У 1964 році Василя Пасічника з міста Радивилів призвали на армійську службу у Псковську область (Росія). Там його доля перетнулася з чарівною дівчиною Оленою, з якою одружився. Після демобілізації молодята переїхали в Україну. Тут народився первісток Юрій.

Пише http://visnyk.lutsk.ua

Невдовзі Олена вирішила відвідати рідний край. Взяла із собою дитину. І вже не повернулася в Україну. Щоправда, якось надіслала Василеві фото сина, дорослішого на два роки, однак у листі не повідомила, де живе. Ось так і розпалася сім’я, попри те, що Василь намагався відшукати дружину.

Відтоді минули довгі десятиліття, і вже 15-річний Сергій з Радивилова, внук Василя Даниловича, дізнавшись правду про дідусеву молодість, взявся за пошуки. Зокрема, виклав в Інтернет інформацію про те, що батько-українець розшукує в Росії сина. Час від часу Василь Данилович запитував Сергія, чи, мовляв, немає якоїсь звістки.

Як раптом - зустрічний запит. Сергій натрапив на нього на відомому пошуковому сайті «Чекай мене». Там, зокрема, чоловік з Псковської області розшукував батька, про якого майже нічого не знав. Лишень те, що він за національністю українець, познайомився з мамою, яку звали Оленою, перебуваючи в армії. Юра (так представився росіянин) також повідомляв, що вже шостий рік наполегливо шукає слід батька, але все намарне.

Ні, не марно. Завдяки тому, що Сергій виловив в Інтернеті цю інформацію, і відбулася довгоочікувана зустріч батька із сином. Служба «Чекай мене» налагодила контакт між двома сторонами. Коли Юрій разом з дружиною Іриною приїхав в Україну, не міг стримати сліз радості. Натомість Василь Данилович, витираючи сльози, найперше попросив пробачення у сина за те, що син не відчув батьківського тепла.

– Про тата я ніколи не забував, – зізнається Юрій, – хоч фактично нічого не знав про нього. Мама не розказувала. Натомість мені із самих юних літ чомусь запам'яталися гуси: як ми їх із бабусею пасли отут, в Україні, як вони ґелґотіли, ніби вчили мене своєї мови.

– А гуси у нас досі не переводяться, – каже Василь Данилович, – так що матимеш змогу і через них пригадати дитинство. Жаль тільки одного - що так багато часу втрачено. Майже півстоліття, щоб найрідніші люди могли нарешті поріднитися.

За матеріалами http://visnyk.lutsk.ua