Ця історія про реальних людей, рівнян, імена яких з етичних міркувань, змінені. Головної героїні оповіді вже немає в живих. Проте історія дуже повчальна.

«Надійко, донечко, не можна бути такою похмурою… Он, подивись у вікно, яке сонечко…» – збираючи дітей до садочка, мати не переставала дивуватися тому, наскільки різними, не схожими одне на одне є її двійнята. Андрійко веселий, говіркий, допитливий і у всьому тямущий, любить дитяче товариство і верховодить у ньому. Де не опиниться, діти навколо нього зграйками збираються, чи то у дворі, чи то у садочку. І вихователька в садочку його хвалить, каже, що будуть з нього люди. А от Надійка… Начебто одних батьків діти, а подивишся, віри не ймеш.

Всі вже звикли, що Надійка у якомусь закутку сидить сама, ні з ким гратися не хоче. Підходили було до неї діти. Дружелюбно простягали іграшки, пропонували дружити і разом гратися. Що на це Надійка? Іграшки від дітей брала, а бавитися разом не йшла. Згодом дівчатка зі скаргами до виховательки підходили, що Надійка їхні ляльки не віддає… Намагалася попрацювати з проблемною дитиною і вихователька. Не могла збагнути, як можуть рідні брат і сестра, до того ж двійнята, бути такими різними.

Шукала причини і не знаходила. «Може вам до психолога з Надійкою сходити», – радила матері. Та не допомогло. Начебто дитина нормальна. Такий вже характер. Чим тут зарадиш? «У кого вона така?» – думала мати. Намагалася доньці різні казки читати. От тільки чи слухає те читання Надійка? Ніби тут і начебто не тут, а десь далеко, у своєму світі. Намагалася залучати щось по господарству зробити. Та поки Надя надумає, поки розвернеться, то вже Андрійко за неї материне доручення виконає.

Так Надія і прирекла себе на самоту. Діти її облишили. Як пішла в школу, було як і в садочку: спершу пропонували дружбу, а тоді кинули. Всі обходили її стороною. Хлопці вигадали їй прізвисько – Сова і вже ніхто, окрім, хіба що, учителів та батьків, і не називав її інакше. Було що за коси Сову смикали, на спину образливі записки чіпляли, а вона сердито відбивалася, було, що від образи плакала.

Увесь світ навколо став їй недружелюбним, злим. Навіть подорослішавши, вона усіх сторонилася, нікому не довіряла, ні від кого не чекала добра. Навіть від рідних, які всіляко намагалися їй допомогти. Вона ж не бажала, щоб лізли в її життя. «Я сама», «Моє! Не чіпай», «Залиште мене», – це тільки квіточки. Далі все більше в дівчини проявлялася агресія. Сусіди тільки плечима знизували, коли чули, як вже доросла Надія кричала на матір: «Йди звідси! Як ти мені набридла. Щоб ти здохла!»

Може треба було таку проблемну дитину віддати в якийсь спеціалізований інтернат? Та чи були такі інтернати в далекі шістдесяті-сімдесяті роки? Психологи не визнавали, що у Надії є якісь відхилення. Казали, що переросте. 

Не переросла. Єдина пристрасть – добре попоїсти. Щось смачненьке, було, відбере і у Андрія. Тож як приходили до Андрія його друзі школярі, а згодом вже і студенти (Андрій навчався у Рівненському воднику), то на його сестру ніхто й уваги не звертав. Відлюдькувата, неприязна, до того ж неохайна, не по літах розповніла дівчина, мовчки просовувалася попри хлопців у свою кімнату. Жила наче у вакуумі. Життя навколо мало її займало.

Пройшли роки. Андрій закінчив інститут, одружився. Нині він кандидат наук, доцент одного із університетів. Має двох дорослих синів.

Надія залишилась у Рівному. Спершу поховали батька. А матір… Що зазнала горя жінка, то зазнала… Найбільша її печаль, то Надія. Скільки образ від неї зазнала, скільки сліз виплакала. Коли б тільки знала, в колисці б задушила. Та то тільки так каже. Знає, що такого б не зробила. Ще сподівалася, може знайдеться до Надьки якийсь чоловік. Щось зміниться. Може, народить. Може, дитина її переінакшить?

