Таке визнання люди дарують мало кому. У світила рівненської медицини Бориса Квашенка воно було. Вдячну пам'ять про цього унікального лікаря, який практикував майже 90 років, зберігають тисячі рівнянок, які завдяки йому почули на свою адресу слово «мама».  Якби не він, тисячі дітей просто не прийшли б у цей світ. Без тих сучасних хімічних препаратів і електронного обладнання, якими оснащена сучасна медицина, він творив такі дива, наче його розум і руки справді направляв сам Бог.

Дякую Богові й долі, що в 2006 році встигла записати спогади Бориса Костянтиновича Квашенка.

ФАБ амбулаторія, 1954 р.

 Родовід Подобедів-Квашенків

Його поява у цей світ мала якесь магічне знамення. Подобеди (таким було прізвище Квашенка по матері) мешкали в своєму родовому будинку на вулиці В’язничній (тепер вулиця Пушкіна, 7). У невеличкій кімнаті на другому поверсі старовинного дерев’яного будинку лежала вагітна жінка, а за вікнами йшов дощ, краяли небо блискавиці. Раптом до кімнати залетіла кульова блискавка. Ця неземна вогневиця пропливла під ліжком вагітної й вилетіла в інше вікно. Від жаху в жінки розпочались пологи і вночі на світ з’явився її перший і єдиний син, якого назвали Борисом. Це було 6 серпня 1913 року. 

Фатіна, матір Бориса. Поч.ХХ ст. 

Родина Подобєдів біля свого дому на вул. В'язничній. 

Костянтин Силуанович, батько Бориса. 30-ті рр.

Будинок Подобедів цікавий і за особливим архітектурним рішенням двоповерхової будови з гостроверхими дашками, з численними кімнатами та балконами, і за технологією дерев’яного будівництва – кожна дошка для утеплення була обмотана соломою, а ззовні стіни були вкриті штукатуркою.

Проект будинку Подобєдів

Нині цей столітній будинок, хоча й збережений, але зазнав значних змін після ремонту – зовнішні стіни вкриті синтетичною білою “вагонкою”, з’явились пластикові вікна, добудовані інші приміщення. Коли ж Подобеди розпочинали будівництво, то поруч було лише два будинки – дерев’яний на вулиці Волосній (нині вулиця Малий узвіз, 6) і будинок напроти, в якому мешкав священик Іполит Ярмолович. В будинку, де тепер знаходиться Управління МВС у Рівненській області, в 1900 році клопотаннями міського голови Буховича та відомого мецената барона Штейнгеля була відкрита російська жіноча гімназія, а в 20-30-і роки минулого століття там розміщувалася польська державна гімназія імені Тадеуша Костюшка, яка в той час мала два поверхи. 

Будинок Подобєдів-Квашенків тепер

Зять Подобедів, майбутній батько Бориса Костянтин Силуанович Квашенко, був родом з поліського містечка Володимирець, із сім’ї лісника.

Діти Квашенків мали хороші здібності до навчання. Усі троє дочок стали вчителями. Донька Лідія, яка у 1913 році закінчила Рівненську жіночу гімназію, вийшла заміж за естонця, виїхала на батьківщину чоловіка, вчителювала і з часом стала письменницею, у 1950-1960 рр. видала декілька книг. Її ім’я Лідія Силуанівна Компус.

Старшого сина Костянтина батько відправив до Рівного на навчання у Рівненській чоловічій гімназії, яку він успішно закінчив і з п’ятьма рублями золотом поїхав до Петербурга пробивати собі шлях у науку. Здібний хлопець вибрав для навчання найбільш престижний інститут – Петербурзький політехнічний. В один із приїздів до Рівного він одружився з Фатіною Подобед і молода пара відбула до Петербурга, де Костянтин завершував навчання у політесі.

Після народження сина Бориса подружжя повернулось до Петербурга, залишивши на деякий час хлопчика батькам дружини. Усі плани розпочати наукову і викладацьку діяльність у північній столиці зруйнував більшовицький переворот в Росії і Квашенки повертаються до Рівного – до сина і батьків. Костянтин Силуанович Квашенко решту свого життя прожив у Рівному, працював викладачем математики – спочатку у російській, а потім у польській гімназіях. Його останнім прихистком стало кладовище Грабник, поруч із могилами дружини і її батьків. 

Роки навчання

Свого єдиного сина Бориса батьки віддали на навчання спочатку у російську приватну гімназію, яка в той час знаходилась в парку Любомирського, а потім батько перевів його у польську державну гімназію, де сам був викладачем.

