Прийшли нині цікаві думки. Поділюся. Вчора зателефонувала одна знайома і сказала: "Мені заборонили працювати, бо мені за 60. Як же я витримаю це сидіння вдома? Це ж кінець!"

Мені дивно таке чути, бо моя робота робиться тільки усамітнено, тож карантин у тому варіанті, як він проходить у мене, мені подобається, мені ніколи не буває нудно і часу завжди бракує. 

Але після цієї розмови я подумала: " А ми ж бо звикли жити тільки по горизонталі! У щільних графіках, складених роботодавцем. По накинутому нам плану. У щільно заповненому інформаційному просторі. 

Погодьтеся: рідко хто виділяє в день бодай годину для повного усамітнення й занурення в себе, у свої думки, у розмірковування над якоюсь ситуацією, розмовою з кимось, темою, аналізом побаченого й почутого, або ж над плануванням свого дня, місяця, року, життя. Ми втратили себе. Чи не так? 

Ми як біороботи. Телевізор, ЗМІ, мережі ліплять з нас те, що комусь вигідно. Нині нами опанував вірус страху. І ми дійшли до того, що боїмося вже не тільки вірусу й голоду. Нам стало страшно навіть нас самих. Ми боїмося залишитися сам на сам із собою, власними думками, власною самістю. Ми ж бо не знаємо себе. 

То, виходить, що наш президент, сам того не відаючи, напророчив, бо нині от настав час спитати себе: "Хто я? Для чого я? Куди мені йти?" 

А, може, це і є та пора, настала ось, для нашого самовизначення? Щоб ми збагнули нарешті свою сутність: хто ми, кожен з нас, колупнули думками вглиб свого роду, народу та спитали у себе: "А чи так я живу?" Може нам пора змінитися, змінити свої старі віджилі стереотипи, все поміняти? 

Ми на цій кульці земній - усі брати й сестри. ВІрус показав, як тісно ми поєднані. Тож коли далі будемо дурити одне одного, ошукувати свого брата, його гнобити, нас з'їсть вірус. Це неминуче станеться, бо порушення законів людського співжиття - це порушення законів Всесвіту. Матриця наша не витримала. 

Людство мусить змінитися. Інакше не виживе. Читаймо на самоті Шевченка. Там усе написано.