Та материні сподіванки були марні. Принци і до гарних дівчат не завжди приходять… Так і пішла жінка із життя зі своєю найбільшою журбою. Скоріше та журба її й згубила. Якось при черговій сварці схопилася бідолашна за серце та до лікарні й не довезли. Може, воно й на краще, бо хто б доглядав за нею?

Залишилася Надія сама. Нарешті сама. Як, було, їй усі довкола заважали! А тепер хоч гопки скачи. Брат далеко, а батьків немає. Усе ж ходила на роботу. Мусила за щось жити. На льонокомбінаті мішки шила. Прибився до неї Федько. Ото пара – сміються довкола люди – яке їхало, таке й здибало. Федька через безпробудне пияцтво жінка з дому вигнала і треба було йому десь приткнутися. А тут яка не є, а все ж жінка та ще й із квартирою! Дарма що відлюдькувата й мовчакувата. Це ще й краще. Його попередня, занадто говірлива й криклива жінка, поперек горла сидить!

Тож став Федько до Сови вчащати, горілочкою її пригощав. Стали разом випивати та на тому й зійшлися. Як там вони жили, яке то було щастя – хіба що до сусідів через стіну долинало. Бувало всіляко. Та найчастіше було чути брутальну лайку. Нерідко Федько Сову й стусанами годував, а та верещала, як недорізана… Недовго протрималася така «ідилія». Одного разу Федько додому не прийшов. Не дійшов. Заснув, бідолаха, на снігу. Схопив запалення легень і через тиждень віддав богові душу.

Зрідка наїжджав з родиною Андрій. Проте, із дверей наражаючись на колючий погляд та неприховану неприязнь єдиної сестри, швидко їхав назад. Бувало, Андрій з дружиною трохи наводили порядок у хаті безпутної сестри, усовіщали та вчили жити… Та чи навчиш? Кожна людина сама собі творить свою долю. Яка людина, такий і її світ. Тож чи варто звинувачувати у власних нещастях когось – батьків, брата, чоловіка, сусіда? Бачить Бог, усі родичі й знайомі бажали Надії добра і щиро хотіли допомогти. Брат, від’їжджаючи додому, зазвичай залишав сестрі повен холодильник продуктів, а на холодильнику гроші. Та чи надовго цього вистачало?

Пройшли роки. До Петра, який колись навчався разом з Андрієм у водному інституті, несподівано зателефонував із Петербурга Андрій. «Дуже прошу тебе, друже, поїдь у геріатричний пансіонат, що біля Забороля, там тепер моя сестра Надя. Подивись, як вона там. Чи жива-здорова, як там їй ведеться?» Принагідно, Петро дізнався і всю нехитру історію подальшого Надіїного життя. Як розбив її інсульт, стали за нею попервах доглядати сусіди. А там – завезли її в пансіонат, де одинокі престарілі проживають під одним дахом із психічно хворими. Брат приїхав, а зупинитися вже ніде. Батьківська квартира стала власністю сторонніх людей.

Надії ж іще й шістдесяти немає, а вона в такому жалюгідному стані, що Петрові мимохіть серце защеміло. Жінка його й не впізнала, лише, як прізвище назвав, то головою кивнула, що пам’ятає. Коли став розпитувати про життя, то вхопила чоловіка за полу куртки і з купи безладного белькотіння (через порушене мовлення) зрозумів лише одне: «Я хочу додому. Я можу сама…»

Чи може? Петро подивився на недавно прооперовану після гангрени ногу, вірніше її обрубок, окинув поглядом крісло-туалет з відром і тільки головою похитав. А сам подумав: «Був у тебе, жінко, час могти і жити. Могла б жити гарно. Щасливо. Згадав свого приятеля Андрія і його завжди привітних батьків. Пригадав і саму Надю, як просовувалася мимо хлопців із черговим бутербродом із ковбасою. Усі їй чомусь заважали…