Зі спогадів Б. К. Квашенка

“Закінчив я гімназію в шістнадцять років. Батько мій був розумною людиною і вирішив, що добре було б сина вивчити на лікаря. Це було повністю рішення мого батька, за що я йому вдячний до сьогоднішнього дня. А мені тоді було все одно, куди йти вчитись далі. Найкраще я знав математику, адже гімназія була математичного профілю. Для навчання в медичному інституті потрібні були знання латині і батько найняв мені хорошого репетитора, завдяки якому я екстерном до 8-го класу склав латинську мову. Відправили документи в медичний інститут в Познані і за конкурсом мене прийняли.

Медичний інститут в Познані тоді й тепер вважається одним із найкращих. Я одержав диплом лікаря і міг працювати за будь-яким фахом, але раніше треба було рік пройти практику і я обрав спеціалізацію «хірургія».

На практиці у Тютьковичах. 1934 р.

Практику я проходив в лікарні, яка знаходилась у Тютьковичах. Тоді це була обласна лікарня. Приміщення було, звичайно, бідненьке, але лікарі були сильні. Директором цього госпіталю і одночасно хірургом був Е. Р. Томашевич. З ним працював прекрасний хірург Г. І. Барановський.

Авторитет лікаря в тому, як його оцінювало населення. Чудовий лікар єврей М. І. Сегал тут працював, а жив він на вулиці Поштовій, де нині обласна стоматологічна поліклініка, це був його власний будинок, де він також і приймав пацієнтів. “Старий Сегал” – так його тут називали. Усі спеціальності в медицині він знав. Навіть говірка в місті була – “Жоден єврей у Рівному не помирав, поки його не оглянув Сегал. Його син теж був лікарем-хірургом, пізніше він працював в невеличкій лікарні Червоного Хреста, яка знаходилась на теперішній вулиці 16 Липня. Пізніше у цій лікарні був пологовий будинок.” 

Лікар - професія військова

Напередодні Другої світової війни 26-річний лікар Борис Квашенко починає працювати у Рівному в пологовому будинку на вулиці Бандурського (нині вулиця Михайла Драгоманова, 9).

Головним лікарем цієї лікарні був Микола Миколайович Прохоров. У довоєнному Рівному лікарі Прохорови – батько і син – мали значний авторитет. Їхній будинок стояв на вулиці Словацького (нині тут паспортний стіл).

Зі спогадів Б. К. Квашенка

«Старший Прохоров приїхав до Рівного під час Першої світової війни. Він був хірургом і акушером-гінекологом: пологи приймав, операції робив. Великий авторитет мав. Молодший Прохоров, який теж закінчив медичний інститут у Познані, теж був акушером-гінекологом. І батька, і сина звали Микола Миколайович.

Лікар Прохоров М.М. Справа Софія Квашенко. 30-ті рр.

Старший Прохоров помер у Рівному і похований на кладовищі Грабник. Молодший М. М. Прохоров з початком війни був мобілізований на фронт і став головним лікарем Війська Польського під командуванням генерала Андерса. Андерс був начальником гарнізону в Рівному, там був шпиталь, у якому працював М. Прохоров – ось вони й познайомились. Разом вони потрапили в Англію, де формувались частини Війська Польського. Після війни Прохоров повернувся у Познань, працював лікарем, захистив докторську дисертацію, одержав звання професора і його направили до Щеціна, де він став завідуючим медичною кафедрою. У цьому польському місті М. М. Прохоров помер. Його дружина і син виїхали до США ».  

Коли розпочалася Друга світова війна, Бориса Квашенка теж мобілізували до польського війська як лікаря і направили спочатку в Люблін, а згодом – у військовий госпіталь до Луцька.

Зі спогадів Б. К. Квашенка

«Госпіталь німці бомбардували двічі на добу – о шостій годині ранку і о шостій вечора – хоч годинник по тих бомбах звіряй. Було, що бомби падали, коли ми стояли за операційним столом. Ось тоді я й завів борідку, бо голитись було ніколи. Війна у 1939 році тут тривала лише місяць, а далі почалося безвладдя, і я разом із медиками-земляками пішки прийшов із Луцька до Рівного».

Військовий шпиталь. Луцьк, 1940 р.

За часів німецької окупації лікарня на сучасній  вулиці Драгоманова слугувала лише окупантам. Фашисти дали персоналу 24 години, щоб залишити медичний заклад. Квашенко разом із відомим рівненським лікарем-урологом М. С. Раєвським у той час починає працювати в лікарні на вулиці Дворецькій.

