Сірий зимовий ранок. Сніг вже майже повністю розтанув, тільки полосками неохоче порозтягався під бордюрами і парканами і плямками на газонах. Субота. Навіть циркулярочки-болгарочки-бетономішалочки у сусідів ще сплять, хоч година вже не така і рання: десь по восьмій хвилин двадцять. Сонними вулицями ліниво обминаю ями в очікуванні теплого повітря від прогрітого двигуна.

На проспекті вже трохи життя починається, усі рухаються трохи швидше і от автовокзал, або, як точніше його називають, “автобусна”. Тут життя кипить, хоч парковка пуста. Кіоски з біляшами, кебабами, гот-доґами, гамбурґерами під кошмарні мелодії весело годують людей, котрі у відповідь щедро всипають тротуар недопалками. Хто сміливіший і повірив в оголошення на вікнах ресторану “сніданки з 08:00", той сидить в теплі: так виглядає, що кава точно вже є. А в темному тимчасовому бараку дівчата за склом клацають зо всьої сили по клавіатурах, криком спілкуючись із пасажирами, котрі зігнулися у три погибелі до маленьких кватирок, через які треба чітко і швидко висловити своє бажання і уважно слухати названу у відповідь суму. Дівчата, вони не люблять по кілька разів повторювати, можуть і насварити. А до них і з черги зізаду хтось підключиться, бо ти ж, собака, затримуєш усіх, морочиш тут різні частини тіла! Тому краще взяти себе в руки і, поки стоїш у черзі, не мріяти про їжу чи секс, а сконцентруватися на обраному маршруті, часі відправлення і телеграфно-військовим стилем випалити все до тої кватирки. То солідно буде виглядати, нормально, а не, як той ботанік чи хіппі якийсь, блеяти дурної.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Навіщо банкам метрика прабабці?

До платформи: перша-п’ята-десята-транзитна… Наше місто не є відправною точкою маршруту, а другою чи третьою зупинкою, і тому я думаю, що автобус, на який ми проводжаємо гостю, транзитний, отже буде на транзитній платформі. Проте він виявився недостатньо транзитним, і стоїть на п’ятій платформі і це нікого не дивує. У всій красі. Колись у дитинстві, пригадую, найкращим варіантом був Ікарус. ЛАЗ — то так, якщо не пощастить, бо, здавалося, гіршого вже не може бути, як оті обдряпані і зашурані округлі банки з-під оселедців “иваси”. Потім виявилося, що може, і то фест! Вся автобусна забита дивними біло-фіолетовими коробчатими недомірками, спроектованими недоумками. Двигун у водія практично між ногами, підлога на такій висоті, що пасажирам треба трап від літака подавати, крісла вузькі, тверді, тісні, над головою полиця висотою з бізнес-кейс (бізнес-клас, напевне), багажник зізаду і то такої чудернацької форми, що туди хіба рідини заливати. Але які там рідини, там і сумка дорогою може вивалитися. Всі двері ржаві наскрізь, жодна ручка не працює. Водій, у відчайдушних спробах підвищити комфорт свого робочого місця, понакладав якихось різнокольорових килимків, понавішував пухнастих іграшок, образочків… Це Азія. Або Африка. Єдине, що нагадує Європу — образочки з Дівою Марією, хоча вони такі блискучі, ніби радіо зараз “харе крішна” заспіває. Але ні, воно заспіває щось про романтичне життя в’язнів у совєцьких тюрмах. Та ті ЛАЗи з олійними картинками “щасливої дороги”, то був космос, розумієте, хай-нехай-тек! А тут автобус “Е АЛОН”, майже “ай Фон”. А там банальний “ ТАЛОН”, коло нього “ЕТАЛ ”, неначе грецький божок. Ще неподалік “ ОН” ніби просить пасажирів “он я, он, сідайте, не така вже і дзюра ті Демаморичі”, о поряд гоноровий “ А ЛОН”, як той Ален Делон, трохи запух з перепою, але фіґуровий, у шкіряночці коротенькій… А дійсно цікавий маркетинговий крок: динамічний логотип. Напевне він має генератор випадкових чисел, за результатами яких і видаляється хаотично одна або декілька букв із повної назви “ЕТАЛОН”. Свіжо і творчо: або, як кажуть менеджери, “креативно”. Бо в повному вигляді “Еталон” — це чиста іронія. Як же таки соромно, що ми купуємо ліцензію на виготовлення автобусів у Індії. Може би ще прикупити сала в Ізраїлі, вони знають в ньому смак! О, із краю автобусної легенько причаївся, так, немов бридитсья отих ЕТ ЛОНів, біленький Неоплан маршрутом Верховина-Барселона чи Париж чи щось таке. Шкода, що не наш. Ми мусимо “ ОН” куди запхати нашу гостю.

Автобус майже повний, двері відкриті. Одна категорія пасажирів сидить сиднем на своїх місцях, раді, що зайняли, адже це все-таки не бізнес-клас. Це лоу-кост: місця в посадкових талонах не вказані, “фрі-сітінґ”, як кажуть менеджери. Інша категорія, зазвичай коло одної п’ятої від усіх пасажирів, постійно лазить взад-вперід. То покурити, то поговорити, то постояти, то ще щось. Водія немає. Перед входом до автобуса стоїть пані, тепло одягнута, всіх невпевнених у собі суворо запитує: “Білети маєте? Сідайте в автобус!” або “В касу за білетами!” Але не всі спішать до каси чомусь. Напевне не хочуть насолоджуватися сервісом, або крижі болять нагинатися до віконця, або недочувають, або переживають, щоб не зганьбитися перед всією чергою. Не зрозуміло. А ось водій (відразу не впізнав). Вельветові штани на ньому — це просто маскування. Навіть на дупі не блищать! Крадькома так навколо автобуса обійшов, очі ховає, я аж за кишені злапався, перевірив, чи все на місці. А він тихенько так крізь зуби до когось: “Як вона піде — заходьте”, до іншого на вухо: “Як піде — заходьте”. До групки молодих людей з торбами крадькома: “Хочете їхати — там, знаєте де, за поворотом, поняли? Всьо!” Обійшов кілька кіл і десь пропав на трохи. Повернувся, здалека оцінив ситуацію, знов голову між коліна, відійшов. То він так пантрує ту пані перед дверима, котра, як згодом виявилося, одна з дівчат, що за склом в бараку квитки продають. Зондер-команда, працює із “mission impossible”, суть котрої у перенаправленні потоків чорної готівки з кишені хитрожопого водія до кас автовокзалу. І фортуна сьогодні не на стороні останнього. Маскування під психотерапевта у вельветах не дали бажаного результату. Його напевне здали, і то свої. Треба почистити службу, як кажуть у МІ 7. Або дівчата із зондер-команди мають набите око і по очах бачать, що то ніякий не професор. За зовнішніми експертними оцінками наш агент під прикриттям відокремив не більше чверті фінансового потоку. Двобій із амазонкою не на його користь, хоча загалом остання не достояла до самого кінця і кілька ліваків заскочило прямо на автобусній, решта на явочному місці за кутом. Життя кипить, десь голосно, десь тихо. Кожен крутиться, як може. Хтось, як дзиґа, хтось як вітряк, а хтось як гімно в ополонці…

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВСІ БЛОГИ ОЛЕГА ЗАВАДСЬКОГО 

Завівся той “Е АЛОН” з пів оберта, останній послужливий пасажир гримнув дверима і… поїхали, як той казав. Трохи моторошно відправляти дитину в таку дорогу і на такому металобрухті. Нехай Бог благословить її швидко і без пригод доїхати.