Федір Войчук – уродженець с. Бистричі Костопільського повіту Волинського воєводства. Його дитяче щастя обірвалося надто рано. Матір не мала ще й 25-ти літ, як нагла смерть поклала її в сиру землю. А за кілька місяців не стало й малої сестрички... Батько побідкався та через якийсь час привів додому мачуху. Пішли у них свої діти.

А старшого Федька послали до польської школи, де він три роки навчався грамоті. За дріб’язковий непослух одержував від учительки польки лінійкою по долоні, проте, змішуючи то українські, то польські слова, писати і читати навчився.

У доросле життя…

Зносилися на ногах “трепи”, порвалися полотняні штани – пощо марно в ту школу ходити, треба було переходити на свій хліб. І у чотирнадцять років підліток Федір став наймитом у польського осадника пана Лукомського.

Вдячно згадував Федір цього пана за те, що по-людськи до наймитів ставився, а його, хлоп’яка, врятував від хвороби легень, дозволивши брати з кубел та випивати без ліку свіжі курячі яйця.

Родина польського осадника Лукомського. 1920-ті рр.

Серед таких як сам бідняків, котрі не мали доброї власної господарки, без материнської ласки, зростав біля панських коней і корів бистрицький хлопець. Та любив він своє село і ту бистроплинну річку, той Сакув брід, що носив ім’я його батька. Гриби, юшка, сушена чорниця, бульба – найкращий наїдок. І босоногі хлопчачі розваги на лузі – то, вважай, і все, що мав у своєму житті радісного.

Служив Федір у пана Лукомського до 1939 року. А там усе змінилося…

По приходу радянських “визволителів” пан залишив ці землі й попрямував до Польщі. А надслучанці мусили запізнати нову владу, яка сповідувала червону зірку і мала єдиного батька – Сталіна. У селі з’явились радянські агітатори, розповідали про щасливе життя на сході, обіцяли ще краще життя у Бистричах.

Пішов до армії, а опинився…

У 1940 році Федір Войчук був призваний до Червоної Армії. Уперше так надовго і так далеко виїхав з рідного села 22-річний поліський юнак, – аж до Воронежа. Стройові марші, російські команди, будьонівка і обмотки на ногах. Муштра зробила з нього проворного солдата.

Таким пішов до радянського війська і на війну

Таким застала його війна, і відразу разом з друзями був відправлений на фронт. Свистіли кулі, рвались бомби, притискала до землі лавина артилерійського вогню. І молив Бога, щоб оминула куля, і знов піднімався з усіма в атаку, бо знав, що він солдат і повинен воювати з фашистами, виконувати усі команди офіцерів. Не знав лише, що він “западник”. Що саме цим і завинив перед товаришем Сталіним, який висловив недовіру уродженцям західних областей України, і велів зняти їх із фронту.

Не знав, що у цій країні є ще щось набагато страшніше за фронт. То був фронт сталінських таборів і примусових робіт. Там люди сотнями мруть від голоду й холоду, там людське життя не вартує нічого.

Лише за те, що західняк, його, рядового Войчука, прирівнюють до каторжанина. Так, знятий із фронту, солдат Федір Войчук був відправлений у м. Златоуст Челябінської області. Напівроздягнуті солдати-українці, а поруч з ними такі ж без вини винні хлопці татарської, чеченської і ще якихось національностей, яким не довіряв вождь, були кинуті просто неба і мусили рити котловани під заводи, що поспіхом демонтовувались на заході й мали швидко запрацювати тут. Звісно, цьому була військова необхідність, але… Якою ціною, якими жертвами досягалося поставлених цілей? Ми, представники наступних поколінь, сьогодні мало про це знаємо.

