Днями про закинутий нацистський бункер знову згадала рівненська міська влада, яка планує  виставити споруду на аукціон. Хоча сам бункер не належить до історичної спадщини, але розташований в охоронній зоні краєзнавчого музею. Історія появи цієї унікальної підземної споруди в Рівному оповита загадками.

За сімома печатями

За однією з версій, бункер на цьому місці в 1920 році збудували англійці для поляків, які наступали на Київ. Подейкують, що для будівництва використали підземні ходи, які, за переказами, збереглися тут ще з давніх часів (ця територія належала до палацово-паркового ансамблю князів Любомирських). Потім сховище реконструювали і розмістили там командний пункт польської армії. Червона Армія, що вступила в місто в 1939 році,  пристосувала приміщення для власних потреб. У 1941-му бункер дістався німцям, які його поглибили і вдосконалили.

За іншою версією, споруду звели німці за часів окупації Рівного на подвір’ї тодішньої канцелярії рейхскомісаріату „Україна” – головного органу влади на окупованій Україні – особисто для його очільника Еріха Коха. Як відомо, будинок краєзнавчого музею, кілька прилеглих будинків, які не збереглися до наших днів, і сам бункер якраз входили до території резиденції. За розповідями старожилів, у обкомівському парку для Коха побудували двоповерховий будинок, перший поверх якого був цегляний, а другий – на кшталт літньої мансарди — з дерева та скла. У будинку був невеликий басейн. А неподалік, там, де нині Знак роду Лимичів, поруч зі школою-гімназією, облаштували ще й літній бетонний відкритий басейн розміром 6 на 12 метрів.

Як розповідають старожили, бункер для Коха будували військовополонені. На той період прилеглі вулиці перекрили, а мешканців з навколишніх будинків виселили. Навіть наближатися до тієї місцевості мешканцям було заборонено. Вочевидь, саме тому офіційних відомостей про будівництво чи реконструкцію споруди збереглося мало. За спогадами рівнян-очевидців, бункер мав кілька зовнішніх входів і підземний хід до резиденції. Однак добудувати бункер німці так і не встигли. У 1944 році напередодні визволення міста радянськими військами німці підірвали внутрішні приміщення і затопили бункер.

Як пригадують старожили, після війни біля бункера бавилися діти, через відкриті ходи потрапляли всередину. Обстежували його й  радянські військові водолази, а тоді підірвали ще раз, уже ґрунтовно. Відкачати воду не змогли, бо, як припускають краєзнавці, вода надходить із зовнішнього джерела через підірвану німцями стіну бункера. Адже місцина, де він розташований – болотиста, з підземними ґрунтовими водами. Після цього всі входи залили цементом, надовго поховавши правду про таємничу споруду від громадськості. Якщо й залишилися якісь документи про результати обстеження бункера, то вони, ймовірно, зберігаються у військових архівах Москви, кажуть дослідники. Місцеві ж архіви не містять про неї жодних даних через те, що військові матеріали вкрай рідко потрапляють до цивільних архівів. А, можливо, це пов’язано з сумнозвісним указом Сталіна від 1947 року про обмеження доступу до підземних споруд, направленого на їх знищення. Так комуністичний режим боровся із залишками ОУН-УПА.

Навіть будівельники, які зводили житлові будинки й під час земляних робіт натрапляли на підземні ходи, змушені були повідомляти не істориків і археологів, а насамперед працівників КДБ. Після чого ходи засипали чи бетонували, а інформація про них утаємничувалася. У 60-і роки про бункер знову згадали. Частково відкачали воду, провели водопровід, електрику, каналізацію, телефон. Бункер став пунктом  управління цивільною обороною міста. А коли пункт перенесли на вулицю Соборну, бункер знову занедбали. До кінця 90-х споруда перебувала у віданні Міністерства оборони України, але згодом її передали на баланс міста.

Таємниче підземелля

Рівнянин Іван Миколайович Савчук, який хлопчаком наприкінці 50-х років з товаришами у пошуках військових трофеїв проникав у бункер через вентиляційну шахту, розповів про те, що побачив там:"Одне з приміщень було схоже на госпітальну кімнату. Велика кількість ліжок, на яких валялися згнилий одяг, ремені, ампули й коробки с написами німецькою. У сусідніх кімнатах натрапляли на німецькі монети, патрони, деталі амуніції". Іван Миколайович твердить, що тоді ще було видно підземні ходи, які вели від бункера в бік будівлі рейхскомісаріату (сучасний краєзнавчий музей) та до злітної смуги, яка начебто знаходилась неподалік нинішньої Рівненської гуманітарної гімназії (колишня ЗОШ №7). На той час збереглися у бункері труби для подачі води, каналізація, колодязь, телефонні дроти на стінах першого (верхнього) поверху. Збереглася й дизельна електростанція. Бетонний блок, площею приблизно десять на двадцять метрів, заввишки приблизно три метри, який нині височіє над землею поруч з будинком на вулиці Драгоманова, 23, всього лише кришка, що прикриває вхід у сховище, про масштаби якого достеменно нічого не відомо.

