Історія зв’язківця «Вано» з Сумщини
У 152-й єгерській бригаді імені Симона Петлюри розповіли історію 55-річного Івана із позивним «Вано», який родом із Лебединського району на Сумщині та долучився до війська 3 червня 2024 року. За час служби чоловік побував у піхоті, провів понад вісім місяців на бойових позиціях, а нині служить зв’язківцем.
Шлях до війська та служба в піхоті
За освітою Іван столяр, а впродовж життя опанував чимало робітничих професій. До війська він прийшов, щоб уточнити свої облікові дані, але зрештою отримав повістку, пройшов військово-лікарську комісію та базову загальновійськову підготовку. Через проблеми зі спиною перед навчанням йому довелося пройти лікування. Рідні спочатку думали, що служба буде недовгою на пів року чи рік, однак минуло вже понад два роки.
- Отримав повістку після уточнення облікових даних 3 червня 2024 року
- Пройшов військово-лікарську комісію та базову загальновійськову підготовку
- Провів понад вісім місяців на бойових позиціях у піхоті
- Служить зв’язківцем у 152-й окремій єгерській бригаді
«Дружина, звичайно, хоче, щоб я швидше повернувся додому. Давно мене не бачила», – розповідає «Вано».
Проблеми з логістикою на позиціях
Під час служби в піхоті Іван провів понад вісім місяців на бойових позиціях. Однією з найбільших проблем там була логістика. Через активність російських операторів безпілотників доставити їжу, воду та інші необхідні речі ставало дедалі складніше. Улітку провізію іноді залишали в кількох точках, звідки бійці мали самостійно її забрати. Бувало, що вантаж збивали просто на очах військових. Тоді доводилося шукати можливість дістатися до нього, а потім переносити все необхідне властвені руки чи з сусідніх позицій.
«Інколи заради кількох пляшок води чи пакунка з їжею доводилося ризикувати більше, ніж коли ворог перед тобою», – пригадує військовий. Ближче до осені ситуація ускладнилася, російських дронів побільшало, а будь-яке переміщення стало небезпечним. Іван зазначає, що згодом по-іншому почав сприймати роботу військових, які забезпечують позиції. За його словами, противнику іноді простіше знищити вантаж, ніж самого піхотинця, адже боєць може сховатися, замаскуватися та перечекати небезпеку. А провізію потрібно доставити до визначеного місця, і ворог це розуміє.
«Розумію, скільки ризикують хлопці, щоб ті, хто на позиціях, мали хоча б воду та боєкомплект», – говорить «Вано».
Перехід у зв’язківці та нові цінності
Понад вісім місяців у складних умовах позначилися на здоров’ї Івана. Водночас бойовий досвід допоміг йому добре зрозуміти потреби піхотинців, труднощі виконання завдань і проблеми з комунікацією на позиціях. Командування запропонувало йому перейти на посаду зв’язківця, і він погодився, адже хотів і надалі бути корисним підрозділу.
«Розумію, коли піхотинець жартує, намагаючись приховати втому, коли спокійним голосом повідомляє про критичну ситуацію, а коли за кількома короткими словами стоїть справжній відчай», – пояснює він. Про власну хоробрість «Вано» говорить неохоче, натомість згадуючи побратимів. На позиціях взаємна підтримка й довіра мали вирішальне значення.
«Не буває такого, щоб людина зовсім нічого не боялася. Але ти розумієш, що маєш робити свою роботу. Треба думати головою, не панікувати, старатися, щоб не загинути самому й не підвести хлопців. Бо на позиції ти не один. Від тебе залежать побратими, а від них залежиш ти», – розповідає військовий. Він додає, що багато труднощів вдалося пережити саме завдяки взаємодопомозі.
Іван зізнається, що війна змінила його характер, зробивши спокійнішим та стриманішим. Натомість він навчився цінувати звичайні можливості мирного життя: виспатися, випити вдосталь води, поїсти гарячого, поговорити з рідними й не прислухатися постійно до звуків навколо. Найбільша мрія «Вано» – повернутися додому на Сумщину, побачити дружину, яка чекає на нього вже понад два роки, та знову займатися звичними домашніми справами. Після всього пережитого саме можливість жити звичайним життям він вважає найбільшою розкішшю.
Джерело: АрміяInform