Танець – то ціла гама настроїв. Танець – то характер. Танець – саме життя. Коли ти керівник танцювального колективу, то маєш так відчувати танець, кожен у ньому рух, жест, найменшу деталь, як самого себе.

Про танець та життя у танці бесідуємо з відомим в Україні та за кордоном балетмейстером, корифеєм народного танцю рівнянином Віктором Марущаком. Створивши танцювальний колектив з нуля, він зробив його відомим і знаменитим на увесь світ.

Танцює  "Полісянка". Фото О.Харвата

Йдеться про рівненський Заслужений ансамбль танцю України „Полісянка”. Віктора Марущака по-праву можна назвати його батьком. Він віддав цьому колективу 38 років свого життя. А це дні, місяці, роки безконечних репетицій, шліфування кожного руху, підстрибу й притупу, повороту й розвороту.

Фото з сімейного альбому

За цей час змінилося вже декілька поколінь юних і трішки старших танцюристів, десятки разів змінилися пари і партнери, і вже тепер перші учасники „Полісянки” ведуть до цього колективу своїх дітей, а дехто навіть онуків. Не змінився лише керівник колективу, його душа і невтомний рушій – Віктор Семенович. Хоча, звісно, не змінитися геть не міг. Бо роки ж не стоять на місці. Побіліли скроні, споважніли рухи, стрімка енергія одчайдуха вже не пориває танцювати з таким вогнем, як молодий Віктор танцював „Гопак” у молоді роки.

Тепер мигтять перед його очима барвисті дівочі стрічки та козацькі шаровари того покоління, в якому солісткою вже його онука – Вероніка Марущак.

Віктор Марущак з дружиною Любов'ю Іванівною та онукою Веронікою. Фото з родинного альбома.

Найдрібніша погрішність чи непевність у русі, чиясь загаяність чи то поспішність у колі танцюристів ніколи не залишається ним не поміченою. Зупинить. Закцентує увагу і змусить помилку виправити. Проте в цілому видатний балетмейстер плодами своєї праці задоволений. Його обличчя розпливається в усмішці. А роки… На роки нарікати гріх, бо то таки багатство.

– Як Ви, Вікторе Семеновичу, наразі почуваєтесь? По-бойовому?

– На жаль, підводить здоров’я. Торік 22 липня пережив я операцію на серці. Шунтування, клапани поміняли. Інфаркт пережив, клінічну смерть. Минув рік. Я працюю, але здоров’я не те, що колись було.

– Поговорімо про витоки вашої «Полісянки». Згадайте, як Ви прийшли до танцю, коли і де це було? Як творилися у танці перші ролі?

– В юнацтві мріяв я стати тренером з художньої гімнастики. Адже був серед перших у змаганнях з гімнастики, акробатики, водного поло. У 1956 році навіть став чемпіоном з акробатики у м. Олександрія, що на Кіровоградщині. Згодом був солістом інститутського танцювального ансамблю „Юність”. Любов до танцю, мистецький хист й визначили мою подальшу долю. У Новоукраїнці, що на Кіровоградщині, куди я потрапив на роботу, конче потрібен був керівник танцювального колективу. Доводилося ще й поєднувати цю роботу зі спортивною: був ще й тренером з баскетболу. А щодо ролей у танці, то творити їх доводилося з нуля. Якийсь досвід вже мав, бо коли танцював сам, то перекидали мене від однієї ролі до іншої.

 Віктор Марущак у характерному танці в далекі 1950-ті...

– То Вам добре відомо, що таке муки творчості…

– Тоді як отримав колектив, то пізнав сповна. Повірте, безсоння нажив. Звичка спати по 4-5 годин на добу залишилася на все життя. Та усе ж мистецтво танцю припало до душі. Своїми успіхами завдячую Михайлові Череднику. Як я в Новоукраїнці з колективом працював, то був такий секретар райкому партії. Різні були тоді партійні секретарі. А для цього танець був віддушиною. Нерідко заходив після роботи, спостерігав, як ми працюємо, а після концерту не раз вбігав за куліси і обіймав моїх хлопців, гарячих і розпашілих від танцю, як рідних. Любив танець і дуже нас підтримував. З номерів, які тоді я створив, пригадую „Павлівську кадриль”, „Ой там на товчку”, „Кумасі”. Ще у стилі тих часів була створена хореографічна композиція „Хвала рукам, що пахнуть хлібом». Тож, як бачите, у Рівне я вже приїхав досвідченим.

– У танці важливо передати характер. Як вам це вдається?

