Ганну Олексіївну Кулій (дівоче прізвище Форманюк) і її чоловіка Володимира Мануїловича Кулія добре знають у Рівному, як корінних мешканців, які пережили жорстокість сталінських репресій і залишились назавжди поборниками незалежності України. Нині вона святкує своє вісімдесят п’яте літо! В такому поважному віці пані Ганна все така ж красива, мудра, життєрадісна і завжди неймовірно гостинна. Найкраща матуся, бабуся і прабабуся. Чудова господиня і майстриня-вишивальниця. А ще пані Ганна допізна засиджується в соціальній мережі «Фейсбук», відслідковує усі новини краю і численних друзів.

З більшовицького Великого Скнита – до польського Сапожина…

До переділу української землі у 1920 році між більшовиками і поляками сім’я Микити Форманюка (діда Ганни Олексіївни) жила за 12 км від села Сапожин Гощанського повіту – у Великому Скниту, що на Хмельниччині. Родина мала доволі пристойну господарку, шмат землі. Зрозумівши, що більшовики, яким дістались прикордонні землі, відберуть усе господарство, а то й винищать сім’ю, Микита забрав своїх старших сімох дітей і перемандрував через кордон до Сапожина, де була Польща. Коли ж невдовзі повернувся, щоб забрати жінку з найменшеньким Миколкою, то кордон вже був закритий, а його Степаниду із дитиною більшовики вкинули до тюрми у Ганополі.

Грішми і підкупом якось таки вдалося витягти жінку з буцегарні. Одягнули її, як червоноармійця, у шинелю і шапку, а хлопченя сховали в наплічник. Так вийшли з тюрми і перейшли через кордон до Сапожина. На жаль, Миколка після цих поневірянь довго не прожив, помер.

Велика родина стала спинатись на ноги у новому місці. Проте чекісти по той бік недалекого кордону про Форманюків не забули. Через якийсь час польська влада отримала з-за кордону вимогу випровадити цю сім’ю назад до Радянського Союзу. Старі люди донині в селі пам’ятають, як польський жандарм провадив Форманюків селом. Люди говорили, що Микиту зі Степанидою затримали за те, що прибули з території, де були совєти. Згадали й недавню історію, як жінку вже арештовували чекісти. Однак тоді родину не депортували. Відстояли таки Форманюків односельці. 

Родина Форманюків у Сапожині була шанованою

Батько Ганни Олексій був на селі людиною освіченою й авторитетною. В селі була тоді споруджена нова церква, то Олексій Форманюк був у ній старостою і, взявши в оренду землю біля церкви, посадив там гарний садок, а навколо церкви – липи.

Олексій Форманюк, 1960 р. Рівне

Мала батьківщина Ганни Форманюк – село Сапожин Гощанського повіту – за часів польської влади було прикордонним селом. Тут містилася і польська застава, і стрільбище, квартирували у селі сотні польських прикордонників. Село було велике, гарне. Сільська молодь жила в ті часи доволі активним життям. Діяла “Просвіта”, осередок молодіжної організації “Пласт”, який очолював двоюрідний дядько Ганни Сергій Форманюк. Був у селі прекрасний хор, яким керував рідний дядько Ганни Юхим Форманюк, а ще – драматичний гурток, який ставив українські вистави. У селі звучала українська пісня, українське слово. На свята усі одягались в українські строї. І хоча польська влада не сприяла таким настроям населення, українське єство прагнуло до самоствердження.

Юхим Форманюк з хористами. 1848 р. Сапожин

Велика, дружна й працьовита родина Форманюків була доволі заможною. Разом з дружиною Анастасією починали господарку «з нуля», а з часом і хату збудували неподалік церкви, і склеп (крамницю) мали в хаті, тож і на землі працювали, і торгували. Діти Форманюків зростали працьовитими. Старший Юхим здобув освіту і став у селі вчителювати. 

“Не хочу більше шити собі сорочку із мішка!” Доля Павла Форманюка

Коли у 1939 році карта України знову перекраялась, один із синів Микити Форманюка вирішив піти на Хмельниччину, щоб побачити, що сталося із покинутим колись поспіхом родиною господарством. Пішов Павло на свою біду. Господарки й близько не було, усе було знищене, а на їхньому колишньому обійсті розташувалась прикордонна застава. «Не встиг дядько вступити на рідне колись подвір’я, як його схопили і він більше він до родини не повернувся, – розповідає Ганна Форманюк. – Однак, як виявилося через багато років, залишився він живим. Спершу відбув радянський табір у Комі-краї. А в роки війни потрапив якось до лав Війська Польського і згодом опинився в Англії. Листи до родини стали приходити вже через багато років після війни. Повертатись до Радянського Союзу дядько не захотів. “Не хочу більше шити собі сорочку із мішка,” – написав у листі. Видать, дядько Павло Форманюк добряче ковтнув гіркого табірного життя». 

