Безвіз полегшив виїзд за кордон і наші співвітчизники стоять у чергах за новими паспортами, позичають гроші і їдуть у пошуках кращої долі. Хтось, може, й на відпочинок. Літо. Проте більшість – далеко не за туристичним маршрутом. Хоч може й декларують себе туристами. Більшість українців жене за кордон безвихідь: безробіття, куці пенсії й зарплати, підростаючі діти – потреби, які вищі від можливості їх забезпечити.

Та все ж, перш ніж прийняти рішення про заробітки за кордоном, треба сто разів подумати й усе зважити. Бо комусь пощастить, а комусь доведеться потім гірко пошкодувати. Таких бувальщин як ця, на жаль, наші заробітчани можуть розповісти чимало.

 Моїй знайомій Тетяні К. начебто і вдома не бракувало нічого. Незаміжня, без дітей, зарплатня учительська, звісно, не така велика, проте, як для однієї людини, то все ж жити можна. Батьки – пенсіонери. Мала жінка свою однокімнатну затишну квартиру.

Та от мода така на закордон пішла. Потяглися наші жінки до Італії, Португалії, Греції, Туреччини... Одній пощастило, другій – так собі, а третій – хоч, може, і довелося ковтнути ківш лиха сповна, то не признається. Приїздять же всі з грошима, вкладають ці гроші у щось вагоме, що рано чи пізно працюватиме на прибуток, чи просто повіддають борги, забезпечать сім’ю усім необхідним. На чоловіків же наших у переважній більшості надії мало. Принесе голу зарплатню, й не знаєш, як кінці з кінцями звести!

Тетяні ж взагалі нема на кого надіятися. Ілюзій щодо щасливого заміжжя у 35 років вже не було. А тут батьки старі, хворіють часто. Треба витрачатися на ліки, харчі, а як геть зляжуть старенькі! Що тоді? У неї ж ніяких запасів на чорний день. Гола зарплатня. Вічні борги за житло, телефон, газ. А тут ще й кредит на меблі взяла.

Чорні думки та безпросвітність завтрашнього дня і штовхнули жінку до прийняття рішення про закордонні заробітки. Стала потихеньку від батьків готувати документи на виїзд. Як на те подруга нещодавно з Італії приїхала! Привезла купу подарунків усім – і сестрі, і братові, їхнім дітям. Батькам нову квартиру купила, зробила ремонт, обставила, а тепер повертається назад до Італії. Має італійське підданство, може тепер вільно їздити.

Розмова з нею була для Тетяни вирішальною. „Ти приїжджай, а я допоможу тобі влаштуватися, поки батьки ще можуть без тебе обійтися, то заробиш щось. А, може, й щастя своє там знайдеш! Ти ж іще молода жінка! Нема достойного чоловіка тут, то треба ж його десь шукати!”

Тетяна знала, що гроші й певний рівень благополуччя одразу з неба не падають. Треба пережити адаптацію і пекло перших місяців. Комусь щастить, можливо, й одразу. А хтось переживе бомжування, харчування зі смітників чи й ще гірше – рабство. Це як лотерея. Знала вона від подруг і про те, чого нікому не розповідає ця, тепер така, вишукано одягнута її подруга. Потрапивши за кордон у 25-річному віці, опинилася у борделі. Чого тільки не перетерпіла! І лише через півроку випадок допоміг їй звідти вибратися. Потрапила до доброї старої жінки, яка за її працьовитість, щирість щедро платила.

Тепер вона винайняла собі окреме помешкання. Є у неї друг, 45-річний італієць, котрий, хоч і не розлучається зі своєю дружиною, та і її, українську коханку, щиро любить. У вихідні виїздять вони на дачу, де все найкраще – для неї, у її розпорядженні. Купує їй дорогі подарунки, возить з собою у подорожі по всій Європі! Таке життя її цілком влаштовує!

Так Тетяна опинилася в Італії. Подруги-учителі підтримували зв’язок з її батьками. Невдовзі зателефонувала одній з колег і сама Тетяна. Вітаючи з днем народження, на розпити про своє життя відповідала дуже скупо. Та й розмова була дуже короткою. Всі рідні й знайомі знали, що доглядає Тетяна у Неаполі за старим дідом. Батьки раділи, що дочка стала надсилати з Італії гроші." Благо, трохи з боргами розрахувалися. Стали і ми себе людьми почувати!" – хвалилася сусідці мати.

Та всі були спокійні доти, поки від Тетяни надходили скупі звістки й гроші. Після тримісячної мовчанки стали телефонувати самі. Мелодійний голос щось відповідав італійською мовою. Коли знайшли людину, яка знає італійську і зателефонували знову, то звідти чемно відповіли, що така у нас не мешкає й нічого про неї не знаємо.

Батьки та родичі не на жарт стривожились, розшукали італійський телефон подруги Віри, яка обіцяла Тетяні підтримати у чужій країні й допомогти влаштуватися. Та дізнавшись, що й вона нічого про Тетяну не знає, давно її не бачила, забили на сполох в усі дзвони...