– До танцю треба підходити дуже зважено. Всяке мистецтво має свої закони і канони. А танець особливо. Ще танець треба відчувати. Спостережливість – це та головна риса, без якої не може бути доброго балетмейстера. Якщо українцям характерні широкі жести, то у циган, євреїв цього не побачиш.

На фоні загального характерного колориту має бути ще й сюжет. І все має гармоніювати: і музика-ритм, і жести та рухи, і сюжет має бути відповідний.

Добра школа для керівника – це участь у найрізноманітніших фестивалях. Дуже уважно, в деталях завжди аналізую кожен представлений танець, порівнюю з іншими і роблю для себе певні висновки. Люблю спостерігати за реакцією глядачів. Навіть коли виступає моя „Полісянка”, я не стою за кулісами, а дивлюся на танець тільки з позицій глядача. Мушу відчути його настрій, збагнути, чого він потребує. Хто думає, що маса сліпа й глуха, той глибоко помиляється. Глядач дуже тонко реагує на все, що відбувається на сцені. Балетмейстери ж інколи ганяються за дешевим ефектом. І цього не сховаєш.

– Чи легко створити танець з нуля?

– Я б не сказав, що з нуля. Завжди є певна народна основа – українська, польська, російська, румунська, чи, якщо брати локально, то – із життя певного соціального прошарку. Адже танець завжди береться з життя. Тож є з чого починати, до чого домальовувати якісь штрихи, нові рухи. Є фон, на якому пишеш певний сюжет. Як балетмейстер-постановник, я проти будь-якого конгломерату, навіть найбільш модного. Коли під український мотив виконують рухи румби, то вже не є мистецтво. Якщо колектив народний, то має бути чітка народна основа. Як треба тримати руки, як вклонятися. Навіть у який бік рухатися по колу. Ви, напевно, звернули увагу, що в усіх слов’янських народів танець рухається проти годинникової стрілки.

- Чому?

У танці - народний характер. Фото з архіву В. Марущака

– Тому що письмо у нас справа наліво. В арабів і письмо, і рух – навпаки. Є певні закони. От „Полісянка” танцює декілька польок, як „Полька набакир”, „Полька страшок”, „Дробна полька під коліно”, „Полька-вальс” та інші. Кожен танець має свій сюжет і нюанси, а загальний колорит єдиний. Це ж стосується й інших танців. Подивіться „Уляну”, „Шалантух”, „Поліський козачок”. Хто це танцює? Українці з Волині. Хоч при цьому відчувається, що танцюють професіонали. В народі не тягнуть носочок, а у нас в основі усе ж таки класична школа. Висока виконавська майстерність плюс культура виконання – це основа основ. Але при цьому передано народний характер. Основа танцю – це те, що характерне саме для Волині. Це головне. Хоч, звісно, в усіх слов’янських народів є багато схожого. Ось танцюємо на мотив „Вишивана хустиночка”. А на фестивалях нам часто і болгари, і поляки, і словаки нагадують, що і у них є щось подібне. Тож уміти зробити своє, самобутнє, таке, щоб глядач його сприймав із захопленням, не так і просто. До спостережливості ще треба додати чимало фантазії. Зрештою, постановка кожного танцю має свою історію. Ось, скажімо, дуже зворушливо у нас поставлена „Перепілочка”. Дивлюся, жінки у залі плачуть. Історія ж постановки цього танцю сумна. Був у нас хлопець у „Полісянці”, з яким я готував певні комбінації. Сталося так, що він трагічно загинув – втопився. Тож коли ми цей танець робили, то це вже був наче привіт йому на небо. Адже птахи – це душі померлих.

– „Полісянка” є лауреатом не тільки всеукраїнських, але й багатьох міжнародних фестивалів та конкурсів. У яких країнах колектив демонстрував своє мистецтво?

–Ми побували в Болгарії, Угорщині, Німеччині, Литві, Латвії, Туреччині, Хорватії, Італії, Португалії, Словаччині, Канаді, Білорусі, Росії, Чехії, Молдові, Румунії, Польщі та Франції, Нідерландах. Пам’ятними для колективу залишилися дні, коли ми були учасниками церемоній відкриття ХХІІ літніх Олімпійських ігор та ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві. Остання країна це Нідерланди, де «Полісянка» їздила цього літа.

– Як сприймають „Полісянку” іноземці?

– Гарно. Український танець дуже високо шанується у всіх країнах, де мені довелося побувати з колективом. Ось не так давно були у Франції. І повірте, коли йдемо, а поза нами захоплено шепочуть: „Ukrainіаns! Ukrainіаns!” – це так підносить! Признаюся, я вельми люблю поспостерігати за реакцією іноземного глядача на певні речі. От, скажімо, бували ми в Туреччині. Іще раніше це було. Сидять жінки у паранджах, чоловіки такі суворі, а ми їм – танець із сюжетом „Ой там на торжку, на базарі жінки чоловіків продавали...” Мене аж розпирає від цікавості, якою буде реакція. Дивлюся, чоловіки незадоволені – мовчать, а жінки одна з одною перезирнулися і радісно захихикали.

