Тихо й непомітно в переддень християнського свята Трійці відійшла у кращий світ 88-річна рівнянка Лідія Карпівна Дзівак – одна із тієї групи рівненських школярів повоєнних років, з якими жорстоко розправився сталінський режим.

Ліда Дзівак. Воркута, 1948 р.

Це були старшокласники рівненських шкіл №1 і №2, яких у 1948 році заарештували за українські національні почуття і кинули до сибірських таборів, а слідом на схід вивезли й їхні сім’ї, відібравши у людей домівки, землю, господарство.

Не зламані духом, сповнені власної гідності, ці люди через роки повернулися в рідне місто, спромоглися попри великі перешкоди влади повернути свої оселі і продовжили тут жити і працювати, не вимагаючи винагород, особливої уваги, будь-якої слави.

Щаслива тим, що була знайома з родиною Дзіваків, які мешкали у своєму старому батьківському домі на історичній вулиці Шевченка. Не раз слухала їх оповіді про пережите ними, про історію рідної вулиці і міста, про сибірські поневіряння.

Записане за їх спогадами хочу переповісти нашим читачам, бо то є правдива історія Рівного і рівнян.

Осінні зустрічі на вулиці Шевченка у 2005 році 

Ми стоїмо біля заквітчаного чорнобривцями невеличкого подвір’я на вулиці Шевченка і, споглядаючи цю доволі стару рівненську вулицю, слухаю спогади про минувшину. Мої співрозмовниці – сестри Лідія Карпівна та Валентина Карпівна Дзіваки, які живуть тут із народження. 

Карпо і Надія Дзіваки з дочкою Валентиною. Томськ, 1950 р.

“На нашій вулиці селилися в основному українці, які мали землю і займалися її обробітком, з того і жили. Наші батьки Карпо Федорович і Надія Сергіївна були хорошими господарями, землі мали багато, тримали худобу і ми з дитинства пізнали працю на землі.

Батьки були мудрими і дбали, щоб своїм дітям дати освіту. У 1930-і роки, за Польщі, у Рівному була лише одна українська школа, яка знаходилась на вул. Галлера (тепер вул. 16 Липня), й носила вона ім’я гетьмана Мазепи.

Учні української школи ім.Мазепи

Я закінчила три класи “мазепинки”, вчилася з 1936-го по 1939 рік. У школі було шість класів, вчилися ми у дві зміни. Учнями були діти національно свідомих батьків, які хотіли навчатися рідною мовою. Хоча класні кімнати й були прохідні, та школу відвідували багато учнів. Директором був Іван Сав’юк. Пам’ятаю свою першу вчительку Галину Кутковець, вчительку Марію Сав’юк. Слово Боже читав священик української церкви отець Юрій Борщевський. Збереглася фотографія, на якій ми – учні перших класів із учителями, там деякі діти були навіть босі. На сьогодні я знаю, що нас з тої фотографії живими є, крім мене, ще Клава Головчук, Рая Судік та Орест Гуцуляк, який живе десь за океаном.

Учнів "мазепинки" благословляє владика Полікарп. 1936 р.

Мені радісно завжди згадувати ті дитячі роки й ту школу, де весело святкували в травні День матері. Ще концерти, на яких ми співали українських пісень та грали у виставах. 

А в неділю й у свята всі разом йшли на Божу службу до української церкви, що знаходилася на вул. Міцкевича в переобладнаній під храм звичайній хаті. І, хоча саме українська школа (на противагу польській) була платною й плата ця не була малою, наші батьки зробили все, щоб ми зростали українцями, гідними свого народу». (З розповіді Л. К. Дзівак). 

Сестри Дзівак, 1938 р.

Сестрам Ліді і Валі було десять і вісім років, коли прийшли на Західну Україну зі сходу “визволителі” в довгих шинелях із червоними зірками на кашкетах. Представники нової влади в більшості говорили російською мовою й тлумачили населенню, який їх чекає соціалістичний рай. Жити щодень ставало страшніше, ширилися чутки про арешти, вишукували тих, хто був незадоволений радянською владою. 

“З 1939 року долі моїх однокласників склалися по-різному. Школу ім. Мазепи зробили школою №1. Приміщення її було на Грабнику (зараз учбовий корпус РДГУ). Мені знову довелося йти в 3-й клас, а потім закінчила 4-й. Із учителів пам’ятаю подружжя Сав’юків, Валентину Семенівну Тихонович.” – згадує пані Лідія. 

