Десь біля 2 кілометрів на південь від Верхівська, при широкій низовині річки Каламутки осіли старовинні Дядьковичі. Село примикає до автотраси Рівне-Млинів. Мандруючи польовою стежиною від Верхівська, потрапляєш у старий панський сад. А далі – територія Дядьковицької лікарні. Старі акації, клени, осокори та тополі шумлять у вітряну погоду своїм верховіттям, немов перегукуючись між собою про те минуле, мовчазними свідками якого вони були.

Не раз цією стежкою повз ці дерева проходив чоловік, якого у селі називали по простому – «жіночий лікар» Михайло Іванович Дем’янчук. Був висококваліфікованим спеціалістом у сфері акушерства та гінекології.

Лікар Михайло Дем'янчук оглядає хворого

Лікарня знаходилася наприкінці найстарішої вулиці, яка мала назву «Куток» (або Кутляни) – нині Козацький шлях, що веде в напрямку с. Омеляна. Саме в цьому селі в Омеляні, 17 грудня 1930 року в сім’ї Івана Олександровича та Лідії Степанівни Дем’янчуків народився первісток Михайло. Услід за Михайлом народилося в цій родині ще двійко синів та дочка.

Батько Іван Олександрович був добрим муляром, займався будівництвом. Ще й досі можна побачити в Дядьковичах його добротну роботу. Як, скажімо, млин чи інші будинки, або й ремонт у лікарні. З любов’ю та на совість виконував чоловік свою роботу. Був глибоко віруючою людиною: півсторіччя був пресвітером церкви християн віри євангельської.

У домі Дем’янчуків завжди була злагода, мир, спокій та взаємоповага. Діти були слухняними і прислухалися до настанов батьків.

Михайло закінчив 7 класів в Омеляній, середню освіту отримав у Дядьковицькій школі, яку закінчив у 1950-му році та вступив на лікувальний факультет до Львівського державного медичного інституту.

Його брат Георгій став учителем. Працював директором школи, завідуючим Березнівським відділом народної освіти.

Молодший Олексій став військовим. Закінчив військове училище, пізніше – військову академію. Був військовим льотчиком. Сестра Лариса стала лікарем-стоматологом.

Михайло Дем’янчук по закінченню навчання у Львові в 1957 році повертається працювати у край, де народився й зріс. Спершу працював лікарем-фтизіатром. У Дядьковицькій лікарні було в 60-х роках туберкульозне відділення. Досі пам’ятаю одного хворого, якого Михайло Іванович лікував. Чоловік одужав і дожив до глибокої старості.

Пізніше Михайло Іванович змінює кваліфікацію й працює акушером-гінекологом, завідує пологовим відділенням Дядьковицької лікарні. Скільки діток прийняв він у свої руки! Скільки жінок пізнали щастя материнства завдяки лікуванню, добрій опіці й підбадьорливому слові лікаря Михайла Дем’янчука. Він був добрим фахівцем і людиною великої душі.

Довелося лікуватися в цього висококваліфікованого лікаря й мені. Завдяки його старанню й піклуванню про мене, я й живу тепер, пишу цю оповідку й низько вклоняюся цій людині в білім халаті, бо він подарував мені шанс на життя.

Як буваю на Дядьковицькому кладовищі, йду від маминої могили, ніколи не минаю вічного пристанища Михайла Івановича Дем’янчука.

Вдивляюся в очі, котрі дивляться на мене з його портрета на надгробку й кажу: «Я вдячна вам, лікарю, за життя. Вдячна Богові, що він скерував мене саме до Вас. А могло б же бути й по-іншому».

Перегортаємо сторінки життя незабутнього в Дядьковичах та всій околиці лікаря із його дружиною Вірою Ананіївною, колишньою вчителькою Дядьковицької середньої школи. Їй нині 88 років. Та жінка у своєму літньому віці зберегла ясність розуму, має хорошу пам'ять і легка у спілкуванні.

Хто як не дружина може найбільше розповісти про чоловіка, з яким прожила життя? А знайомі з Михайлом з Вірою були ще зі школи. З Дядьковичів разом подалися до Львова, щоб здобувати подальшу освіту. Обоє залишилися вірними своїй малій батьківщині. Віра, по закінченню Львівського університету ім. Івана Франка повернулася в рідне село вчителювати. А Михайло – лікувати своїх земляків.

"Михайло Іванович дуже любив свою роботу, – розповідає Віра Ананіївна. В його житті вона займала перше місце. Свою професію лікаря він обрав за покликом душі. Після повернення в село, ми спершу мешкали на території лікарні. А згодом вже побудували власний будинок біля батьків.

