Наше суспільство серйозно хворе. Хворе давно. І за визначенням багатьох етнологів, воно хворе типовою хворобою малих народів, які століттями не мали своєї державності. Українську національну хворобу наш український вчений і публіцист Євген Маланюк назвав хворобою малоросійства або меншевартості (другосортності).

Хвороба ця спадкова, бо корінням своїм сягає в глибину століть, й передається від покоління до покоління. І подібно до раку, що непомітно „з’їдає”, підточує людський організм зсередини, хвороба другосортності підточує зсередини організм нації. Коли ж гине нація, тоді неминучим стає і падіння держави.

Нас підточує наша невизначеність, байдужість, подекуди безликість, інертність, а найбільше – відсутність гідності, шляхетності, самоповаги, внутрішнє плебейство, на якому й розцвіла пишним цвітом корупція.

Як нам у цій ситуації не втратити себе? 

Звідки коріння спадкової хвороби?

Принаймні треба знати походження своєї хвороби. Отож про коріння. Історично малоросійство – від назви Малоросія. За Євгеном Маланюком, малоросійство –“то каліцтво внутрішньонаціональне, це національне пораженство». Це, кажучи московською урядовою мовою XVII ст., – “шатость черкасская”...

В нашому розумінні – це той національний характер, який ми дістали внаслідок довгого тривалого в часі колоніального політичного становища, стійкого і потужного тиску на нашу духовність з боку імперських структур царської Росії. А коли говорити про нас сучасних, то це ще й наслідок репресій, голодомору, етноциду та радянської системи виховання.

Раб, позбавлений національної гідності, навіть усвідомлюючи, що родом він не великорос, все ж старається не бути тим, ким є насправді. Він соромиться і своєї мови, і своєї культури, як нижчевартісної (оскільки про її істинне багатство йому мало відомо).

В’ячеслав Липинський цю історичну хворобу назвав “хворобою бездержавності, хворобою многовіковою, хронічною” і сумно передбачав, що її треба буде „ізживати” ще довгі десятиліття. На жаль, лише нині, за чверть проживання в начебто незалежній державі, коли відкрилися очі на багато речей, потроху приходимо до розуміння того, що істинну незалежність ми ще не здобули. Здобудемо тоді, коли подолаємо в собі раба й здолаємо в країні той спрут – корупцію, розгалужене коріння якого також виплекане у старій системі.

Корінням наша суспільна хвороба сягає доби Руїни і розвивається у повній мірі в ІІ половині XVII ст., коли зліквідовані були рештки Гетьманщини. З ліквідацією гетьманського уряду була запроваджена загальноросійська адміністративно-територіальна система, зруйнована Запорозька Січ, закріпачене селянство.

Через сто літ після мазепинського духовно-культурного відродження, наприкінці XVIIІ ст. вищий клас українського суспільства масово зрікається мови своєї батьківщини, відмовляється від одягу, звичаїв, прагнучи в усьому наслідувати дворянство. Утворюється прірва між культурним класом і закріпаченим народом. Народ втрачає свою еліту. Повністю зліквідована нижча школа, у повному занепаді вища. Зате у Санкт-Петербурзі та в Москві в перших лавах народжуваної російської інтелігенції кількість українців вражаюча і вони, до речі, відігравали дуже визначну роль не лише у галузі освіти, культури, науки, але й кували національну самосвідомість Великоросії.

І коли XVII століття, було золотим віком нашого письменства, нашої культури, а Київ – центром нашої науки, то в другій половині XVIIІ ст. маємо картину цілком протилежну. З втратою своєї автономії, Україна справді перетворилась на Малоросію, глуху провінцію Російської імперії, втративши минулі зв’язки з європейським світом і будь-яке право їх мати. 

З українців цілеспрямовано ”ліпили” людину імперського типу…

Як констатує Євген Маланюк, свій специфічний, потрібний їй тип людини витворювала кожна імперія. Проте ніде на Заході етнологи не помітили процесів цілеспрямованого ”роблення” людини імперського типу, як це мало місце в Російській імперії. До того ж цей процес мав під собою солідну наукову базу. І радянські специ в цьому не новачки.

Терор КДБ-НКВС – зброя потужна, проте ще потужнішим знаряддям для людського обезличення, перетворення громадянина в німого раба є той досвід, який вони почерпнули з історичних документів – багатющих архівів Посольського (й Питошного) Приказів XVI-XVII ст., Малоросійської Колегії XVIIІ ст., ІІІ отдєлєнія та Охранки XІX ст.