Декотрі дослідники вважають, що рівненський бункер був не просто бомбосховищем для верхівки рейхскомісаріату, а однією з ланок у мережі сховищ, збудованих нацистами на території України. Військові об’єкти та підземні споруди гітлерівських інженерів, які зводилися аби убезпечити окупантів від повітряних та наземних нападів, і які залишилися після війни на території України, досі зберігають свої таємниці. Таких об’єктів є чотири: поблизу Вінниці, під Житомиром та в Рівному. Найменше з усіх досліджена саме підземна ставка Коха в Рівному. В історичних архівах можна натрапити на інформацію про те, що проектування та будівництво таких споруд здійснювали підрозділи військово-будівельної організації «Тодт» під керівництвом Зигфрида Шмельхера і Лео Мюллера. Завдяки їхнім щоденникам, які дійшли до наших днів, про ці об’єкти стало відомо широкому загалу.

За інформацією з цих щоденників, підземні бункери мали багато спільного в облаштуванні. Наприклад, у «Вервольфі» був мраморний басейн, у «Каменоломні» Геринга – казино. Що було в рівненському бункері – загадка, яку, можливо, колись ще розгадають. Однак, якщо зважити, що, за переказами, вглиб він сягає трьох поверхів (з кількома кімнатами на кожному), найнижчий з яких затоплений, то припустити можна будь-що. Принаймні рівненський бункер має свою легенду – про бурштинову кімнату.

Слідами бурштинового дива 

Років дванадцять тому члени київського клубу „Незвідане” ошелешили місцевих краєзнавців своїми припущеннями щодо того, що буцімто безслідно зникла бурштинова кімната (чи принаймні її фрагменти) може бути захована на дні рівненського бункера. Щоправда, рівненські історики вельми скептично до цього поставилися. У свою чергу, члени клубу вважали своє припущення цілком реальним, переконуючи, що рівненський бункер має цікавішу історію, ніж навіть відома ставка Гітлера поблизу Вінниці. 

Аби зрозуміти мотиви таких фантастичних припущень, слід зазирнути в історію самої бурштинової кімнати. Як відомо під цією назвою розуміють величезну колекцію виробів із бурштину, частину якої імператор Фридрих Вільгельм подарував Петру І. У 1717 році її перевезли до Петербургу. Власне це був кабінет, оздоблений бурштином, який дістався імператору від його батька, і його не слід плутати з усією колекцією. Тепер до подій війни. Директором художніх збірок Кенігсберга тоді був великий знавець бурштину Альфред Роде. Саме він доклав титанічних зусиль аби унікальние творіння з бурштину було розміщене в Кенігсберзі. У серпні 1941 року Роде написав Коху листа про необхідність обов’язкового повернення шедевра на батьківщину – в Східну Прусію, у Кенігсберг, оскільки бурштинова кімната виготовлена саме з пруського бурштину. Звісно Роде не міг не знати, що бурштинова кімната в Єкатерининському палаці була зовсім не схожою на ту, що подарували Петру І. Стараннями багатьох майстрів вона побільшала втричі, її площа сягнула 100 квадратних метрів.

Підходящих приміщень для її розміщення у Кенігсберзі не було. Тому частину її виставили в одному із залів міського замку, а більша частина колекції залишалася у Еріха Коха. Він, до речі, мав наміри залишитися на українській землі надовго. То, чому б йому не привезти до Рівного частину бурштинової кімнати і не заховати в спеціально для нього збудованому бункері, припускали дослідники. Як відомо, німці вважали бурштин «арійським каменем», приписуючи йому містичні властивості. Водночас, Рівненщина здавна славилася покладами сонячного каменю, який за якістю прирівнюють до балтійського. Не виключено, що гауляйтер Кох, маючи далекосяжні плани на Україну, намірявся налагодити виробництво бурштину, чи створити якийсь «арійський» шедевр з нього. Тим паче, що в роки війни тихе Рівне, розташоване далеко від фронту, спонукало до цього. Заважали хіба що партизани. Свого часу дослідники з Києва не відкидали й того, що рівненським партизанам було щось відомо про місцезнаходження бурштинової кімнати в Рівному. На таку думку їх наштовхнув зокрема список знищених Миколою Кузнєцовим у Рівному місцевих німців-посадовців. Зокрема вбивство імперського радника з фінансів Геля. Дослідники припустили, що, можливо, такий високий чин приїхав до провінційного містечка, щоб оформити на баланс якісь значні цінності. Можливо це й була частина колекції? Вірити цьому, чи ні... Можливо, ці сумніви таки розвіють колись історики.

"Нелегендарне" сьогодення

Щодо сучасної долі таємничого підземного сховища, то вона досі залишається невизначеною. Були ідеї відкрити у бункері одну з експозицій музею, навіть створити там музей радянської окупації. Кілька разів за бункер бралися орендарі. Були навіть спроби приватизувати споруду, але  міські депутати щоразу присікали такі наміри.

Бункер не належить до об’єктів історико-культурної спадщини. І не тому, що він нецікавий як об’єкт, а тому, що, виявляється, ніхто з відповідних чиновників від культури, істориків, дослідників не додумався зібрати пакет документів для подання його на внесення до реєстру таких пам’яток. Відтак, якою може бути подальша доля споруди можна тільки гадати.

Очевидно одне: історичним (хай там що, а він таки історичний) об’єктом поки що не цікавиться ані влада, ані історики. Якщо дослідники не поквапляться, то бункер може стати ще однією втраченою легендою нашого міста.