...є люди, для яких на небесах нема богів...
ці люди вірять, одначе, в зорі і магію...
Амміан Марцеллін, 4 ст.н.е

Жив-був собі на світі один маленький хлопчик. І, хоч він в дитинстві був досить чемним, але і досить непосидючим. Дуже рано він почав захоплюватися світом навколо себе: качки, кури, гуси, коти, пси, дерева, квіти та чи не все навколо стали і стало його друзями та об'єктами пізнання.Особливо когути і гуси, з якими ще мацьопою бився чи грався - як коли випадало. Одного разу, не пам'ятаю точно, коли, він підняв свій зір у небо. В ту мить, здається, всі земні турботи та клопоти відійшли на задній план. Недосяжне глибоке зоряне небо манило хлопця все більше і більше. Часом, у літні ночі він залишався в яблуневому садку на пасіці і під гудіння бджіл, солодкий запах нектару і меду засинав, спрямувавши свій погляд на зорі... А коло 1-2 години ночі приходив дідо і забирав його до хати... А ще хлопчик любив годинами лежати у глибоких травах і спостерігати за рухом хмар у небі, а також ринути у глибину блакиті простору над поверхнею землі, - саме тоді і формувався його світогляд. Бабця називала хлопця планетельником, що на невизнаній ніким мові означало людину дивну, задивлену в зірки, астронома чи просто людину з іншої планети...

.
Хлопчик ріс... Роки забирали в нього час на пасіку і луг з травами, але він завжди знаходив можливість підняти зір до неба, глянути на зорі і Місяць, якого ще з глибокого дитинства називав братом... Він йшов до нього на розмову, коли з’являлися на душі яка тривога чи переживання, навіть безпричинне. А той слухав. Слухав про жалі, радощі, смуток та щастя хлопця...

© Борис Явір, "Лист планетельника"

Кажуть, світло міських ліхтарів затіняє світло зірок. Але, маю признатися, що це - неправда. Кожен бачить те, до чого звиклий та вихований, і, якщо ми - діти зірок, то будемо їх бачити, незважаючи на штучне світло ліхтарів, незважаючи на хмари небесні, але зважаючи на голос наших сердець...

Місяць-молодик. Сузір’я Оріон.