«То боротьба. Ми, українці, за свою землю воюємо…»

“Під час війни мій батько пішов в УПА, – розповідає далі розповідь про своє життя пані Ганна. – У нашому селі всі молоді хлопці пішли в УПА. Батько мій був освічений, то навіть керував вишколом для повстанців. Пішов до повстанців і батьків брат Антон. На жаль, загинув, що й досі не знаємо, де його могила. Допомагала нашим хлопцям-повстанцям і мама.  Простирадла на бинти рвала, в’язала повстанцям теплі шкарпетки, не раз носила до лісу їжу”.

На Святого Василя у 1944 році увійшли в село червонопогонники. Одразу ж непрохані гості завітали до хати Олексія Форманюка. А там ніде нікого. Лише накритий багатою вечерею стіл. Мама з Ганею, попереджені батьковим зв’язковим, вчасно залишили оселю і помандрували на Крилів. Так розпочалися їхні поневіряння по чужих хатах і клунях, по селах і лісах. Із мамою, а то й сама серед чужих, але добрих людей, переховувалась 12-річна дівчинка, бо була дочкою повстанця. Ніхто з людей, котрі давали їм притулок, не видали їх. Було страшно, але змалечку Ганна знала, що так має бути, бо “то боротьба. Ми, українці, за свою землю воюємо».

Ганя Форманюк з мамою Анастасією. Сапожин, 1947 р.

«Пішли ми з мамою в підпілля. Ми ходили по хатах, по криївках. Де мене притулять, там я і була. Іноді ніч приходить, а я ще не знаю, де буду ночувати. Кожна людина боїться. Бувало, що мама йде в один бік, а мене покине там, де багато дітей, де мене не візьмуть», – розповідає Ганна Олексіївна.

“Стрибки” нишпорили скрізь, вишукуючи повстанців і членів їхніх родин. Керувались підступною тактикою: коли упіймати дитину, тоді й знайдеться й матір, а за нею й батько. Була то нерівна і страшна війна. “Але був тоді такий патріотизм! Хлопці наші, зовсім ще діти, старші від мене усього на 2-3 роки, майже всі загинули…” – гірко констатує Ганна Олексіївна.

5-й вечірній клас в Сапожині. 5 листопада 1948 р.

«Повернулися ми з мамою в нашу розграбовану хату вже після того, як заарештували батька. Енкаведистам до нас вже не було діла. Заарештували батька у 1947 році. Хтось його таки видав. Зробили за ним засідку і взяли, коли вийшов із криївки до струмочка умитися. Зброї при собі не мав. Спочатку його тримали в тюрмі у Гощі, а потім перевезли до Рівного. Мама їздила до Рівного, возила батькові передачі, а він умудрився перекинути через вікно записочку, розповідав про знущання над ними. Через півроку засудили його за статтею 54 1-а до десяти років позбавлення волі й відправили в Комі АРСР». 

Арешт – «Була я у парусинових туфельках, в маринаточці, у руках – портфельчик із книжками…»

Село жило своїми хліборобськими турботами. Ганя ходила до школи в сусіднє село Русивель, була здібною до навчання. А тим часом на їхню волю насувалася нова чорна хмара жорстокої розправи. “28 квітня 1950 року забрали мене від дядька Макара в Русивлі, посадили в машину, на якій вже сиділи чотири бійці. Була я у парусинових туфельках, в маринаточці, у руках – портфельчик із книжками. Привезли в Сапожин у хату дядька Павлючика (їх теж в цей день вивозили). А там вже моя мама із клуночком у кутку на радюжці сидить і плаче. У тому клуночку було все наше добро, що вона встигла взяти з дому. І мене привезли таку ж роздягнену. Притулились ми одна до одної. Що ж воно з нами буде?” – думаємо. 

Такою була Ганя Форманюк

Того дня разом із нами вивезли із Сапожина до ста чоловік. Українського хлібороба викорчовували з рідної землі, щоб забув за неї навік, і про волю забув, і про мову свою, пісню…” 

Пересильна тюрма у Клеванському замку

«Пересильний пункт для наших краян тоді був у Клеванському замку, – продовжує свою розповідь Ганна Олексіївна. – Сапожинців вивезли в Клевань і всіх разом помістили в одній довжелезній камері. Кожному на нарах випало по дві дошки. Літо. Спека. Забиває дух сморід від параші… Щоправда, на декілька годин у двір виводять. Але, коли прибуває чергова партія арештантів, усі мусять притьмом повернутись у камеру. Порушників карали карцером. У такий карцер одного разу потрапила і я, бо не встигла вчасно зникнути з двору. Незабаром кинули до мене і маму, яка підняла за мною крик. Просиділи ми до вечора в холодній сирій комірчині у легенькому вбранні. Після цього карцеру я захворіла і мене відправили до санчастини, що була на другому поверсі того замку. Тоді я вперше зрозуміла, яка солодка і гарна воля”.

Щоб згаяти тюремний час, Ганна вишивала. Ще й досі зберігає вона те вишивання, той вишитий букетик, що був єдиною в ту пору розрадою. 