Коли ж у їхнє дитинство знову прийшла війна, прийшли нові окупанти –німці, школи перестали взагалі працювати. Цікавою є розповідь Лідії Карпівни про музей у нашому місті за часів німецької окупації, в якому їй у 1943-1944 роках доводилося працювати.

Працівники рівненського музею. Лідія Дзівак крайня справа, 1943-44 рр.

Лідії на той час було лише 14 років, але виглядала вона старшою, що було небезпечно, адже німці могли її схопити просто на вулиці й вивезти до Німеччини, оскільки документів в неї не було жодних. На прохання батьків директор тодішнього рівненського музею Юрій Шумовський взяв малолітню дівчинку Лідію Дзівак на роботу в музей, де вона навчилася друкувати на машинці, видавала з бібліотеки книжки, вивчила експозицію.

Ліда працювала в музеї, а Валя ходила до Юрія Шумовського, приватно продовжуючи шкільну освіту. Мама дівчаток щирою своєю душею допомагала тим, хто страждав у німецькому полоні. Надія Сергіївна Дзівак була членом міжнародної організації Червоного Хреста, рівненський осередок якої очолював бургомістр Сав’юк. І, як член цієї доброчинної організації, вона збирала для полонених радянських воїнів продукти й носила їх до таборів, де ці люди перебували в жахливих умовах. Багатьох вдалося з полону забрати.

Серед військовополонених, які знайшли притулок у сім’ї Дзіваків, був Петро Корольов із Уфи, який пізніше став партизаном загону Дмитра Медвєдєва, повернувся з війни живим і потім неодноразово приїжджав до Рівного, до своїх рятівників з щирою вдячністю. Допомогла ця жінка і тяжкохворому полоненому Анатолію Чорнобаю, який до війни був професійним артистом. Вона виходила його від тяжкої хвороби, а коли видужав, то зумів включитися в роботу місцевого театру і грав у виставі “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці.” Потім пішов у партизани і, вочевидь, загинув.

Полонені, які потрапляли в дім Дзіваків, ставали членами їх сім’ї, їли за одним столом з господарями і всім вистачало куска хліба.

1944 рік. Місто звільнене від фашистських окупантів, знову відновлена радянська влада, відкриваються навчальні заклади, школа №1 починає працювати на вул. Червоноармійській (тепер вул. С.Петлюри). Повертаються до навчання ті, котрі не довчилися до війни. Збільшилося число вчителів за рахунок тих, які були направлені сюди зі східних областей України. Акцент у навчанні та у виховній роботі робиться на радянський патріотизм, починають вишукувати тих, хто дозволяє собі вголос висловлюватися про свої національні почуття і, не дай Боже, скаже щось супроти радянської влади.

А в них, простих рівненських дівчат і хлопців, була молодеча енергія, рожеві мрії, веселий настрій. Співали українських пісень, вдягали на свята вишивані сорочки й не знали, що це буде сприйнято як “український буржуазний націоналізм”, що прирівнювалося до поняття “ворог народу”. 

30 березня 1948 року. Цей день для Ліди та для всієї сім’ї Дзіваків став чорним. Після закінчення третьої чверті десятикласницю Лідію Дзівак заарештували. Вдома зробили обшук.

«Я була в десятому класі і після третьої чверті мене посадили. За що – не знаю. Але, як потім сказав один слідчий в Москві, то мене «родителям нужно было сигонуть розочкой». Мені ж, дев’ятнадцятирічній дівчині, радянське правосуддя інкримінувало “учасниця банди УПА, псевдо “Чепурна” і засудили за статтею 54 пункти 10, 11 на вісім років позбавлення волі. Хоча про УПА я дізналася лише в тюрмі. Мене допитували у Рівному на вулиці Пушкіна, там тоді був відділ МДБ. У дворі були камери, ізолятори, слідство, допити, карцер. Додому вже не відпустили. Усе це треба було пережити. Вночі на допиті, а вдень приходиш у камеру і навіть задрімати на кілька хвилин не дозволяють. Черговий весь час ходить, зазирає у віконечко і тільки й чути: «Встать!», «Встать!».