Та страшна Сороча гора…

Ці два роки для Федора Войчука були чи не найтяжчими у житті. У споминах про них ніколи не засвітилася в очах бодай маленька іскорка радості. Холод, голод і повальні хвороби, смерть від виснаження нищили людей. Бійці трудового фронту помирали сотнями. Особливо “нацмени”, які не могли перенести суворого уральського клімату. Щодня несли когось на Сорочу гору, де було кладовище. Фізична втома була надмірна, а до неї додавалось ще й моральне приниження з боку начальства, яке ставилося до підлеглих, як до злочинців. На кожному кроці їх карали чи то погіршенням умов праці (відправляли все нижче в котлован, де треба було працювати по коліна у воді), чи то зменшенням пайки хліба. І правди знайти було ніде. Всюди були вуха “сексотів”. І нарузі над людською гідністю не було меж.

Жив ніби в пеклі. Втрачав останню надію, що вдасться вижити. Найбільше його, молодого, страшила ота Сороча гора у чужому, далекому від рідного Полісся, краї. Від образ і несправедливості лише стискав мовчки кулаки і зуби до скреготу, до стогону. А ночами будував різноманітні плани про те, як звідси вирватися.

Лише одна думка здавалася Войчуку реальною: треба утікати! Краще на фронт. Хай краще уб’є куля, аніж померти тут голодною й холодною смертю чи згоріти у тифозній гарячці. І йому пощастило реалізувати свій фантастичний план втечі зі Златоуста.

З товарняка у товарняк, ховаючись від перевірок, вигадуючи різноманітні історії, молячи Бога про спасіння, їде він на захід. Ангел-охоронець, очевидно, сидів на його плечі й допомагав безперешкодно проїхати тисячі кілометрів, дістатись до України. Йшов 1944 рік…

У війську Польському до Берліна…

У цей час на території СРСР було сформоване Військо Польське (головнокомандувач – генерал броні М. Жимерський). До кінця 1944 року це військо нараховувало біля трьохсот тисяч військовиків. Командування Війська Польського значною мірою складали радянські офіцери, рівно ж як і бойове оснащення здійснювала радянська держава.

Військо Польське

Усі бойові дії військових підрозділів новоутвореного формування узгоджувались спільно з Головнокомандуванням СРСР. Підбір бійців до Війська Польського відбувався на території СРСР з числа поляків, які проживали на цих територіях, а також з числа українців, які знали польську мову. От саме в такі обставини воєнного часу й потрапив і Федір Войчук.

Черговий патруль, який його затримав, доставив до військкомату, де саме провадився набір до Війська Польського. На питання: “Чи знаєш польську мову ?” – дав схвальну відповідь. “Що ж, будеш польським “жовнежем”. А прізвище тепер матимеш Вальчек” (щоб більше був схожий на поляка). І зарахували 20 серпня 1944 року рядового Войчука-Вальчека до 22-го артилерійського полку 5-ї піхотної дивізії другої армії Війська Польського. Одягли, як належить, – конфедератка, шинель, чоботи… Друга польська армія здійснювала бойові операції у складі І-го Українського Фронту, який вже йшов на території Чехословаччини, Німеччини.

Посвідчення польського солдата

Славнозвісна Берлінська операція, а пізніше Празька операція 1945 року… Це були запеклі, але переможні бої, які ще більше піднімали дух кожного фронтовика. 14 місяців війни під кулями, серед пожеж і смертей залишили рядовому артилеристу Федору Войчуку на все життя яскравий незабутній спомин. На війні теж було страшно, проте все було правдиво і чесно, тому й смерть не здавалася такою страшною. Команди звучали більше російською, ніж польською.  Проте їжі вистачало, іноді ще й трофеї діставались.

Ангел-охоронець не залишав Федька усю війну. Одного разу осколком розпороло з кінця в кінець пілотку, а голови не зачепило. Волосся стало дибки і, мабуть, тоді вперше сипнуло на голову сивини, коли побачив цю діру. А вже як було весело, коли натрапили на цистерну зі спиртом і, насмоктавшись досхочу, ледь не потрапили до німців. Та погрози командира відправити бійців у штрафбат не були такими прикрими, як ті каторжні роботи на страшному Уралі.