«Вивезли нас до Томська…»

“Наприкінці червня стали нас вантажити у вагони. Ніякого суду не було. Нашу долю вирішувала в Москві “трійка”, якої ми ніколи не бачили…» – згадує жінка. Це було довічне заслання…”

І от їдуть сапожинці усі разом в одному товарному вагоні. Їдуть невідомо куди, без власної на те волі, без прав, без одягу й харчів, без надії на повернення. Старші сидять на нижніх нарах, а молодші – вгорі, під розпеченим залізним дахом. Тяжка була та дорога. Єдиним їхнім протестом була пісня. Гарно зливаються голоси: “Сибір, Сибір – далекий край, а хто ж його не знає. В Сибір поїдем, назад приїдем та й дома погуляєм…” Конвоїри лютують, погрожують, що не дадуть їсти й пити, якщо бранці не припинять співати “бандерівських” пісень. А бранці їм у відповідь ще голосніше – “Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля…”

На початку липня поліщуків і волинян привезли в Черьомушки – на лісоперевалочний комбінат Томської області. Робота була важка. 18-річна Ганя Форманюк, висока на зріст, але тоненька, немов бадилинка, дівчина клала на плече довжелезну п’ятиметрову колоду і з такою ж, як і сама, дівчиною мусила нести цю ношу за 50 метрів. Мама хворіла і до фізичного болю додавалась ще й гірка туга за рідним краєм.

Українські висланці. Лісоперевалочний комбінат у Томську.

Заслання, яке мало зламати непокірних українців, навпаки укріпило їхню національну самосвідомість. Люди поєдналися однією долею, однією мрією про волю і про рідну Україну. Ганна Олексіївна згадує, що вона на засланні розмовляла лише українською мовою. Там зібралась прекрасна українська молодь, яка організувала свій хор і лунали рідні українські пісні.

Ганна Ковальчук з Мощаниці та Ганна Форманюк на засланні. 1951 р.

На свята земляки одягалися в українські строї, збиралися усі разом. У сибірських морозах, у тяжкій праці ще більше загартовувався дух цих людей. Разом з українцями “спокутували свій гріх перед більшовиками” латиші, естонці, татари… Молодь товаришувала між собою. Закохувалися. Створювалися у неволі молоді сім’ї. Народжувалися діти. 

Валя Дзівак і Ганна Форманюк. Томськ, 1953 р.

«Зустріла на засланні свою долю – Володю Кулія з Рівного»

Зустріла в Томську свою долю і Ганна. Володимир Кулій із Рівного тоді щойно звільнився із табору, в який потрапив у 1948 році. Його життєві перехрестя – це вже інша, не менш трагічна історія політв’язня.

Володимир і Ганна Кулії

У подружньому житті Ганни і Володимира Куліїв день Святих Петра і Павла має особливе місце. То день їх першої зустрічі, від якого вони вже майже шістдесят років ідуть по життю разом.

Володимир та Ганна Кулії

Із маленьким сином, чоловіком і його батьками, що були так же ні за що вислані у 1950 році в Сибір із Рівного, повернулася Ганна в рідний край. А там їх зовсім не чекали… Ніхто й не збирався повертати Куліям відібрану при висилці хату по вулиці Червоноармійській (нині – вулиця С. Петлюри). Скільки пішло зусиль і нервів на пошуки справедливості!

Молода сім'я Куліїв з маленьким сином на засланні. 1956 р.

Доля мами: «навіки стулила очі в чужому сибірському краї…»

«Моя мама Надія Форманюк залишилася в Томську. Після відбуття строку в таборах, у 1957 році до неї приїхав батько, – розповідає Ганна. – Здалося, ось, нарешті. Пережили біди, тепер житимуть разом довго і щасливо. Та їхнє щастя тривало недовго – усього лиш один рік. Мамине здоров’я було підірване. А в тих умовах його не повернути. То ж у 1958 році мами не стало. Так і не повернулась вона більше в рідний Сапожин, за яким так тужила. Навіки стулила очі у чужому сибірському краї суворою зимою…»

Анастасія Форманюк. Томськ

Приїхала й оплакала матір дочка. Просиділа біля маминої домовини усю ніч, зігріваючи її бездиханне тіло гарячою сльозою. Так, залишивши дружину в далекому краї, повернувся Олексій Форманюк у рідний Сапожин сам. Помер у 1976 році. 

Ганна Кулій з мамою та сином. Томськ, 1956 р.

Родина Куліїв знана і шанована у Рівному

В час народження незалежної України Ганна Олексіївна стала однією з найбільш активних українських жінок, які пропагували українську мову, слово і пісню. Вона – одна з перших, хто започаткував у нашому краї патріотичну громадську організацію “Союз українок”. А ще знаємо її, як чудову вишивальницю. Уперше взяла в руки голочку і вишила кошичок із квітами, коли було їй десять років. Вишивали тоді усі дівчата і жінки. “Я не знаю, коли моя мама лягала спати, а коли вставала. Увесь час за роботою, а ночами – за вишиванням,” – згадує Ганна Олексіївна. А її чоловік Володимир Мануїлович показує сорочку, яку вишила йому дружина у 1953 році в Томську, ніжно гладить вишиту маніжку: “Це моя улюблена сорочка”. Торкаючись рукою жовто-синього орнаменту, немов відчуваєш пульсування живого, оголеного нерву нашої історії.