Державний устрій московської імперії не хотів визнавати жодної особовості – ані особистої, ані суспільної, ані національної, ані навіть регіональної чи класової, – пише Євген Маланюк. Тому результатом формування в Росії типу імперської людини був тип національно дефективний, скалічений психічно і духовно.

Синдроми майбутнього малоросійства помітні вже в нашім Середньовіччі (“люди татарські”), видніються в добах Литовській та Козацькій. А на арену історії це явище виходить за гетьманування Виговського та в добу Руїни. Як пише Маланюк, Переяслав 1654 року це явище начебто легалізував і трохи згодом воно дає очевидний параліч національно-державній волі, а у XX ст. завершується агентурою й п’ятою колоною Москви.

Батько малоросійства, зловісний його символ доби пост-Хмельниччини – полковник полтавський Мартин Пушкар – символ знівечення перемоги під Конотопом, символ, що веде хід нашої історії аж до Полтавської катастрофи, бо Кочубеївщина – то плід довгих десятиліть.

Брюховецький і Тетеря – два обличчя малоросійства за Руїни.

Політичне малоросійство повною мірою виявилось в діяльності лідерів Центральної Ради браком найелементарнішого національного інстинкту (згадаймо Крути) та повним паралічем політичної волі.

Малоросійство розпочинається там, де втрачена національна (історична) пам’ять. Саме тому і колишній Петербург, і вже радянська Москва, керуючи централізованою освітою, надавали такої великої ваги імперській історії (СРСР та КПРС). Чимало істориків продали душу дияволу, щоб її написати, подаючи її у вигідному для величі імперії ракурсі, бо то був найважливіший відділ у лабораторії малоросійства.

Як у XVIII–XIX ст., так і при радянській владі малоросійство, плекалось систематичним «впорскуванням комплексу меншовартості» («ніколи не мали держави», «темне селянство», «глупий хохол», «селянська мова» тощо).

«Робленню» типу малороса завжди сприяло насмішкувате ставлення до наших національних вартостей і святинь, систематичне висміювання та анекдотизування й глузування зі звичаїв, обрядів, національної етики, літератури, фільмів та пісень, мови. Вульгаризується, примітивізується народна творчість. І все це разом дало свої плоди.

Правильний діагноз малоросійству першим поставив Тарас Шевченко:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі?...  

Нищівній критиці піддавав цей комплекс раба Іван Франко:

І хоч душу манить часом волі приваб,

Але кров моя – раб! Але мозок мій – РАБ!

І дуже влучно дала характеристику своєму народові Леся Українка:

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила маєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Пройшло ще кілька десятиріч і ось що написав про свій хворий народ по-синівськи люблячий його Олександр Довженко, постать, яка долею своєю є яскравим прикладом того, як імперська система ламала хребти найкращим синам України.

«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючи до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво, зрадництво, і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України, по суті, кажучи, є цілковитим звинувачувальним актом...

У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії.

У нас не державна, не національна і не народна психіка. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас як щось індивідуалістичне, анархічне, а не як народодержавне розуміння...»

Може не такий вже й поганий ми народ?! Може Довженку накипіло й він перебільшив?! Але те зрадництво і пілатство, ту державну недалекоглядність сьогодні не помічає хіба що сліпий. Щоб хворобу здолати, треба спершу визнати, що вона є.

Наша давня національна хвороба видозмінилася і прогресує

Чи можемо ми сьогодні, – 26-ий рік живучи в незалежній державі, після двох Майданів, після трьох років стримування потужного ворога на сході нашої держави, після всіх подій, які явили нашу зрілість перед світом, – сказати, що ми вже є потужною монолітною нацією? Чи можемо сказати, що вичавили з себе внутрішнього раба? На жаль, ні.

Наша давня національна хвороба видозмінилася, вросла в плоть і кров поколінь надто глибоко. Комплекс меншовартості, що означає відсутність національної гідності, проявляється у нас скрізь і у всьому.

Ми думали в 1991-му, що здобули незалежність і вже вільні, а нині з гіркотою приходимо до усвідомлення того, що насправді нас чверть сторіччя із полону «совка» ніхто й не відпускав. І нині ми на стадії втрати нашої незалежності на рівні етнічно-духовному – цей етап майже в стадії завершення: ми – покірне стадо, яке мовчки „перетравлює” будь-яку, без перебору, інформаційну їжу, не задумуючись про можливі плачевні наслідки (особливо це властиво для молодого покоління). Хтось непомітно, начебто знічев’я, а насправді цілеспрямовано з усіх екранів та радіоефіру, газет культивує громадську думку зневіри: ви, хохли, на відміну від інших народів, нездатні до самостійного державницького життя, вами потрібно керувати й тоді відродиться економіка.