Зі спогадів Б. К. Квашенка

«У війну мало народжували дітей. Німці до нашої лікарні звертались рідко. Ми допомагали місцевому населенню. Пам’ятаю випадок, коли якийсь німець привіз у нашу лікарню хвору жінку, яку треба було терміново оперувати. Він чомусь опікувався нею. Коли ми стали готувати її до операції, вона сказала: «Лікарю, не оперуйте мене, я – єврейка, мені все одно помирати». 

Подружжя Квашенків. 1930-ті роки.

Супутницею життя Бориса Квашенка стала медична сестра Софія Ренбелінська, з якою вони обвінчались у Свято-Воскресенському соборі в 1938 році. У них народилося дві доньки – Ірина і Єлизавета, які успадкували батькову професію, стали лікарями. 

Життя у білому халаті

У повоєнному 1946 році Квашенко організував у Рівному пологовий будинок на 60 ліжок, де був його головним лікарем і ординатором одночасно.

Б.К. Квашенко. 1955 р.

Борис Костянтинович 36 років працював головним акушером-гінекологом Рівненської області, залишаючись безпартійним, що на той час було рідкістю. Однак, високий професіоналізм лікаря Квашенка був основним підтвердженням його абсолютного авторитету серед пацієнтів і керівництва медичної галузі області.

Перший пологовий. 1955 р.

Рівненський лікар-практик збагачував медичну науку своїми досягненнями і відкриттями в галузі гінекології та акушерства. У 1968 році він став першим доктором медичних наук на Рівненщині.

Борис Костянтинович проводив унікальні ювелірні операції, рятуючи жінок, повертаючи їм повноцінне життя. Протягом своєї медичної діяльності Борис Квашенко опублікував понад 60 наукових робіт, три монографії, був учасником різноманітних наукових конференцій і симпозіумів. Його ім’я було відомим не лише в Україні, а й за кордоном.

Б.К.Квашенко. 1956 р.

На винагороди й відзнаки цьому унікальному лікареві радянські урядовці були не надто щедрими. Та й незалежна Україна його заслугами не переймалася. Серед дипломів і грамот найвищою є відзнака «Відмінник охорони здоров’я». А в 1998 році польський уряд вручив Борисові Квашенку медаль «За участь в оборонній війні 1939 року».

Сім'я Квашенків

За довгу медичну практику (а працював лікар Квашенко майже до 90 років!) він завжди залишався вірним обраному шляхові, надаючи допомогу жінкам, рятуючи тяжкохворих, даючи шанс для життя майбутнім поколінням. Тисячі жінок завдячують за подаровану радість материнства саме йому. 

На зустрічі в музеї. 2003 р.

Настав ранок світлого Христового Воскресіння 2008 року.

“Вот сейчас все соберемся, разговеемся свяченым. Радость то какая!» – це були останні слова християнина, який прожив у цьому світі майже 95 років і мав щастя на Великдень відійти у вічність. Кажуть, що люди, які вмирають на Великдень, потрапляють прямісінько до раю, бо в ці дні там відкриті ворота. 

Вдячність на все життя

До глибокої старості дожила в селищі Квасилів Марія Степанівна Долганська. Усе своє життя в щоденних молитвах вона згадувала ім’я Бориса Квашенка, який у 1954 році врятував життя їй і двом її синочкам-близнятам. Жінка жила в селі Будераж Здолбунівського району. Місцеві лікарі були в розпачі перед тяжким перебігом пологів у 28-річної жінки. Вони не давали надії на життя її дітям та й вже втрачали віру в порятунок і самої матері.

На виклик з Рівного до Здолбунова приїхав сам головний акушер-гінеколог Рівненського відділу охорони здоров’я Квашенко і прийняв єдине правильне рішення – оперувати.

Борис Костянтинович провів операцію фахово, отже, і малюки, які мали на двох лише 3 кг, увійшли в цей світ здоровими. Це було в той час, коли про апаратуру для виходжування недоношених дітей ніхто не мав жодного уявлення. Після тяжких пологів лікар навідував жінку, ще довго тримав її під своїм наглядом і жодного разу не взяв подарунків, які намагалася дати йому вдячна мати. Попросив лише подарувати йому фотографію своїх здорових малюків. Дізнавшись про смерть лікаря у 2008 році, Марія Степанівна гірко сприйняла цю звістку і просила дітей занести на його могилу вишитий рушник й ніколи не забувати стежки до місця його спочинку. Ось такою є справжня вдячність лікареві, яку проносять через усе життя.

Михайло Галенда – завідувач гінекологічного відділення Рівненського пологового будинку № 2 писав: «Про Квашенка без перебільшення можна сказати, що він віддав своє життя людям. Від таких, як Борис Костянтинович, наш світ стає світлим, добрішим, людянішим. Я вдячний, що Бог послав і мені щастя вчитися у нього професії й життєвої мудрості».