенького материнського плеча, вдаючи, що для неї ця звістка несподівана. Ой, не була ця сповідь матері для неї таємницею. Ще як була малою, злі язики донесли, що Устя їй не рідна. Але ніколи й словом не обмовилася про це неньці, щоб не завдавати їй болю, не ворушити минулого.

Сонце котилося до заходу. З висоти небес воно спостерігало за двома немолодими жінками, які сиділи на порозі, міцно обнявшись. Сонце огортало їх своїм теплом так, як вони все життя оберігали одна одну від душевного холоду, не даючи поселитися зневірі у їхніх серцях. Сиділи вони в той день довгенько, а між ними була ця майже невидима зарубка на порозі, як спомин про батька і чоловіка, про літа, яких ніколи вже не повернути.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews