Добрий, відкритий, щирий. Таким завжди пам’ятатимуть Вадима Карповича. Про нього хочеться сказати – таких людей мало на цій Землі. Але, на жаль, у долі були свої плани. Рідні й знайомі не можуть повірити, що чорна смерть таки спіймала настільки світлу людину.

Вадим Карпович народився у селі Великі Озера Дубровицького району Рівненської області. Проте, коли йому виповнилося 8 років, родина переїхала на Херсонщину. Саме там Вадим провів практично усе життя.

- Працював у міліції, але у 2008 році звільнився за власним бажанням. У 2015-му його мобілізували, він пройшов рік війни-АТО, на щастя, повернувся додому. А потім вирішив підписати контракт із ЗСУ. У нього гарно йшла кар’єра. Починав солдатом, бо ж міліцейські звання в армії не рахуються, а вже скоро мав отримувати капітана. Вадим бачив себе лише в формі, мав внутрішній стержень, бажання захищати, оберігати, відстоювати правду, був справжнім патріотом України, - розповідає дружина Героя Світлана.

Відволіктися від справ військових Вадим міг на риболовлі. Зацікавив риболовлею й сина, якого любив понад усе на світі. 13-річний Андрій часто був татовим супутником.

- Ранкові, денні, нічні риболовлі - це був їх азарт, їх справа. Херсонщина - край озер, тому не полюбити риболовлю Вадим просто не міг. Та й сину це дуже подобається, - розповідає Світлана.

Саме на Херсонщині, у місті Берислав, війна наздогнала його сім'ю. Вадим в цей час воював на кордонах Луганщини.

- Він дуже переживав за нас з сином, адже знав, що це не люди - це тварюки заходять на нашу землю. Вони в першу чергу ходили по домівках атовців, військових. Шукали їх. Тому вирішили, що ми з сином будемо їхати з рідного дому. Вадим наполіг, щоб виїжджали сюди, мовляв, тут родичі, підтримка. Так ми опинилися у Рівному, - продовжує жінка.

Про всі тонкощі військової служби Вадим Світлані не розповідав. Навпаки, наповнював її та оточуючих вірою, силою, підтримував, надихав рухатися тільки вперед. Він та людина, якій була небайдужа доля і проблеми товаришів, на нього можна було покластися. Тому побратими йшли за ним.

- Він ніколи не сумнівався, що ми переможемо. Я іноді, по-жіночому, щось намагалась донести, але чула лише одне, що не розумію, що таке справжній бойовий дух. Та й хлопці, з якими він служив, дуже чекали його повернення. Він їх тримав, налаштовував, постійно повторював: Ми зможемо, ми переможемо. А хто, як не ми, хлопці? Треба воювати, стояти за рідних, бо знаю, що буває, коли росіяни заходять.

І він знав, адже пройшов справжнє пекло війни, бачив, як гинуть його побратими, але вижив попри все.

- Я не знаю, як то йому вдавалося. На нього летіло і падало все, що можна, він мав кілька контузій. Після однієї з них лікувався тут у Клеванському госпіталі, а потім повернувся в свою частину, до тих небагатьох, хто залишився. Ми рахували, на 11 день після виписки з госпіталю його не стало, - розповідає дружина Героя.

40-річний старший лейтенант командир роти 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового Костя Гордієнка Вадим Карпович, позивний Шеріф, загинув 28 липня під час зенітно-ракетного обстрілу в селі Гончарівське Чернігівської області.

Добрий син, коханий чоловік, щирий брат, люблячий дядько, вірний друг та побратим, надзвичайно добра людина. Ніхто із знайомих досі не може повірити у таку важку втрату.

Прощання із Вадимом Карповичем відбудеться сьогодні, 3 серпня, о 10.00 на площі перед Свято-Покровським собором. Поховають його на кладовищі Нове.

Пресслужба Рівненської міської ради