Михайло Іванович навіть у вихідні чи святкові дні йшов до своїх хворих. При необхідності недавно прооперовану пацієнтку відвідував навіть і двічі в день. Був відданий медицині. Був завжди на посту як оперуючий лікар. Його не раз для проведення кесарського розтину запрошували на операції в Клевань, Олександрію. І він ніколи нікому в плані надання медичної допомоги не відмовив. Пригадую такий випадок: одного разу я прокинулась о п’ятій ранку. Виходжу на кухню, а там Михайло Іванович п’є каву. Запитую: «Чому ти так рано встав?» А він мені відповідає, що він вже з Олександрії приїхав, був на операції. А я й не чула, коли він встав, зібрався й поїхав рятувати людину.

Завжди він був у лікарні та зі своїми пацієнтами.

Ще пам’ятний такий випадок: зима, ожеледиця. А у жінки з Омеляної – велика кровотеча. Швидка хвору забирає на ноші, закутують у тепле одіяло й їдуть спершу не до лікарні, а до нас додому, щоб забрати Михайла Івановича. А тоді вже до лікарні. А тут інша проблема. Операцію потрібно робити негайно, а через ожеледицю анестезіолог не може доїхати. І Михайло Іванович йде на ризик: під місцевим знечуленням сам робить операцію. І все обійшлося добре. Ця жінка видужала й досі живе.

Вже на схилі своїх літ, коли сам Михайло Іванович був тяжко хворий, прийшла до нас одна літня жінка просити лікаря, щоб він врятував її дочку. Михайло хотів їй відмовити, бо сам почувався зле, проте жінка стала плакати та благати: «Допоможіть, прошу вас. Вона ще молода. Як ви не допоможете, вона помре».

І Михайло Іванович, зібравшись із останніми силами їде до лікарні оперувати жінку, щоб повернути її до життя. Операція пройшла вдало. Дочка тієї жінки вижила".

Ще хотілося б сказати про інтелігентність та відповідальність Михайла Івановича. Очоливши Дядьковицьку районну лікарню, він виховує персонал власним прикладом. Якось на чергуванні приходить Михайло Іванович на кухню знімати проби їжі для хворих. Покуштував, подивився на ту їжу, надворі весна, а в супі ніякої зелені.

– Як це так? Скрізь на городах вже росте перша зелень, а тут ані листочка! – Бере він лопату і йде копати грядку під зелень. Куховарам стало ніяково за те, що вони не подбали про зелень і вони пішли за головним лікарем услід, щоб запевнити його, що все самі зроблять, як належить.

Михайло Дем’янчук ніколи ні на кого не кричав, не переходив на грубощі та образи. Лиш власним прикладом намагався людям довести, що і як слід міняти на краще. І люди тяглися за ним, шанували його. Завжди акуратний, чистий, у білосніжному халаті з такою ж чистою світлою душею. Був веселим, життєрадісним. Не було в ньому самохизування чи характерної для посадовців пихи – вважав себе звичайнісінькою людиною. Любив український наваристий борщ з селерою та інші домашні страви. Вів здоровий спосіб життя: не вживав спиртного, не палив. Був висококультурною інтелігентною особистістю, лікарем від Бога. Його подарували нам небеса. Бо ніс добро, світло, повертав здоров’я тим, хто до нього звертався.

Михайло Дем'янчук

Про Михайла Івановича і його роботу можна розповісти багато. Історій, коли в екстремальних обставинах потрібно було рятувати людське життя, на його життєвому шляху випало чимало.

У трудовій книжці Михайла Дем’янчука лише два записи: про те, що прийнятий на роботу в 1957 році та про те, що у 1990 році відійшов зі своєї роботи у зв’язку зі смертю.

Його тато помер у віці 98 років, а мама у 82 роки. Батьки пережили велику втрату – смерть свого коханого сина. Чомусь небагато часу відведено було йому на життя на землі – лиш 59 років. 13 січня 1990 року велика траурна процесія проводжала свого лікаря в останню дорогу. Від його дому до останнього його пристанища засніжена зимова дорога була встелена живими гвоздиками. Довелося пережити велику втрату всім, хто його знав і любив, або був йому вдячний за життя, як я. Але добра пам'ять про нього житиме завжди.

Він не зрадив рідному селу, хоч зі своїми знаннями, талантом і професійним досвідом міг працювати в будь-якому місці, в далеко кращих умовах, за вищу зарплатню. Але він любив своє село, любив своїх односельчан і не шукав у житті слави. Вона сама його відшукала й була з ним до останнього його подиху. Тож я не помилюся, коли назву Михайла Івановича Дем’янчука корифеєм сільської медицини.