Так оминула Федора куля, оминув ворог, хіба що контузило, та це на війні дрібниця. Зустрів перемогу в Німеччині, був представлений до нагороди. Та для кожного бійця найбільшою нагородою тоді було чимшвидше повернутися живим додому.

Посвідчення до ордена "За победу над Германией"

Демобілізувався Федір Войчук 20 жовтня 1945 року. У бойовій характеристиці російською мовою написано: “За период службы в 4-ой батарее показал себя дисциплинированным. Приказания командования выполнял безоговорочно и честно. В борьбе за Отечество с немецкими захватчиками показал себя примерным бойцом».

Російська мова, російські прізвища командирів, а печатка польська – з одноголовим орлом Речі Посполитої. Сфотографувався на пам’ять у польському однострої, поклав до кишені ту характеристику й військову книжку жовніра Війська Польського та й вирушив додому…

Додому…

Серце вистукувало у ритмі вагонних коліс. Поїзд прямував із заходу на схід, везучи фронтовиків-визволителів Європи до рідних домівок. «Куди прямуєш, солдате?» – запитав сусід по вагону. «Я із Западної. З Бистрич У Березне їду». «Не їдь туди. Там бандери. Вб’ють», – почув у відповідь.

Тоді Федір Войчук почув про нову українську силу супротиву, яка активно діяла саме в його рідних краях вперше. Для цієї сили війна у 1945 році не скінчилася.

Він повертався з війни польсько-радянським солдатом і вже за те, що мав відповідну форму і документи, ставав для українських повстанців ворогом. Доля знову готувала випробування. Федір послухав поради і у рідне село не поїхав.

Батько залишивши вдома п’ятеро своїх молодших дітей, приїхав до нього в Березне. Не радив синові повертатися додому, бо хто знає, що може бути. «Хлопці, звісно, свої. Багато з нашого села пішло в УПА. Пішов до повстанців і твій дядько Максим. Бистричанин Тарас Боровець («Бульба») – отаман «Поліської Січі». Люди бояться «стрибків», – розповідав синові про ситуацію в селі Ісак Войчук.

В охороні Рівненського відділення Нацбанку. 1948 р.

Подався Федір до Рівного. А коли у військкоматі став на облік, то направили фронтовика на роботу в міліцію. Знову вдягнув шинелю та чоботи, одержав зброю і став охороняти Національний банк на вулиці Червоноармійській. В бараці, на тій же вулиці, поруч з банком, виділили йому ліжкомісце.

Де ж тоді правда?...

То були тривожні повоєнні роки. Тюрма і КПЗ переповнені людьми. Хапають людей за ніщо – за вигаданими звинуваченнями, наклепами, за якесь необачно сказане слово. Федора охопило сум’яття. «Що ж це твориться? Де ж тоді тая правда? За віщо ми воювали? За що страждали? За що гинули мої хлопці? – ці питання не давали жити спокійно.

Попри всі застороги, що вб’ють «націоналісти», до рідного села таки їздив. І жодного разу ніхто його не зачепив, хоча, бувало, що їхав у міліцейській формі. Було, що й перестрівали хлопці з автоматами, та, виявляється, вони все про нього знали. Добре знали Войчуків, поважали цю родину. І жодного разу Федір не заявив в органи про бачене чи почуте в Бистричах.

Родинне гніздо…

Одружився Федір, коли вже стукнуло тридцять, із дівчиною-сиротою Софією Луковською, у якої війна забрала батьків і житло. У молодого подружжя народився син. А батько й далі стояв біля банку зі зброєю в руках, яка лише додавала сміливості, але у холодні осінні й зимові ночі зовсім не зігрівала. Тож знову, як колись у дитинстві, захворів на легеневу хворобу. Оббивав пороги різних інстанцій, прохаючи і вимагаючи для сім’ї помешкання. Нарешті виділили квартиру по вулиці Садовій.