Рівненська гордість - "Полісянка", виплекана В.С. Марущаком

– Вікторе Семеновичу, за 38 років роботи з „Полісянкою” Ви виховали не одне покоління танцюристів. На сцені ми бачимо і найменшеньких, і середній склад, і старших – усі вони однаково підтягнуті й бездоганні. Але те, що бачить глядач, є вже готовим сценічним продуктом. А що там, за кулісами? З чого починається вступ до „Полісянки”?

– Робота поза сценою – то нелегка щоденна праця. І керівник мусить бути усім – окрім балетмейстера іще й психологом, педагогом. Треба мати відчуття такту не лише в музичному розумінні. Бути і добрим учителем, і організатором. За роки напрацьовано чітку систему роботи. Коли приходять маленькі, п’ятирічні кандидати на вступ спершу до „Джерельця”, а з нього до „Полісянки”, то перші два роки ми, педагоги, на них тільки роздивляємося. Спостерігаємо, як хто себе виявляє, до чого має схильність. Беремо в роботу лише після першого поставленого номера. У „Джерельці” діти танцюють до 4-5 класу, а там переходять у „Полісяночку”. І лише звідти в „Полісянку”. Набір – на конкурсній основі. Тобто шлях від найперших простих дитячих танців до „Гопака” – це шлях наполегливої праці, яка триває роками. Дитячі колективи „Джерельце” (керівник Наталія Кирія), «Перлинка» (Ольга Жемчугова), „Полісяночка” (Євгенія Жемчугова), як і „Полісянка” також є зразковими. Сам сценічний продукт – плід колективної праці усіх нас, як балетмейстерів-постановників, так і художника-костюмера Лідії Міськової, концертмейстерів Василя Лисенка та Юрія Янковича. Своїм супроводом „Полісянку” надихає самодіяльний ансамбль народної музики „Наспів” під керівництвом талановитого музиканта Сергія Мостового. Так за роки виховуємо гарних танцюристів, прощатися з якими дуже сумно. Хоча приємно, коли хлопець чи дівчина з „Полісянки” обирають мистецтво танцю за свою майбутню професію. Мої вихованці Олексій Левашов та Сергій Шинкарук зі школою, яку здобули в «Полісянці» танцювали у знаменитому колективі Павла Вірського. Нині Левашов вже заслужений артист, працює балетмейстером у нашому театрі, а керівником балетної групи в нього також наш вихованець Олександр Віюк. Для багатьох моїх вихованців танець став професією і я цим радію.

Вероніка Марущак. Фото з родинного альбому

– Вікторе Семеновичу, нині в «Полісянці» у танці «Перепілочка» солісткою є ваша онука Вероніка. Танець для Вас – сімейна традиція?

– Можна сказати, що так і є. Моя дружина Любов Іванівна хоч і не хореограф, а філолог, але є моїм першим другом і порадником. Вона безпосередньо причетна до усіх моїх творінь. Пройшли вишкіл у „Полісянці” й наші сини Едуард та Геннадій. Хоч за професію танець не обрали, та жити без нього не можуть. Старшому вже скоро 51 рік, а ще зовсім недавно танцював у „Полісянці” як соліст. Старша внучка Вікторія закінчила музично-педагогічний факультет й завжди дає мені певні музичні поради, а молодшій Вероніці 17 років. Вона вже танцює в дорослій „Полісянці”.

Разом - за шкільної лави. Віктор Семенович та Любов Іванівна Марущаки. Фото Л. Марчук

Вероніка сидить поруч діда і приєднується до нашої розмови. У неї ще свіжі враження від перебування колективу у Нідерландах, де «Полісянка» представляла Україну на двох міжнародних фестивалях.

- Вероніко, розкажи про останнє закордонне турне. Що було у Нідерландах? Як вас сприймали? Чим подивувала закордонну публіку наша «Полісянка»?

– Ми брали участь зразу в двох фестивалях, де були на одній сцені з танцівниками з незвичною для нас культурою. Це представники Бразилії, Кенії, Китаю, Пуерто-Ріко, Камерун. Публіка сприймала нас дуже приязно. Як ми виходили на сцену, публіка чекала наших виступів і зала захоплено нас вітала оплесками та вигуками «Ukraine!» Ми трохи не ввійшли у свій час виступу – а давалося тільки 15 хвилин – і не встигли показати один танець. Бачили б ви, як цим засмутилася публіка.

