9 червня у приміщенні виставкової зали Рівненського МБК відбудеться виставка-аукціон «Глибини душі» рівненського фотохудожника Олександра Майструка.

Роботи Майструка неодноразово експонувалися у більшості країн Європи, а також у США, Японії та Бразилії. У Рівному його знають переважно як майстра художнього портрету, а тому на виставці планується розкрити передусім не портретні роботи, які краще за все ілюструють те, як автор дивиться на світ, що його оточує. Кожну з представлених робіт можна буде купити на імпровізованому аукціоні, а зібрані кошти підуть безпосередньо художнику, який сьогодні, не зважаючи на свій талант, змушений жити і творити на доволі не високу пенсію… Про це і інше ми поговорили в імпровізованому інтерв’ю.

Іще у 18 років ти раптово став людиною, обмеженою у русі. Це внесло різкі корективи у життя, тим більше, що ти серйозно готував себе до професії військового льотчика…

Фото з мережі Інтернет

Я дуже хотів бути пілотом надзвукового винищувача. Піддався романтиці професії військового, яка в роки моєї молодості надзвичайно культивувалася, до того ж прагнув відчути, як воно летіти з ультразвуковою швидкістю. Свого часу надзвичайно серйозно поставився до підготовки, і фізичної, і теоретичної. Дотепер часто себе запитую, чи відбувся б як художник, якби свого часу все склалося так, як мріяв. Найважче було саме розставатися з мрією. Без підтримки рідних і друзів, думаю, навряд чи це пережив…

- Коли вперше відчув у собі творчу складову?

- Мабуть, ще у дитсадку, коли я увесь час дивився у вікно на небо і хмари, під час прогулянки міг, скажімо, годинами спостерігати, як працюють мурашки. Вже коли навчався у 9 класі, батько навчив мене знімати і проявляти фотоплівку. Особливо захопило відчуття того дива, як на фотопапері виникає зображення. Відчуття по-справжньому магічні! І часто я цілі ночі проводив у ванній кімнати, при світлі червоного ліхтаря, друкував, промивав, просушував нові фото. Сучасній молоді цього просто не уявити!

- Пригадуєш перше своє фото, яке викликало у тебе авторську гордість?

- Зображення місяця. Це було у час, коли я абсолютно не міг пересуватися по квартирі, не кажучи вже про прогулянки на вулиці. Увесь світ звузився до розмірів моєї кімнати і основною розрадою стало захоплення астрономією. Це було чи не єдина можливість вирватися кудись назовні. Мій брат тоді позичив у колеги телескоп і саме через нього я вперше побачив місяць. Одразу ж виникло бажання зняти побачене за допомогою старенького «Зеніта». Як кажуть, новачкам щастить: фото вийшло насправді класним. Знімок згодом увійшов до моєї першої авторської виставки «Погляд з вікна», яка побачила світ іще в 2001 році.

Якось я порівнював свою тодішню творчість з сучасною і мене дуже вразило, що тоді, працюючи з фотоплівкою на 36 кадрів, я примудрявся зробити від 4 до 6 виставкових робіт! Навіть у час, коли цифрові камери дозволяють оперативно відбирати і виправляти відзнятий матеріал, це виглядає для мене чимось по-справжньому фантастичним! Мабуть, йдеться просто про випадок, а також те, що будучи фотохудожником певного якісного рівня, тобі дедалі важче зважитися на якісь шалені експерименти з композицією чи колористикою, які раніше робив інтуїтивно, майже не задумуючись. Зараз, перш ніж зробити кадр я дуже довго зважую, прицілююся . Це, звісно ж, плюс, але, як бачимо, не однозначний.

Фото з мережі Інтернет

- Свого часу тебе відзначили на престижній російській премії «Філантроп», якою відзначають митців з особливими потребами. Ти мав змогу побачити людей зі схожими до твоїх як захопленнями, так і проблемами. Пригадай емоції від тодішнього дійства.

- Це виглядало, як справжня параолімпіада для творчих людей. Я сприйняв свою першу премію як справжню перемогу і дуже нею пишаюся. Приймали нас на надзвичайно високому рівні. Шкода, що в Україні і досі немає нічого подібного. Конкурсанти з’їхалися з усього пострадянського простору, чимало з них ніколи не були у великому місті. Тим паче вони читали свої вірші, демонстрували картини і фотографії. Все це красномовно засвідчувало, що душа кожного з них куди здоровіша за тіло і це не могло не вражати. Особливо, пригадуючи, що у світі так багато людей, які не маючи жодних обмежень, все одно не здатні знайти своє місце в житті.

- Фотознімки людей з вадами опорно-рухового апарату займають значне місце у твоїй творчості і дотепер…

- Люди з вадами здоров’я сприймають світ значно гостріше. Коли щось безповоротно втрачаєш, починаєш значно більше цінувати те, що маєш, насолоджуватися цим по-справжньому, проживати один день за пять. Це справжні емоції, я їх, як ніхто розумію, і завжди залюбки фіксую.

Фото з мережі Інтернет

- Наскільки сучасне Рівне пристосоване для життя людей з особливими потребами?

- Воно однозначно стало комфортнішим, ніж десять років тому. Йдеться і про світлофори зі звуковим сигналом для незрячих, і про пандуси, які стають усе звичнішим явищем і про багато іншого. Найбільшим мінусом, однак, усе іще лишаєтьсяе невігластво багатьох людей, які сприймають ту ж людину на милицях обов’язково як якогось жебрака абощо. Інколи буває навіть так, що людина щиро бажає тобі допомогти, але не знаючи, як це робити правильно, ненавмисне завдає шкоди, бо просто не навчена. Коли я був у Празі, був неабияк вражений, що коли, прогулюючись пішохідною зоною на інвалідному візку, випадково зачіпав перехожих, то навіть не встигав перепросити, бо вони тут таки починали вибачатися самі! Там зі шкільної лави навчають розуміти проблеми інших. Сьогодні ми мусимо перейняти цей досвід, тим більше з огляду на те, що в Україні стало значно більше людей з інвалідністю. В першу чергу через війну, що і досі триває на сході нашої держави.

- Ти вважаєш себе прихильником класичної фотографії чи все таки нових фототехнологій?

- Однозначною перевагою сучасних технологій є те, що вони дозволяють знімати фактично будь-кому, хто має якусь цікаву ідею. Не треба перейматись жодними технічними моментами! Зовсім інша справа, що з’явилося чимало тих, хто за стиль видає банальне невміння. Перевіряється ж усе доволі просто: достатньо просто попросити людину зробити класичний знімок. Якщо вона на це здатна, я готовий сприймати будь-які, навіть найбожевільніші експерименти. В іншому випадку то просто профанація мистецтва, яке я щиро люблю.

Фото з мережі Інтернет

- Що сьогодні для тебе найважче?

- Найважче переживати дисонанс між своїм фізичним станом і тим, як я внутрішньо себе почуваю, а почуваю я себе доволі активною людиною з багатьма ідеями і зацікавленнями.

Розмовляв Максим КОЛОМИС