Відсутність на вищих щаблях влади національної гідності й державницької шляхетності (як у київських князів – згадаймо їх вислови: «Іду на Ви» або «Ліпше нам потятими бути, аніж полоненими») призвела до того, що третій рік криваву війну, яка забрала тисячі жертв, у тому числі й мирного населення, дітей, – не називають війною.

Ми запобігливо прогинаємося перед агресивним сусідом у мінських перемовинах, дозволяючи йому маніпулювати всім цим процесом у міжнародній площині на свою користь. Ми затуляємо очі на багато ганебних речей, які витворяє агресор на сході нашої країни й цим дозволяємо йому так нахабно себе вести.

Саме відсутність гідності й шляхетності господаря на вищих щаблях влади є причиною того, що досі монополістами в таких вагомих галузях, як енергетика чи наші мобільні комунікації (всі мобільні оператори) є представники сусідньої, ворожої нам держави. А це, вважайте, початок кінця: ми ризикуємо опинитися в ситуації, коли за вказівкою Кремля зупиняться усі стратегічно важливі об’єкти, залишаться без світла великі й менші міста, транспорт, і, зрештою, може бути заблокована й паралізована вся система оборони.

Досі у нас присутні російські банки, досі ми купуємо в держави-агресора вугілля, торгуємо з ним різними товарами, чи то не усвідомлюючи, чи закриваючи на те очі, що цим вбиваємо наших воїнів, які вже третій рік поспіль живуть під обстрілами в нерівній війні, не маючи права відповідати гідною атакою на щоденні атаки ворога.

А криза в економіці та ще державницька недалекоглядність, споживацтво і не патріотизм вищої влади і призвели до ганебного становища, коли тисячі наших талановитих заробітчан, які б при інших обставинах могли реалізуватися за професіями й стати успішними у своїй країні, стали натомість найдешевшою робочою силою в Європі.

А що вже казати про присутність щільної мережі агентури й п’ятої колони Москви не тільки на сході, а й по всій країні і навіть у нашому парламенті?

Хитрий і підступний сусіда, користуючись нашою безхитрісно доброю й довірливою вдачею (нашою безхребетністю!), давно вибудував свій потаємний підступний план поневолення України і його втілює. Добре спланована інформаційна кампанія страшніша за танки і гради. Бо коли заволодіти свідомістю ворога, він перестає ним бути.

А наша влада про це не думає. Навіть в умовах нинішньої вітчизняної війни, коли лік смертей українців вже йде на тисячі, коли частина нашої держави окупована, в країні не дбають про те як діяти на свідомість тих людей, які живуть на окупованих територіях, як їх повертати в лоно України. А ворог натомість не спить. Він дбає. Він зомбує. Й ті, кого ми вважаємо нашими громадянами, вже нас кленуть. А користає з того агресор.

Ніхто в умовах війни, окрім хіба що свідомих учителів чи громадські організації, не дбає про плекання в країні національної гідності, патріотизму, що є основою перемоги і сильної нації. Патріоти-добровольці, що за покликом серця стали в перших рядах, захищаючи від агресора свою Вітчизну, у державі, за яку готові були віддати своє життя й здоров’я за свій подвиг не належно пошановані, бо позбавлені необхідних пільг. Не культивується до них шана й повага в суспільстві. Частина з них сьогодні сидять по тюрмах, є гнані, зневажені, биті й навіть убиті на смерть покидьками, які за це не несуть належної відповідальності.

Наші проводирі ні разу за всю війну не звернулися до народу, не закликали перед лицем грізного ворога, який вже господарює на наших землях, до національної консолідації й єдності.

Ми, прості українці, на своїх кухнях не раз про все це говоримо й хто свідоміший, то все ж якось намагається демонструвати те, що ми свідомі. Виходимо на майдани у вишиванках, милуємося витворами народних умільців і пишаємося, що ми українці такі талановиті. Але й розводимо руками на те, що ж у цей час чинять наші ж братове, обкрадаючи державу на мільйони й мільярди доларів, загаджуючи довкілля та водойми, знищуючи природу на Поліссі варварським видобутком коштовного бурштину. Ми маємо бажання щось змінити в нашій державі. Проте «високі духом, силою малі». Не можемо зрушити з місця бодай елементарного.

От взяти б хоча б ту ж саму банальну російську попсу.