Немає зараз у Рівному цієї вулиці. На цьому місці в 70-і рр. були побудовані 9-поверхові “панельки”, що належать тепер до вул. Гагаріна.

Будинок був двоповерховим, хоча, так званий перший поверх – це звичайний підвал. Саме це приміщення і дісталося фронтовику-міліціонеру.

На другому ж поверсі у доволі світлих і просторих кімнатах жили люди, які приїхали після війни до Рівного з Росії як спеціалісти і працювали в тому ж таки банку.

У цьому підвалі я, дочка Федора Войчука, прожила свої перші сім років. Пригадую найменші деталі нашого помешкання. Одна стіна підвальної кімнати, біля якої стояло ліжко, завжди була мокрою, з жовтими плямами (мама казала, що то грибок її їсть), інші стіни були наполовину врослі в землю. Пам’ятаю жіночі і чоловічі ноги, за якими завжди у вікні спостерігала. А ще бачила широколисті корчі півників, які зазирали прямо у вікно з грядки, яка була на рівні підвіконня…

Коридор – без світла і без підлоги, там завжди шкреблися миші. У кухні жила наша названа бабуся Агафія (така ж доросла рівненська сирота, як і моя мама, без сім’ї і житла).  Зате поруч був “великий” прекрасний сад і то нічого, що там росло всього чотири дерева! Це було найпрекрасніше, що в нас було. Там пройшли найкращі дні мого раннього дитинства. Там можна було залізти в корчі малини і гратися досхочу в ляльки, або вилізти на аличу і голосно співати: “Шахтарочка молодесенька, в мене чорних брів нема, та я не журюся”.

Гірше було взимку, коли більшість часу проводили в тісному сирому підвалі, а потім чомусь казали, що у дітей розвивається малокрів’я…

Біда не сама ходить…

І саме тоді, у 1954 році, “заспівали” на біду кури. Щоб уникнути біди, яка підступала до сім’ї, батько брав тих курей і міряв ними від кута хати до порога. І, якщо на поріг потрапляла голова – рубав курці голову, якщо хвіст – ходила потім та курка без хвоста. Проте ці магічні дії не врятували: горе таки в дім прийшло.

Несподівано прийшла телеграма з Херсонщини – помер батько Ісак Войчук. (Сім’я Войчуків, у якої в Бистричах згоріла хата, на початку 50-х років за державною акцією переселення виїхала на Херсонщину освоювати цілинні Таврійські землі). Прийшло це горе та привело за собою ще й другу біду.

Лікарі поставили Федору Войчуку страшний діагноз: відкрита форма туберкульозу. І, як наслідок, його, як непрацездатного звільнили з роботи в міліції, давши як інваліду мізерну пенсію (а йому лише 36 років!). Ні здоров’я, ні грошей, щоб їхати на прощання з батьком, у Федора не було. І життя знову зависло над прірвою…

У відчаї взяв він до рук перо і написав листа на адресу: Москва. Кремль… «З дитинства я служив панам, де можна було мною понукати, як собакою… Воював на фронті і працював у трудовій армії, де до мене ставились, як до собаки. Служив у міліції, як собака, охороняючи банк… А як захворів, то мене вигнали, як собаку… Що тепер мені робити?! У мене двоє малих дітей…»

Федір Войчук, 1070-ті рр.

Як умів, так написав з відчаю того листа, відніс той конверт на вокзал, потайки кинув у поштовий вагон, що прямував до Москви.

Через короткий проміжок часу прийшли до нас якісь чиновники і сказали: «Щастя твоє, що Сталін вже помер. За такого листа ти б дістав по повній…» Щоправда, виділили Войчуку безкоштовну путівку на лікування в Яремче, видали певну суму грошової допомоги…

Потроху здоров’я покращало, каверни на легенях зарубцювались. Треба було жити заради дітей… Заради нас…

Щоб дітям жилося краще…

Для нас батько таки збудував хату… П’ять років власними руками, перебиваючись з копійки на копійку, не доїдаючи і не досипаючи, будував він ту невеличку, але власну хату.