- Видать, ви мали чим ту публіку приворожити?

"Полісянка"на фестивалі в Нідерландах. Фото, надане Веронікою Марущак

– Так, мали. Програма у нас була дуже насичена. Вісім танців привезли, ще з нами були співаки, фольклорні виконавці, оркестр «Наспів». В день ми мали на різних майданчиках по 4-6 концертів. У Нідерландах, коли відбуваються подібні фестивалі, то обов’язково учасники цих фестивалів, мають окремо виступати перед дітьми, літніми людьми та інвалідами.

– Виступ перед якою публікою найбільш пам’ятний?

– Як ми виступали в будинку для літніх людей та показали їм нашу «Перепілоньку», то люди не могли стримати сліз. Хоча скрізь нас приймали гарно. І виступали у школах, лікарнях.

– А де ви проживали?

– Жили у сім’ях. Ми взагалі презентували свою культуру не тільки в танці. Збиралися ті люди, в яких ми мешкали і ми їм готували страви з української кухні. А потім вони нам свої страви готували. Це був обмін культурними традиціями. Дуже сподобалися нам люди.

– Мистецтвом можна більше підкорити прихильність Європи, ніж політикою. Вероніко, цього року ти закінчила школу. Яку майбутню професію обрала?

– Я вступила в рівненський виш, у МЕГУ, щоб далі танцювати у «Полісянці». Хочу стати фітнес-тренером.

– Похвально. Гарне поєднання. Вікторе Семеновичу, знову до Вас хочу звернутися. Ви народилися на Тернопіллі, зросли на Кіровоградщині, а осіли й прожили життя у Рівному. Вважай, що увібрав у себе чоловік дух усієї України. І цей ваш характер, і дух, воістину козацький, вгадується у кожному, створеному Вами, танці. Відчувається і сила, і, що головне, – міцний народний стержень в основі. Що б хотіли побажати молодим балетмейстерам, щоб цей дух не вивітрився, а щоб гідно продовжували вони вашу традицію?

– Хочу побажати, щоб не зраджували народній традиції.

– В чому Ви бачите цю зраду?

– От зверніть увагу на сучасні колективи, які себе видають за народні, придивіться до їхніх костюмів. Як на мене, це щось страшне. Не беруть до уваги народну традицію. Натомість ганяються за дешевим кольоровим ефектом. Хотів би порадити сучасним керівникам колективів: у нас на Поліссі прекрасні костюми – сорочки, спіднички, кептарі – все. У нашій «Полісянці» є костюми, яким більше ста років. Та й танці є такі, яким понад сто років. От як «Уляна». У 1901 році танець цей записаний і дотепер живе. Костюми треба берегти, народні традиції – шанувати. Підіть до музею, поцікавтеся етнографічними колекціями. Там все побачите, якими були костюми наших дідів-прадідів. Не треба ганятися за дешевим ефектом. Кращого, ніж створив народ за віки, ще ніхто не вигадав.

– Що ще Вас непокоїть?

– Те, що народний танець нині не в пошані. Акцент на еротику роблять. Я розумію чому. Це дешевий і швидкий ефект. І зусиль стільки прикладати не треба. Щоб так працювати, як працює моя «Полісянка», треба бути відданим цьому мистецтву і постійно тренуватися. Це ж треба витримати – чотири репетиції в тиждень. Важко фізично. Приїхали ось з Нідерландів і одна дівчинка потрапила в лікарню з серцем. Причина – надмірне навантаження. Не кожен таке витримає.

– А було тоді так само спекотно як тепер?

Вероніка Марущак: – Неймовірно спекотно. А в колективу народні костюми, вони на таку спеку не розраховані. Взуття – чоботи. Дуже важким був переїзд. Автобус без кондиціонера. Дуже стомилися. В Європі вже забороняють їздити нашими старими автобусами.

– Назвіть, яких звань Ви заслужили за час самовідданої роботи з «Полісянкою»?

–  «Заслужений діяч мистецтв», «Народний артист України, кавалер ордена «За заслуги».

Фото автора

Треба сказати, що при всіх високих званнях і заслугах Віктор Марущак заробив у держави пенсію –  дві тисячі гривень. Зате ювілейних кубків та відзнак, які колекціонує відомий у всьому світі балетмейстер, привозячи їх як пам’ятку з кожного фестивалю, у його тісній міській квартирі вже нікуди ставити. І це його життя. Його неповторні миттєвості, хвилювання, переживання, сльози радості, почуття великої любові до своєї справи і своїх вихованців. Чи не це і є найбільше багатство?