Рівненська переможниця конкурсу «Вчитель року-2020» розповіла про свою професію

07.03.2020 20:17   Джерело: 7 Днів
Опубліковано : Рівненський Новинар

Наталія Мельничук працювала вчителем образотворчого мистецтва. Згодом її подвійна фахова підготовка стала в нагоді і жінка перейшла у молодшу школу. Втім, уже за дев’ять років роботи з найменшими школярами педагог опинилася на олімпі вчительського визнання. Журналістці газети «7 днів» вдалося поспілкуватися з переможницею обласного конкурсу «Вчитель року-2020» (номінація «Початкові класи»).

– І як то воно стати вчителем року? Як ви готувалися до конкурсу?

 

– У мене такої мети не було. Але коли директор нашого НВК «Школи-Ліцей» №19 запропонувала, я подумала й відповіла: «А чом би й ні?!»

Напевно, спрацював дух авантюризму. Ніби ж нічого й не втрачаю, а спробувати свої сили – цікаво. Не завжди ж варитися в рамках своєї школи. Хочеться вийти за її межі, поспілкуватися з колегами. Дізнатися щось нове і цікаве, порівняти себе з іншими. Так можна і свою самооцінку підняти, як у моєму випадку і сталося. Все трапилося якось враз (сміється). Хоч сподівання на перемогу були завжди. Втім, як у будь-якому конкурсі, не можеш бути впевненим до кінця у своїх силах, бо реально не знаєш своїх суперників. Та й себе не можеш оцінити достатньо об’єктивно.

– Ви з дитинства мріяли про вчительську стежку?

– О, ні. В дитинстві любила щось творити, малювати, ліпити. Навчалася в Рівненській художній школі. Пригадую своїх славних педагогів, нині покійних, Андрія Андрійовича Чуприну і Анатолія Івановича Мартиненка. Дуже любила скульп­туру, дизайн. Не просто малювати, а з елементами інсталяції щось робити.

Саме тому пішла вчитися в наш педінститут на вчителя образотворчого мистецтва. Але ця спеціальність була лише разом із початковою освітою. Тож так склалося, що отримала дві кваліфікації.

І на роботу прийшла як вчитель образотворчого мистецтва. Потім я таки змінила профіль. Та коли мені пропонують щось здизайнувати чи оформити якийсь коридор (навіть під час відпустки), берусь за роботу. Та й свій кабінет оформила креативно.

– Вас не лякала учительська рутина: кожного року пояснювати одне і те ж, та ще й для кожної дитини окремо?

– Зважаючи на те, що змінювалися програми, стандарти, за всі роки роботи в школі мені двічі одну і ту ж програму читати не довелося. Завжди було щось нове.

Коли перейшла працювати в початкові класи, спочатку було страшнувато йти до першокласників, бо все ж звикла до старших дітей. Тому довелося трохи переключити свою свідомість, врахувати психологічні нюанси своїх юних вихованців. А тоді як пішло, то пішло.

– Вчительська професія зобов’язує завжди контролювати ситуацію. Вас це обминуло?

– Так, зробити зауваження – суто вчительська риса. Я мешкаю неподалік школи, тож коли бачу, що діти якось не так поводяться, стриматися не можу. Але зауваження роблю в гумористичній формі, використовую усілякі фразеологізми. В народній мудрості дуже багато влучних висловлювань. Помітила, що й діти у цьому мене наслідують.

– А вдома часто доводиться проводити педради?

– Домашні дуже люблять послухати про якісь кумедні випадки зі шкільного життя. Вони, мабуть, знають усіх моїх учнів різних випусків, їхніх батьків чи приблизно здогадуються, про кого мова.

Напевно, якби не було таких чудових дітей, як мої учні, то дуже сумно було б учителю працювати. Все-таки вони вчать нас сприймати життя по-іншому. Діти справжні і щодня надихають мене на творчість.

– Чи вистачає у вас часу на свою сім’ю?

– А по-іншому неможливо! Але якби доба була більшою, то встигала б більше. У мене двоє дітей: син – 10-й клас. Навчається у РОЛІ, і донька в 6-му класі у нашому НВК №19. Вони, напевно, так само, як і я колись, швидко усвідомили, що вчитися треба добре. Це знадобиться в майбутньому. Тому мені з ними легко.

– Багато зараз претензій ставлять до учнів, мовляв, вони малорухливі, постійно сидять у ґаджетах…

– Кожен новий набір від попереднього відрізняється. Коли ж їх тестуємо за розумовими здібностями, – однакові. Але всі вони неповторні і різні за темпераментом. Трапляється, що дуже важко працювати з дитиною. Але зрозуміла одне: за бажання з усіма можна знайти спільну мову.

Все йде від родини. Маленькі діти є відображенням своїх батьків. Але це ще не їхня думка. Тому треба збиратися родиною, обговорювати ситуації, які трапилися, разом.

Зараз, на мою думку, пішла мода бути чесними, добрими, співчутливими. Коли кажеш батькам: «Давайте ми разом з вами попрацюємо над тим і тим. Вашим сім’ям стане краще, та й дитина комунікуватиме краще…» Бо ж усі хочуть дружити з хорошими, добрими, із тими, котрі можуть поділитися. То, як правило, вони йдуть на контакт. Головне, підібрати правильні ключі. Поки що мені це вдається (сміється).

Оксана ПИЦЬКА


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: 7 Днів
Загрузка...