Три роки поспіль наші чоловіки, сини, брати гинуть на війні з російським окупантом, а всесильна російська «попса» нам досі люба, бо звучить чи не в кожному маршрутному таксі, в кафе-барах, ресторанах, на різних торжествах, дискотеках для молоді, весіллях і вечоринках. Чому це нас не дратує, не рве зсередини? Чому ми не кипимо й не подаємо на винуватців порушення нашого внутрішнього спокою й порядку до суду? Чому мовчимо, терпимо?

 

Візьмімо наші новомодні пісенні конкурси, як «Голос країни» та інші, де в журі сидять наші провідні зірки естради. Базуються вони головно на російськомовній пісні. Співучішого народу від українців у світі треба ще пошукати. Тільки чому ж цей народ не співає своєю рідною мовою?

От візьмімо для прикладу хоча б львів’янина Віталія Козловського, який все життя розмовляв українською, ріс в україномовному середовищі й на початку своєї кар’єри так чудово виспівував «Чого являєшся мені у сні?» Івана Франка, що хотілося не тільки йому аплодувати, а молитися за цього гарного хлопця, щоб не зрадив собі й надалі.

І що ж з ним сталося при стрімкому сходженні на вершину кар’єри? Ми його вже не впізнаємо! З його уст луна російська і російська й альбоми пішли російські й російські. Й навіть коментарі журналістам видає російською. Які такі метаморфози так змінили цього співака?! Є на це багато причин – у шоу-бізнесу свої закони. Проте основна причина – те, що імунітет проти зросійщення заслабкий, вірус національної хвороби меншовартості, видать, утрушений в кров із малих літ.

Національно стійких митців, як Славко Вакарчук, Олег Скрипка чи покійний Кузьма Скрябін, котрі не зрадили своїй національній суті й рідній мові можна перелічити на пальцях. На жаль. Пішло начебто відродження в останні роки після Майдану, лишень не таке воно потужне, як цього потребує ситуація, в якій ми нині живемо.

І хто, гадаєте, плекає чужаків? Які такі воріженьки? Шукаємо винуватців скрізь, тільки не в своїй хаті. І чи не кожен другий молодий татусь чи мамуся вмикають своїм малюкам російськомовні мультики, й потім дивуються, чого це наше маля російською заговорило?

 

Дехто це вітає: дитина зразу дві мови опановує! Рідко хто замислюється про те, що мова – це свого роду матриця. До п’яти літ у дитини має сформуватися своя рідна ментальність, основана на рідній-таки мові, рідній казці, рідній колисковій. І так має бути, бо інакше в дитини будуть змалку стерті межі між своїм і чужим. А відтак і в дорослому житті їй буде важко стати цільною й гідною особистістю, міцний внутрішній стержень якої базується на національних почуттях і цінностях.

Ми дивимося чуже кіно. І хоч російські канали трохи позакривали, проте російське нам зрозуміліше, ніж із дальнього зарубіжжя й ми його шукаємо, знаходимо й споживаємо. Що тут казати? На жаль, в Україні нема власного кіновиробництва. Нещодавно у Рівному була організована місячна кіношкола, на яку приїздили читати лекції відомі режисери і сценаристи зі столиці. І що, ви гадаєте, вони кажуть? Причиною відсутності в Україні власного кінематографа є не тільки матеріальна причина, що нема на це коштів. Головна причина – у цій же таки національній хворобі. Чому, гадаєте, випускники знаменитого театрального інституту Карпенка-Карого не йдуть творити свої фільми? Чому вони не одержимі цією ідеєю? Чому їм це не болить? Чому опиняються натомість в дешевих російських серіалах поганої якості?

Нині, щоправда, є тенденція і появилося коло ініціаторів, натхненних ідеєю творити українське кіно, відродити українську кіноіндустрію. Проте навіть акторів україномовних, щоб добре володіли не рафінованою українською, як на уроці української мови в російській школі, і не суржиком – таких, на жаль, в усій Україні треба вишукувати.

Акторові ж треба добре знати не лише літературну мову, але й володіти її багатством з народного джерела і навіть найпоширенішими її діалектами! Бо тому, хто береться зіграти правдивий національний типаж українця, треба самому ним бути, мати його душу.

Чому в нас так мало цікавих національних програм на телебаченні? Національних не в тому розумінні, щоб бути ультра правими, говорити тільки про націю та Бандеру й „котити бочку” на „москалів” (чомусь саме така асоціація виникає в багатьох наших співвітчизників при самому слові „національний”).

У національних програмах мають говорити на різноманітну злободенну тематику з нашого життя, але не чужою, а нашою рідною мовою! Благо, вирішили квоти на мовлення ввести. І сумно, як сумно від цього! Простір для своєї рідної мови у національній державі треба відвойовувати засобом квотування! То що ж ми за народ такий? Чому ж так любимо все чуже й так не шануємо свого?