Розшукали через півроку. Страшно подумати, але якби не шукали, якби не втрутилося українське посольство, то б ніхто її більше на батьківщині й не побачив.

Тетяна навряд чи змогла б повернутися самотужки. Адже вона не знає тепер, хто вона і де її справжній дім. А розшукали її в Італії в одній з психіатричних лікарень. Ідентифікувавши особистість з допомогою Віри, повідомили родичів, щоб приїхали її забрати.

Нині Тетяна вдома. Та стареньким батькам мало від того радості. Проблиски нормальної свідомості й розуму, звісно, бувають. Час від часу, після курсу лікування, батьки забирають її додому. Але, не доведи Господи, щось розпитувати, навіть нагадувати їй про Італію. Така необережність з боку знайомих чи рідних, завершується викликом бригади психіатрів, які, на жаль, нічого обнадійливого батькам пообіцяти не можуть.

Старий чоловік, за яким випало доглядати українській заробітчанці, був психічно неврівноваженою, а до того ж, через своє каліцтво, дуже жорстокою людиною. Тетяна ж підписала контракт на рік.

Того, як він з неї знущався, не знає ніхто. Все відбувалося за зачиненими дверима. На дідових родичів сльози іноземної наймички не діяли ніяк. Син та невістка старого психопата, їхні діти, перед якими Тетяна також бігала, догоджаючи у всьому, встаючи вдосвіта з четвертої ранку, щоб приготувати на сніданок для усього сімейства соки зі свіжих фруктів та овочів (у кожного були свої смаки й забаганки), – вірили, звісно, більше старому, який перед дітьми зовсім переінакшувався...

Після того, як Тетяна не витримавши, зірвалася, вони перелякалися й помістили її в психіатричну лікарню. Зраділи тій обставині, що вона визнана шизофренічкою і ніхто нічого супроти них не доведе, навіть якщо й розшукають її родичі.

Так, власне, і сталося. Нема тут винуватих. Ні у нашій державі, яка постачає дешевими наймитами усю Європу, а за кількістю рабинь для порноіндустрії посідає одне з чільних місць серед усіх країн, – ані, тим паче, в Італії, Іспанії, Туреччині, Португалії. Греції, Чехії, Польщі, де нелегали з пострадянського простору – поза правами людини.

Гра в лотерейний білет – не для тих, у кого оголені нерви і тонка структура психіки. Тут, або пан, або пропав. Не для всіх підходить робота домашньої служниці. Не всі здатні мовчки витримувати понукання, а то й відверте знущання. Те, ж що ти мав у рідній країні освіту й працю згідно документа про освіту, що тебе поважали люди, все, чого ти досяг у кар'єрі – в чужій країні треба забути. Про це розповідала мені сестра, теж колишня вчителька, яка вже з добрий десяток літ працює в Португалії, розриваючись наслужбі хатньою робітницею між двома сім’ями.

Тож перш, ніж зриватися з дому і як метелик, летіти на перше світло в невідомому напрямку, треба добре вивчити, бодай на побутому рівні, мову і бодай трохи дізнатися про державу, в яку їдеш. Знати кілька адрес, куди можна звернутися за допомогою у критичних випадках.

Є ще багато порад, які начебто всі знають, але все одно потрапляють у скрутні обставини. Найголовніше, мабуть – не плекати ілюзій, що у чужому світі одразу займеш достойне місце під сонцем. Адже їдуть в чужі держави представники нашої інтелігенції – учителі, лікарі, юристи, колишні інженери, – такі талановиті, такі працьовиті, навіть заслужені, з вченим ступенем, а їх використовують у чужих державах далеко не за талантом і призначенням, а підсобними робітниками, прибиральницями в офісах та доглядальницями за старими й немічними.

Тож, яким би мудрим і достойним ти не був на батьківщині, ані твої документи про освіту, ані представлене резюме для закордонних роботодавців не значить нічого. Хтось, може, заперечить? З усього, мовляв, є винятки.

Та, перш, аніж вирушати в пошуки щастя за кордон, все ж зваж всі плюси й мінуси, й подумай, чи варте буде те щастя, гріш, який заробиш, тієї ціни, яку ти за це заплатиш.

А ціна – втрачений час, призначений для реалізації вдома, у своїй професії та покликанні. Є ризик заплатити втратою сім'ї, емоційного зв'язку з рідними дітьми. А можна заплатити й, як у цій історії, - знівеченим здоров’ям, зруйнованою психікою, або ж тавром ганьби на усе життя, яке не відмиєш і найкращим життям після повернення. 

Чи не краще бути собою на своїй батьківщині? Ми тут у себе вдома. Ми тут свої. Потрібні й бажані. І, повірте, коли захочемо, докладемо зусиль, знань і вміння, - можемо себе реалізувати і вдома. Будьмо патріотами. Адже від кожного з нас, нашої участі в житті своєї Вітчизни залежить і її завтрашній економічний успіх, розквіт. Наше краще життя в наших руках.