Інколи мене запитують, чому я не балотуюся. На це є кілька причин.

Закон про місцеві вибори написаний так, щоб зробити доступ до влади людей, які не сидять всередині політичної системи, майже неможливим. П’ятивідсотковий бар’єр для проходу у ради – це заборонний бар’єр, вигідний великим передвиборчим проектам. Політики в Україні, навіть якщо вони називають себе демократами, доходять консенсусу лише в одному – як захистити свій доступ до влади. Так було, коли нардепи-демократи запроваджували віковий ценз у 21 рік, щоб студенти з Революції на граніті не витіснили їх з парламенту. Так є і зараз.

Теперішня виборча система – погано закамуфльована система партійних списків. Багато колективних безвідповідальностей. І тим гірше, що вона закамуфльована – більше буде тих, хто обманеться. Хочеш нагору – давай домовлятися з якимось з 3-5 передвиборчих проектів, які мають шанс пройти у твоїй місцевості. Не хочеш кланятися – тобі ж гірше. Ці вибори породили новелу. Кандидати самі почали запитувати у виборців, з яким партсписком іти. Плюралізм? Плюралізмище!

Сотня проектів однакової композиції: трохи впізнаваних публічних осіб, трохи активістів-ніби-романтиків, трохи волонтерів, трохи ветеранів війни і за усім цим – великий добрий дядько з мішком грошей. Партійні списки – це влада партійних вождів і партійного апарату. У країні, де нема не те що державних діячів, а й майже нема політиків це – біда. Небагатьох справжніх політиків витісняють діячі-медіаперсонажі, особисті козачки, наложниці, зяті та інші клоуни. Скачи, верещи, бігай з вилами чи тазіками. Будь-який спосіб добрий, окрім нормального.

За відсутності партій і серйозної дискусії у суспільстві рулить реклама. Передвиборчі проекти продаються як пральний порошок. Політична реклама – зло. Особливо – на бордах. Ті пару візуальних образів чи пару слів, які заганяють таким чином людям у підсвідомість – зневага до гомо сапієнсів. Змісту – нуль. Обговорення проблем і того, що називають policy – нуль. Тупо виробляються умовні рефлекси – реакції на певний набір звуків чи букв. Загальні фрази про все хороше.

І якщо пару років тому кандидати і громадські організації хоча б півслова промовляли про те, що борди на виборах – це зло, то зараз усі ніби змирилися. Політреклама на бордах є ознакою країни третього світу така сама, як автобуси з пасажирами на даху в африканській чи азійській глибинці або маршрутки з проїздом за готівку.

300-700 доларів за місяць висіння однієї площини множте на кількість площин 50 у малому обласному центрі та 300-500 у великому місті і отримаєте ціну, за якою у вас купують ліцензію на обкрадання вас же у наступні кілька років. І помножте цю цифру на два, у деяких випадках – на п’ять, адже серйозні маніпулятори замовляють борди наперед.

Ризикнув у Тернополі купити газет. Перші п’ять сторінок у кожній – проплачені статті. І це ще до старту виборчої кампанії! Далі – телепрограма і рубрика Гніздечко або ще щось у стилі Вона шукає Його. От і вся політика! Постмайданна журналістика залишилась ремеслом та так і не виборола свободи слова.

За два роки від початку Майдану так і не запрацювало суспільне телевізійне мовлення. Міністерство правди є. А серйозного мовника, у якому ведучий не був би подібним на напарника Ляшка, нема.

Партії розмножилися, що аж ПМС. Партія місцевого самоврядування – так ПМС звучить. Ще є партії про людей – простих, рішучих і яких завгодно. Партії не просто для людей, а для цілих громадян. І для ціленних громад. Партії облич та іншої новизни. Євроатлантичний курс чи курс на євроінтеграцію виродився у містечкову Вінницьку європейську стратегію (добре що не у Козятинський шлях до НАТО чи Вовчанську дорожню карту до раю). Без сорому і оглядки нині чинний політикум замість зміцнити партійну систему наплодив покручів.

Ну і гроші. Гроші правили і правлять. Антиолігархічний та антимонопольний пафос зійшов на пси. Авжеж, не хочеться кусати руку, з якої їсиш. В принципі, не випадає категорично засуджувати схильність передвиборчих проектів до підпадання під олігархів та до компромісів. Бо поки що українське громадянство не звикло до думки, що за політику треба платити. Треба вкладати свій час і навіть вносити посильну матеріальну лепту. Потрібна відвага, щоб підтримувати не того, хто уже сильний, а щоб дати шанс новому.

Ну що ж, не хоче громадянство саме, держава у вигляді внутрісистемних олігархічних партій залізе вам у кишеню сама. Відтепер партії-переможниці виборів будуть фінансуватися за рахунок бюджету. Тобто олігархам варто лиш вкластися у народження успішного політпроекту, а там держбюджет виростить його.

Консервативна, покірлива більшість зробила можливим прихід у результаті (вдумайтеся!) революції до влади найбільш консервативного елемента, який з’являвся на сцені Майдану. Нелюбов українців до командної роботи і слабкість середнього класу досі заважають створити хоч якусь організацію, яка б являла з себе реальну альтернативу чинній системі.

Ви скажете, що так було і буде. Може і буде, я не сперечаюсь. Виходить, увійти в систему можна лише шляхом компромісу. Ну, буду думати, що мій час скурвитися ще не настав. У великому казані кожен з нас - лише маленька частка. Я - крапля в океані  І й не така велика втрата. Є багато достойних людей, які йдуть по сотні передвиборчих списків. А поза тими списками є ще більше людей, які навіть не задаються тими дурними питаннями, які я тут рухаю. І живуть собі щасливо. Ну, поживемо ще трохи. З потаємними сподіванням, що прогрес нашої країни відбуватиметься не через стрибки – революційні катаклізми. Бо не факт, що потрясіння на поверхню винесуть найбільш гідних. І з кожним таким стрибком державна машина здригається. І разом з тим – розхитується. Раніше не дозволене стає звичкою, потім - нормою. Голови обладміністрацій від Луганщини до Закарпаття у роликах агітують за партію влади. Такого навіть при Кучмі та Януковичі не дозволяли собі. І у цьому бардаку кремлівські карлики потиратимуть руки: ми ж казали, що Україна… Не будемо озвучувати потаємні бажання карлів.

За кого голосувати? Я не брав участі у останніх двох виборах. І ні на мить не жалкую. В рамках того, що виглядає як демократичний політикум, не так важливо, хто переможе. Є Самопоміч, є Громадянська позиція (от не допетраю, чому так уперто громадянство піддає останню обструкції). Є, певне, ще хтось. Вибирайте. І не соромтеся, задавайте політикам незручні питання.

Як казала моя знайома, не умру, доки не побачу, чим цей бардак закінчиться!  Посміхаймося, панове! Адже початково геніальний твір Данте називався одним словом: Комедія.