Інше питання, що все це не може пробитися крізь товщу інформаційного простору, наскрізь заполоненого російським (а у столиці – ще й англійським). Але хто у цьому винен? Ми ж таки допустили до цього самі?

Більшість російськомовних – зросійщені українці, етномаргінали з їх психологічною розколотістю, роздвоєністю. Вони втратили свою національну основу, але від того, що стали розмовляти російською – росіянами не стали. І їхня розмитість пріоритетів, нечіткість цінностей відчутно проявляється у всіх галузях нашого життя.

Прояв нашої національної хвороби відчутний не тільки в тому, якою мовою розмовляємо, але й у тому, як ми називаємо різні заклади: кафетерії, бари, магазини, перукарні і навіть – своїх власних дітей. Чомусь чужі назви нам більше імпонують, як свої рідні. Чому? І що вже казати про одяг, взуття, техніку: все закордонне краще, ніж своє й кожен воліє придбати імпортне.

І що вже казати про простий люд, коли народні обранці, або ж навіть дипломати, приймаючи на своїх теренах представників сусідніх держав, або не до кінця усвідомлюють, чию державу вони представляють, або ж просто не поважають себе і свого народу, дозволяючи собі на дипломатичних прийомах розмовляти мовою держави-агресора та ще й цією мовою виголошувати відповідальні промови.

Ця відсутність гідності, плебейська кров, яка тече в жилах усіх без винятку верств українців, і довела нас до крайньої межі нашого приниження – тотальної бідності, що штовхає людину за дрібний гріш зраджувати собі, своєму сумлінню, продаючи свій голос на чергових виборах.

Це ж наше плебейство, метушлива запобігливість перед власть імущими, розстеляння перед ним скатертин-самобранок, страх висловити у вічі правду, це тупцяння в непевності й потурання злочинам через боязнь втратити роботу і призвело до найвищого рівня корупції в країні й економічної кризи.

 Чому ми не маємо імунітету?

Імунітету проти цієї національної хвороби, яка нас нищить, більшість з нас просто не мають. Тому що досі не самовизначені в сенсі національної ідентичності. Свідомість же важко звільняється від минулих нашарувань і змінюється вкрай повільно.

Тому й не виглядаємо ми перед лицем Європи й світу потужною як моноліт нацією. Натомість виглядаємо розрізненим стадом. Виглядаємо народом дещо дивакуватим і незрозумілим, бо живемо й діємо всупереч тому, що декларуємо на майданах та у ЗМІ. Дивакуваті ми тому, що не можемо (чи не хочемо?) дорости до величі свого духу, яку явили під час революції Гідності. Потроху й ті цінності, здобуті на майдані ціною крові наших побратимів, десь втрачаються, нівелюються і дух той патріотичний десь губиться.

Ми вже не йдемо так масово віддати останню данину пам’яті нашим героям, як це було в 2014-му. Ми звикли до смертей. Ми перестали допомагати нашій армії. У нас чомусь нема належної шани до тих, хто повертається після пережитого на передовій до мирного життя.

Хворий, котрий визнає, що він хворий, – шукає на свій біль якоїсь ради і щось для свого здоров’я робить. Той, котрий про свою хворобу не здогадується й не визнає її в собі – живе за інерцією так, як жив завжди і нічого в своєму житті не змінює навіть на краю загибелі.

Чи ж можемо ми, українці, сьогодні жити так, як жили раніше? Ні. Дійшли вже ми у своєму суспільстві до тієї межі, за якою вже не робити нічого й надалі, сподіваючись, що якось то воно буде, стає небезпечно.

Ми можемо втратити свою країну. Можемо перестати існувати як народ і розчинитися в інших народах – сильніших, агресивніших, самостверджених, з сильнішою національною самосвідомістю й гідністю. Провокацій у цьому напрямку, щоб нас до цього привести більш ніж достатньо.

Хочеться вірити, що ми вийдемо з цієї кризи переможцями, що виросте нове, потужніше від попередніх, покоління патріотів і у нас є майбутнє. Проте ризик перетворитися на Малоросію, глуху провінцію Російської імперії, як це було в другій половині XVIIІ ст., ризик втратити зв’язки з європейським світом і будь-яке право їх мати, таки існує.

І вихід тут один – усвідомити, хто ми. «Своїм життям до себе дорівнятись», – як писала Леся Українка. Революція Гідності відбулася. Чому ж ми вже забули, що гідність і патріотизм – це і є те яйце-райце, в якому наша сила, наша перемога, наша міць і наше майбутнє?