-   Миколо, з чого розпочалася Ваша війна?

 -   Моя війна розпочалася ще з Майдану, а на початку першої хвилі мобілізації я отримав повістку. Вдома рідні почали хвилюватися. Але ми дізналися, що призовників лише на два тижні відправлять на військові навчання і все. Хоча насправді на душі було неспокійно. З військкомату мене направили в один із рівненських пологових будинків, де я отримав свій санітарний автомобіль. Потім я потрапив у 51-шу бригаду у Володимир-Волинському. Спочатку нам говорили, що ми будемо стояти на білоруському кордоні, а насправді відправили в Донецьку область.

 -   Яка в той час була ситуація на Донеччині?

 -   Як тільки ми перетнули кордон Донецької області, наш настрій одразу змінився. Обстановка була досить напружена. По лінії оборони почали розставляти блокпости. В той час точилися перші бої під Волновахою. Тоді загинув мій товариш. Після перших бойових випробувань, нам сказали, що ми не вміємо воювати і відправили на двотижневі навчання на полігон у Широкий лан.

 -    Як вас зустрічало місцеве населення?

 -    Найбільше мене здивувало те, що у Сватово люди нас зустрічали з іконами. Вони вірили, що ми захистимо їх. Особисто для мене це стало стимулом, адже я не хотів, щоб моя мама так само стояла і чекала захисту. Коли почалися «зачистки», нас відправили у Мар’їнку. Там місцеве населення нас сприймало з острахом, діти тікали та ховалися. Деякі мої товариші у бронежилетах носили цукерки для цих дітей. Згодом деякі підлітки почали ходити до нас по цигарки, мовляв це для мами.

 -   Кілька днів тому  вшановували пам'ять загиблих під Іловайськом. Розкажіть, яка там була обстановка і як Вам вдалося врятуватися?

 -    Нам сказали, якщо ми Іловайськ відріжемо від Донецька, то Донецьк за 2-3 тижні буде наш. Ми почали готуватися до операції. Це якраз був День незалежності. Російські війська почали підтягувати свої сили. Після кількагодинної тиші почалися сильні обстріли по нашому блокпосту. Після першого вистрілу я десь 2 години просто лежав і не міг піднятися. За 2 чи 3 години загинуло більше десяти моїх побратимів. За кілька днів російська армія оточила нас кільцем. Нам не було куди тікати і вже не було чим відстрілюватися. Ми вирішили просити «коридор», щоб звідти вийти. Російська сторона ніби погодилася. Але, як тільки ми стали в колону з усією технікою та зброєю,  нас знову почали обстрілювати. Тоді домовилися, що нас випустять пішим ходом без зброї. Останні слова, які я почув по рації «Хлопці, з Богом! Будьте готові до будь-яких провокацій».  Ми почали виходити і нібито все затихло, а потім знову обстріли… Мені з моїм товаришем вдалося втекти. З нашого батальйону, в якому нараховувалося більше півтисячі чоловік, лише половині вдалося повернутися живими.

 -   Як Вас змінила війна?

 -   Потрапивши на передову, я довго не міг усвідомити, що я на війні. Потім я почав звикати. У своєму санітарному автомобілі часто доводилося возити поранених та загиблих побратимів. Щовечора я зливав кров зі своєї «санітарки» і там лягав спати. І я до цього звик. Інколи мені ставало страшно від самого себе… Повернувшись додому, я ще довго лякався звичайних гучних звуків. Вибивання килимів мені нагадувало вистріли з СВД. Я рефлексійно присідав і затуляв голову. Втім, не зважаючи на це все, війна додала сили і впевненості в собі.

Після Іловайської трагедії Микола Фомич місяць провів у Рівненському військовому госпіталі, а 1 березня 2015 року його демобілізували.