Лідія Рибенко через Фейсбук розповідає про Америку
- Опубліковано: Людмила Марчук
- —
- 1 Квітня, 2017 о 14:38
Письменник завжди залишається письменником. Де б він не був, в яких обставинах не опинився б, куди б не занесла його доля, письменника характеризує спостережливість, уміння помічати деталі й вагомі нюанси, в речах начебто геть звичайних. І про це цікаво оповісти.
Про Чикаго, коли дивитися на їхні реалії нашими українськими очима, Лідія Рибенко розповідає цікаві речі. Розповідь, яку оприлюднила письменниця на своїй сторінці у Фейсбук не остання, бо під дописом написано: «далі буде».
Тож, читайте. Оповідь перша з уст Лідії Рибенко.
Перегляньте також:
- Виставку «Ї» української художниці Оксани Самійленко презентували у Рівному
- Рівне, Нетішин, Здолбунів – Академія «FOX» запрошує до танцю
Отже, Америка. Чикаго. Звісно, вражень багато, як і багато думок з приводу. Кожна заслуговує окремої теми. Почнімо з громадського транспорту, який тут представлений автобусами, метро та потягами. Звісно, є таксі. Ні про які маршрутки немає мови.
Автобуси великі, практично однакові, мають спереду спеціальні платформи для велосипедів, так що велосипедист може скільки потрібно проїхати автобусом, а потім знову пересісти на свій засіб.
Частина підлоги автобуса біля вхідних дверей при потребі опускається до рівня тротуару, даючи можливість інваліду на візку заїхати досередини. Вартість проїзду – 1 долар 25 центів. Упереваж пасажири користуються картками, які зчитуються пристроєм біля вхідних дверей, готівку ж приймає інший пристрій.
Не можу не згадати халепи, в яку втрапила одного разу невдовзі по приїзді. Мені треба було їхати далеченько з кількома пересадками; останній автобус ходив з інтервалом у півгодини. Коли я нарешті дочекалась його і зайшла досередини, підставила картку до пристрою, і тут раптом виявилось, що гроші на картці закінчились. На біду, дрібних у мене не було.
Показую водію, що в мене двадцятидоларова купюра, він знизує оплічками. А в мене важлива зустріч, а наступний автобус буде лише за півгодини… Робити нічого, я вже рушила до виходу, аж раптом зіскакує зі свого місця молоденька афроамериканочка і гукає до водія, що вона заплатить за мене. Усміхнувшись мені, підбігла до автомата, провела своєю карткою, і мене пропустили.
Уявити щось подібне в Україні, звичайно, можна, але лише уявити… Але ж пригода моя на цьому не скінчилася, бо ж треба було якось і повернутися. А виявилось, що місце, куди я приїхала, – практично якесь безлюддя. Кілька розкиданих великих підприємств, офіс (куди мені й треба було), а далі – посадка, дерева, і аж геть далеко виднілися житлові будинки.
Одне слово, коли я вийшла після моєї зустрічі, то, роззирнувшись, зрозуміла, що справи мої кепські, бо жодного магазину чи чогось подібного, де б я могла розміняти гроші, поблизу не було. Додам, що це була зима і вже смеркало. Залишалось лише повернутися в офіс до людини, з якою в мене була розмова, і виклянчити долар, позичаючи очі в сірка…
І тут раптом вигулькнув автобус і, позаяк я стояла на зупинці, привітно розчахнув двері. За кермом був молоденький афроамериканець (просто збіг, а чи щоб краще запам’яталося?), і коли я розпачливо своєю каліченою англійською почала пояснювати свою біду, показуючи все ті ж злополучні двадцять доларів (о, як би я хотіла, щоб вони перетворилися в однодоларову купюру!) він усміхнувся і кивнув головою: «Проходь!»
Опісля в мене була ще не одна нагода переконатися в доброзичливості американців і в щирості їхніх усмішок…
