Наважуюся поставити перше запитання, але Володимир Григорович мене перебиває:

- Чекай, піди дістань щось у футлярі, - показує на футляр, що підпирає сходи, у якому лежала книжечка «Про славну дівчинку Катрусю». Там лежить книжечка, ти можеш взяти її собі. Як тільки я сюди приїхав, бо колись по світу мотався, то створив свою кобзарську школу у ліцеї. Тут познайомився з багатьма людьми, які стали моїми друзями. І ось мене одного разу до себе запросила одна сім’я. Бачу таку картину: батько купив доньці червоний шолом, щит та меч.  Я дивлюсь, а дівчинка грається з батьком, той тільки відбивається. Ну і в мене зразу в голові такий образ пішов, бо ж потім дізнався, що дівчинка взагалі ніколи не цікавилася ляльками. Її звуть Катруся і з того часу вона стала моєю названою внучкою.

На запитання «чому саме бандура, а не інший музичний інструмент», відповідає:

- Починав  я свою музичну діяльність із баяну.  У дитинстві, коли був у 4-му класі, мама купила мені баян. Грав доки не забрали у військо. Повернувшись, викладав у сільській музичній школі. З дітьми у мене завжди були хороші стосунки та всі казали, щоб я йшов працювати вчителем молодших класів. Якось приїхав я у Кіровоград і побачив музичне училище, та й думаю зайду. Зайшов, мене прослухали та й взяли, не складаючи екзамени. Захотів чогось так  на бандурі грати, дістав бандуру, а коли вчитель побачив, то запропонував грати у його оркестрі на бандурі. За спеціальністю я диригент-хормейстер, а це було моє хобі.

Як сталося так, що Ви декілька років співали на могилі Тараса Шевченка у Києві?

- Я 25 років проспівав на його могилі. Цьогоріч не поїхав. Колись сюди приїжджало чимало дітей, а зараз ледь 2 автобуси. Не те, що колись – аж двадцять! Ставлення людей до пам’яті Тараса Шевченка вже не те. Діти не шанують, кривляються, вибігаючи на могилу. Я дістав бандуру, починаю говорити, що не варто таке робити на цвинтарі. Але найбільше мене вразила вчителька, яка відповіла, що привезла дітей в «музєй», а на запитання, що це за могила, відповіла «курган какой-то».

Що саме Ви несете своїми піснями? Чи слухає Вас молоде покоління?

Як тільки почав виходити з бандурою, то постійно бував на мітингах, де співав. Сідав на асфальті, під дощем, снігом та співав, щоб почуло багато людей.  Бувало, співаю годину – люди стоять і не рухаються. Ще багато хто підстрибував, щоб почути. Проспіваю годину, подякую і піду на інше місце, аби почули інші люди. Зараз – не так. Люди очерствіли. Гроші кидають, але ніхто не зупинеться та не послухає хоч трохи моєї пісні. Інколи буває дуже образливо. Для мене ж гроші не головне. Пенсія є, тому на життя мені вистачає.

А звідки у Вас ця бандура? Чи означає вона для Вас щось?

Якось на Майдані у Києві до мене підійшов Віктор Ющенко та запитав чому ж я граю на такій старенькій бандурі. А я відповів, що не маю коштів на нову. «Тоді знайдіть, а я вам куплю», - він сказав. Ось так я й обрав собі найкращу бандуру на той час, яка була в Україні. Тому й вона для мене дуже дорога.

Чи можливо відродити рух бандуристів та кобзарів на теренах сучасної України?

Звісно ж. У Києві зараз функціює Кобзарський цех, а колись, у 1994-му році, я створив Спілку кобзарів, яка була Всеукраїнською, а потім стала Національною. Проводив я також  з’їзди, організовував концерти. Нещодавно відбувся з’їзд кобзарів, про який мені не повідомили, хоч я колись був ініціатором його створення.     

Авторка: Юлія Гузій

За матеріалами https://ritm.tv