Що бачив він у своєму житті? На що покладались усі його сили? Щоденна важка праця. І мрія, що дітям жити буде краще. А в душі визрівав бунт. Усяку несправедливість батько сприймав дуже болісно.

З якою радістю став дивитись по телевізору передачі, які з 1965 року почав вести С.С. Смірнов. Завдяки цьому відомому радянському письменнику тоді вперше заговорили з особливою повагою про фронтовиків, почали святкувати День Перемоги.

Батько міг десятки разів дивитись ті кращі фільми про війну, особливо фільм «Батько солдата» і плакав, і руки його тремтіли. Тоді ж, у 1960 році, Ф.І. Войчука викликали до Рівненського військкомату і вручили йому медаль «ZA ODRE, NYSE, BALTYK», яка надійшла з Польщі разом з посвідченням за підписом міністра оборони ПНР.

Польська медаль «ZA ODRE, NYSE, BALTYK»

Посвідчення до медалі «ZA ODRE, NYSE, BALTYK» за підписом міністра оборони ПНР

У батька бойових нагород, на відміну від більшості тих, хто дійшов до кінця війни, було небагато. За всю війну лише дві, якими він дорожив – медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» (вручена йому 21 березня 1946 року) і польська медаль (1960 р.), а решта – ювілейні «значки», які для нього нічого не значили.

У нашому домі завжди жили спогади батьків про минуле. З дитинства пригадую дорослі розповіді про життя за Польщі і про війну. Стрімкі повороти батьківської долі, їх переживання, оцінки подій минулого ми, діти, вбирали в себе. Росли з цими знаннями, осмислювали і переосмислювали по-своєму, по-новому.

З чимось погоджувались, а щось не могли сприйняти, бо вже були наскрізь пронизані радянським вченням ленінської правди. Я довго не могла збагнути, чому батько так не сприймає все, що зветься комуністичним?

Чому, коли приїздять родичі з Бистричів, то пошепки розповідають про дядька Максима Войчука, якого за щось посадили на 25 літ без права повернення на Україну, в рідне село?

Висадив батько біля хати садок, який і досі родить, поставив на ноги дітей, діждався двох онуків. Був він простим робітником Рівненського заводу газорозрідних приладів.

До пенсії залишалося півроку, коли… – інсульт, параліч… І постійна потреба в ліках і догляді. Такими були останні десять років життя мого батька Федора Войчука. То були для родини найтяжчі роки. Вже нічого не могли робити його натруджені, жилаві, витягнуті від тяжкої роботи руки. І все ж він жив з нами: з дружиною, яка була його руками; з дітьми – долею яких переймався, успіхами яких радів, і міг щось їм підказати й порадити.

Пам’ятаю, з яким інтересом, з якою радістю батько зустрів 1986 рік, рік політичних перемін, коли заговорили про гласність і перебудову.

Пригадую літо 1988 року. По радіо йде пряма трансляція ХІХ Всесоюзної конференції КПРС. Виступає академік А.Д. Сахаров, говорить страшну правду, звинувачуючи правлячий режим. У країні, де завжди звучали лише «бурхливі тривалі оплески», таке було нечуваним. Хворий батько сидить біля радіоприймача і не може стримати сліз. Дочекався таки тієї публічної правди… У вересні того ж року його не стало.

Не стало лише одного із тисяч таких же його ровесників, наших земляків. Вони прожили у ХХ столітті коротке, зламане війною, через край наповнене горем і бідами життя.

Та попри все любили вони свій рідний край і сподівалися лише на те, що буде він вільним і щасливим, що їхні діти житимуть в країні правди і добра.

Чи здійсниться їхня мрія у теперішньому ХХІ столітті?!

Галина ДАНИЛЬЧУК