На старовинному кладовищі «Грабник» стоїть невеличка дерев’яна церква, що була закладена у 1848 році на могилі генерала Степана Красовського його дружиною Катериною Красовською. За свідченнями документів генеральша пожертвувала на її спорудження 1000 карбованців. Храм освятили на честь святого первомученика архідиякона Стефана 23 лютого 1850 року.

Свято-Стефанівська церква на Грабнику

Рівненська Свято-Стефанівська церква слугувала як цвинтарна каплиця, де відспівували небіжчиків. В часи радянської влади церква була закрита, а у її приміщенні зберігався інвентар доглядачів за кладовищем.

Храмове свято Стефанівської церкви відзначається 9 січня.

Відродження Свято-Стефанівської церкви розпочалося з відродженням незалежної України. 

Нині – це храм релігійної громади парафії Святого першомученика Стефана автокефальної української церкви. Настоятелем храму є декан Рівненського деканату Української Автокефальної Православної Церкви митрофорний протоієрей о. Данило (Данило Миколайович Бринчак), який поділився своїми спогадами про історію відродження української автокефалії у Рівному. 

Митрофорний протоієрей о. Данило

Початок відродження української церкви у Рівному почався з цієї маленької церкви

 «Перші автокефальні церкви в Україні стали відроджуватись на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині. У Львові тоді був владика митрополит Іван Бондарчук. Автокефальна церква в Рівному почала відроджуватись у 1989 році. Зібрались щирі українські патріоти і зареєстрували свідоцтво на цей маленький храм – церкву Священомученика архідиякона Стефана. Початок відродження української церкви у Рівному почався з цієї маленької церкви.

Патріарх УАПЦ Мстислав (Степан Скрипник)

До Рівного приїхав патріарх Мстислав, служив тут молебень на Горному місці. Був у храмі покійний владика Антоній. Це надзвичайно велика радість була. Я приїхав до Рівного у лютому 1991 року і з того часу служу в цій церкві. Раніше тут служили священики о. Юрій Велігурський і вже покійний о. Григорій Слізько. Ці священики були великими українськими патріотами. 

Отець Юрій (Велігурський)

Коли храм був недіючий, то тут був склад, яким користувались працівники кладовища, все було досить занедбано. Мені розповідали, що іноді тут люди ховались від дощу, бо двері зазвичай були відчинені. Але тут ніхто ніколи нічого не вкрав, нічого не виніс. Коли ми міняли у церкві вікна, то на коробках всередині було вирубано сокирою «1848». Збереглися лише дві ікони та іконостас. Ніяких церковних речей, книг, хрестів, ні престолу, ні жертовника не було. Дзвонів теж не було. Все це належало придбати, провести реставраційні та ремонтні роботи. 

Володимир та Ганна Кулії

Перші наші парафіяни були дуже активні. Добрим словом згадую просвітян із с. Шубків Василя Янчука з дружиною. Подружжя з Рівного Володимир та Ганна Кулії допомагали матеріально, дарували церкві ікони, рушники. Спочатку у нас була дуже велика громада, десь чоловік 300 стали нашими прихожанами. Церква маленька, то люди густо стояли навколо церкви. Як відправляли перші служби, люди плакали в молитві.

Свято-Стефанівська церква

Це була велика радість – мати свою українську церкву. Дуже прихильний до нашої церкви був тоді міський голова Іван Федів, Василь Червоній, Василь Хижий. Саме тоді почали впорядковувати по всій області могили українських повстанців. Я тоді о 7 год. ранку йшов до церкви і повертався додому о 21-й ледь живий.

Багато людей вінчалися, хрестили дітей. По області на перехрестях доріг встановлювали «Фігури»  (Розп’яття Христа) і священики їх освячували. Це був час українського відродження. Ремонт ми робили самотужки. Художників особливо не залучали.  Ми тоді служили удвох з о. Юрієм Велігурським – дуже добра людина, мудрий священик. 

Наша церква маленька і благодатна, з неї і виростав Свято-Покровський собор. Я пам’ятаю освячення початку будівництва собору. Наша церква зробила багато пожертв на будівництво нового храму. 