Суду і суддів не було. Завезли мене в тюрму в Остріг. Там сиджу і чекаю… Викликають: «Согласно с решением Особого совещания МГБ города Москвы вы лишены свободы на 8 лет. Распишитесь…» «За віщо?!».

А відповіді знайти не могла. І не звернула “справедлива” влада ніякої уваги ані на матір, що була визволителькою радянських військовополонених, ані на молодість дівчини.

В той самий час заарештована була ціла група рівненських старшокласників шкіл числом 1 та 2. Серед невинних жертв сталінських репресій були друзі Лідії Степан Куйбіда, В’ячеслав Новак, Олександр Омельчук, Ярослав Клепач, Людмила Негребецька, Георгій Безсонов, Раїса Судік, Володимир Кулій.

“Етапи… Етапи… Великий той Союз… У Воркуті я стала політв’язнем “Речлагу” під № 1-0-939. Така нашивка з білої ганчірки розміром 10 х 20 см у мене була постійно на правому коліні та лівій руці. Тяжка праця, голод, холод, приниження. Але ми залишалися там людьми, українцями, знаходили друзів і мали від них підтримку. Ми вижили. Свобода прийшла після смерті Сталіна”, – з болем згадує пані Лідія.

Термін ув’язнення їй скоротили лише на 8 місяців і видали довідку: «Место жительства Воркута» і більше нікуди.

Через два роки після Лідиного арешту розправа влади настигла батьків і молодшу сестру. Військові та дільничний міліціонер 1949 року влаштували обшук у будинку Дзіваків. Шукали зброю, та не знайшовши жодного “криміналу”, все ж дали родині дві години на збори.

Батьків з 18-річною Валентиною і з такими ж, як і вони, жертвами режиму, відправили спочатку до Клеваня на збірний пункт, а потім у вагонах для худоби людей повезли вглиб Росії. Дзіваки стали поселенцями “спецмістечка” в Томську. Батько змушений був працювати на лісоперевалочному комбінаті, а мама стала штукатуром. Однак, ці споконвічні хлібороби і там змогли, викорчувавши частинку лісу, посадити город, завели невеличке господарство, стали тримати поросятко. Виживали самі й іншим допомагали. Така вже вона господарська українська вдача. 

У 1959 році батьки повернулися додому. Та де ж він – їхній дім? Одразу після вивезення Дзіваків в їхній хаті став жити той міліціонер, що виселяв їх у 1949 році. Спочатку притулились у хліві на власному обійсті. І стали оббивати пороги сусідів, комісій, депутатів, шукаючи правди.  

Хата Дзіваків на вул. Шевченка

У тому ж таки 1959 році залишила Воркуту і Ліда. По дорозі до Рівного зупинилася в Москві в надії віднайти правду. Пішла в Генеральну прокуратуру СРСР. «Я до цього й раніше туди зверталася у письмовій формі, щоб мені зменшили строк, або скасували рішення, але щоразу одержувала відмову, що «справа перегляду не підлягає». У Москві була вся моя справа, адже це вони нас судили. Проглянувши черговий раз мою справу, склали новий протокол і запитали куди я їду. «Додому, в Рівне». «Чего просите?». «Реабілітації». «Это невозможно». «То хоча б зробіть реабілітацію батькам. За що вони постраждали?!»

Лідія Дзівак (зліва) і сусід Григорій Лукашевич

Роки спливали, наступила “хрущовська відлига”, поступово приходило прозріння обманутих людей. Прийшла й офіційна реабілітація. Та чи просили вибачення в цих людей ті, хто чинив нелюдські злочини? Чи слово «реабілітація» компенсувало їм втрачене здоров’я, сили, молодість? З тим і поїхала. А вже потім додому прийшла довідка про реабілітацію батьків, а мені зняли лише одну статтю – «за організацію УПА», а «зрада батьківщині» залишилась».

Сестри Дзіваки з онукою. 2005 р.

Ось так, як на цій фотографії, що була зроблена у 2005 році, завжди поруч, підтримуючи одна одну і словом, і ділом жили дві сестри, дві інтелігентні мудрі рівнянки, доля яких – це теж доля нашого міста. Я завжди захоплювалась їхньою непохитною вірою в Україну, виваженістю в судженнях, мудрістю, глибоким філософським знанням життя. В очах у цих жінок завжди жило лише тепло, привітність і щирість.