- Коли розпочалася АТО, Анатолій не міг сидіти спокійно. Постійно казав, якщо не він піде, то вимушені будуть йти сини. Не стримало його ні те, що було вже 54 роки, ні те, що маємо трьох діток, ні те, що двоє з них з інвалідністю. Він був завзятим українцем, був налаштований воювати за свою країну. Тож у 2020 році добровольцем підписав контракт з ЗСУ. Пройшов усі навчання, гідно витримав усі завдання та випробування, які випадали на долю солдата, - розповідає дружина Героя Тетяна.

- Він був надзвичайно добрим, дуже переживав за своїх хлопців, за побратимів, молодших, новачків завжди жалів та підбадьорював, підтримував. Все для них був готовий зробити - якщо посилка - то всі разом їдять і дякують. А Толік і сам міг не з’їсти, а інших нагодувати. Та й хлопці його не раз рятували. Розповідав, що якось опинилися вони в кільці. З транспорту - лише одна беха. Глянув, а вона вся хлопцями, як обліплена. Чоловік старший став збоку і стоїть, а хлопці до нього: Дєд, Батя, ти чого! Тільки руки простягнув, то вони його схопили і не відпускали, аж поки не вибралися звідти, - пригадує розповіді чоловіка Тетяна.

- Вперше його поранило осколком у руку. Пройшов реабілітацію - і знову до своїх. Удруге потрапив у госпіталь, коли вибуховою хвилею його аж землею накрило. Казав тоді, що втратив свідомість, відкрив очі - а його хлопці вже несуть до медиків. Тоді отримав контузію важку і навіть втратив слух на одне вухо. Це його дуже нервувало: не чує, шум у голові. Але він повторював: я впораюся, я маю це все витримати і повертатися до своїх хлопців, - продовжує дружина.

- Він казав, що я нічого не розумію, не уявляю навіть яка у них дружба та сила. Тому не міг лишатися в госпіталі, коли його бійці йшли воювати. Отаким він був, справжнім. Знаєте, його берці згоріли і він лишився практично босий. Хлопці дали йому берці 42 розміру, а в нього - 44-ий. То він в тих берцях не просто на ротацію приїхав, а ще й на позиції виходив, - продовжує дружина.