Церква стоїть на старому кладовищі, поруч з нею були поховані дуже поважні рівняни. Зліва поховані священики, які служили у Свято-Воскресенському соборі і Свято-Успенській церкві. Ці могили й сьогодні люди доглядають, вже деякі втрачені таблички на пам’ятниках поміняли. А в поминальні дні тепер на це кладовище мало приходить людей, дуже мало хто замовляє поминальну молитву, бо, вочевидь, в більшості рідних вже немає. 

Зараз громада нашої церкви не дуже велика. Люди розділились між Київським патріархатом і нашою автокефалією. Хоча ті, що приходять в Покровський собор, приходять і сюди. Вони не ділять церкви. Якби ми, українці, не ділили церкви, то ми б не мали тої біди на Сході». 

Прихожани Свято-Стефанівської церкви з великою повагою і любов’ю завжди відгукуються про свого священика о. Данила. Він знає особисто усіх членів громади, опікується їхніми проблемами, підтримує і словом, і ділом. Частий гість о. Данило у сім’ях тих старших людей, хто вже не в силах відвідувати богослужіння в церкві. Його добрими друзями впродовж 25 років стало подружжя рівненських старожилів Володимира Мануїловича і Ганни Олексіївни Куліїв. Цікаво було почути від священика і розповідь про свій життєвий і церковний шлях, адже в цьому році о. Данилу виповнилось 60 років. 

Свято-Стефанівська церква всередині

"Як побудую церкву, то може Господь сподобить мене хоч пару разів там послужити..."

«Я народився у 1957 році на Львівщині, у мальовничому селі, де гори і ліси дубові й смерекові, ялинові – с. Либохора Турківського району. Школу я закінчив в містечку Турка, а це за 50 км від нашого села. В моїй родині було багато священиків – швагро, свати, двоюрідні брати, сестри вийшли заміж за священиків. Напевно, чоловік із п'ятнадцять служать у церквах.

Село Либохора. Панорама

Дід мій по мамі Данило Бринчак був народним лікарем. Вивих руки чи плеча – до нього приходять. Він пальцями обмацає, вправить і людина йде від нього здоровою. Такий він був від Бога. Ростом був невеличкий, мав білі вуса, які підкручував. А ще він був добрим столярем, хати будував, церкви. Мене назвали на його честь. Помер дід Данило, коли мені було 5 років. 

У нас в сім’ї всі були дуже набожні і нас малими привчали ходити до церкви.  Десь з 7-го класу я став дуже серйозно ходити до церкви. Після школи служив в армії на Уралі. А потім поступив у Загорську духовну семінарію, де вчився чотири  роки. З 1981 року я став священиком. Тоді дозвіл на служіння давали в обласній раді, був такий уповноважений по релігії. У м. Кіров був той уповноважений – такий кагебіст, що тебе очима пронизує й різні заборони вигадує: «Моим определением вы назначаетесь священником… Вы должны явиться к уполномоченному, получить справку о регистрации ибо указ без справки не действителен». Я мав прихід в Росії в містах Халтурін, Ногінськ.  Служив я в Росії до 1991 року.

Як тільки наша Українська церква відродилася, я відразу переїхав в Україну.  Митрополит Іван Бондарчук, який був у Львові, направив мене в Рівне і назначили настоятелем цієї Свято-Стефанівської церкви. 

Зараз ми почали у Рівному будувати новий храм Вознесіння Господнього на вулиці В.Липинського. Важко будувати, але Бог нам допомагає. Та й церкви ніколи швидко не будувалися, іноді будівництво тривало десятиліттями. Новий храм проектував рівненський архітектор Валентин Дем'янов.

Храм має два поверхи, п’ятикупольний, по 300 кв. м. площа кожного з поверхів і на службі може поміститися 500 чоловік. Нижня церква в ім'я Святого Стефана. Будуємо храм усією громадою.

Якщо побудую церкву, то можливо Господь сподобить мене хоч пару разів там послужити. 

А ця церква на Грабнику залишиться такою ж, бо це намолене благодатне місце і це є одна із старих пам'яток міста».