Сьоме літо, як живемо ми у Рівному без Василя Михайловича Павлюка, музиканта, фольклориста, керівника відомого в нашому краї фольклорного колективу, Лауреата багатьох фестивалів та конкурсів в Україні та поза її межами. 14 серпня, у День медового Спаса – день народження цього незабутнього своїми найкращими людськими якостями чоловіка. Могли б ми нині святкувати його 76-річчя. Натомість поминаємо в храмі, згадуємо про нього.

В.М. Павлюк на фестивалі "Древлянські джерела". Рівне, 2006 р. Фото Л. Марчук

В цей день народного й церковного свята, коли освячують щедрі дари літа мед і букети з трав та квітів – «маковійчики», його обов’язково згадає та велика родина музикантів-фольклористів та виконавців народних пісень, яку він виплекав, випестував за своє життя. Василь Михайлович завжди житиме в спогадах тих, хто його знав, любив, був його учнем чи колегою. Це людина неймовірно красива своєю внутрішньою шляхетністю, добропорядністю, інтелігентністю, високим патріотизмом та любов’ю до народної пісні, народної культури, людей.

Про Василя Павлюка я маю власні спогади. Адже були роки, коли ми разом працювали, бували у фольклорно-етнографічних експедиціях, багато спілкувалися. Проте зібрала й спогади інших людей – його учнів, членів родини, колег з Інституту мистецтв РДГУ, де він працював.

Частково ці спогади в дуже скороченому вигляді разом з моїм нарисом про Василя Михайловича увійшли до його (вже, на жаль, посмертної) збірки «Гориною вишита доля» (2011 р), в якій вміщено ноти з піснями – його записи та аранжування народних пісень. Більшість цих пісенних шедеврів з репертуару плеканої Павлюком «Горини» – справи його життя. На жаль, формат видання не дозволив видати ці спогади в розгорнутому вигляді. Тому маю моральне право їх опублікувати. Хоча для цього однієї статті буде дуже замало. Тож цей почин матиме продовження. Не так багато серед нас людей, яких можемо назвати моральними авторитетами.

"Горина"  у день відкриття музею колективу в стінах РДГУ  27 червня 2006 р. Фото автора.

Тамара Павлюк: "Для мене він завжди був особливим…"

Познайомилися ми з Василем у Демидівській бібліотеці. Занурена в читання, сиджу якось у читальному залі, аж тут переді мною постає навдивовижу гарний, стрункий молодий чоловік і пропонує мені співати в хорі. Так ми познайомилися. Через рік одружилися.

Після закінчення Рівненського музичного училища Василь Павлюк був направлений на посаду музичного керівника Демидівського районного будинку культури і зразу ж організував тут бурхливу діяльність: керував хором, набрав групу здібних дітей і навчав їх грі на баяні, брав участь у роботі драматичного гуртка. Працюючи з хором та займаючись музикою з дітьми (навчав грі на баяні), молодий художній керівник здобув великий авторитет у жителів Демидівки, шану й вдячність від вихованців, їхніх батьків та учасників хору. Вже в той час почав писати власні пісні, які друкувалися у місцевій пресі.

Для мене він завжди був особливим. Таким і залишився на все життя. Інтелігентний, напрочуд ввічливий, уважний, зібраний і зосереджений. З дня першого знайомства мене особливо вразила його мова, що розмовляє не суржиком, не діалектом, а такою довершеною літературною українською мовою. Над удосконаленням та збагаченням свого мовлення свідомо працював усе своє життя: не тільки читав багато художньої літератури, але й працював зі словниками.

Мій чоловік був великим ідеалістом, мрійником, мав свій, особливий погляд на життя. Бачив красу у всьому – у спілкуванні з природою, і у спілкуванні з людьми. У кожній людині він знаходив щось особливе. Для мене і для наших дітей Василь був взірцем людської досконалості: не палив, не вживав алкоголю, займався фізкультурою. Біг, плавання, багаторічне моржування – це те, без чого він не уявляв свого життя.

У всяку роботу, що б не робив, у все вкладав душу. Викладався повністю і доводив справу до досконалості.

У 1965 році після народження нашого старшого сина Олега ми переїхали у м.Рівне. (Олег Павлюк – відома у Рівному й Україні людина – директор Рівненського зоопарку – авт.)

У родинному житті Василь Михайлович також був ідеалістом. Прагнув побудувати ідеальну сім’ю, ідеальні взаємини, і хоч досягти ідеалу абсолютно у всьому вдавалося не завжди, для цього він докладав чимало зусиль. Надзвичайно любив наших дітей, оберігав їх, наставляв, прагнув дати їм всебічний розвиток, навчити всьому, що буде їм необхідним у житті.

Понад усе в житті Василь Михайлович цінував час. Ставив перед собою максимальні цілі й намагався їх досягати. Все у нього було чітко розплановане, розписане по хвилинах і такого ж підходу вимагав і від дітей. Контролював дотримання нашими синами режиму дня, щоб не гаяли часу абияк (не визнавав слова «гуляю»). Дбав про те, щоб окрім навчання, і Олег, й Ігор мали свої обов’язки в побуті й виконували їх, пропагував здоровий спосіб життя, харчування і сам був для всіх нас у цьому неперевершеним взірцем.

Василь Павлюк з колишніми студентами Василем  та Оленою Пилипенками. 2006 р. Фото Л. Марчук

Василь Михайлович був учителем і наставником не тільки для своїх студентів, але й для усієї нашої родини. Перечитуючи велику кількість різної літератури, робив виписки, вирізки з газет для кожного з нас зокрема. І що важливо – на різні теми: для мене – про харчування, одяг, виховання, здоров’я; для дітей – залежно від їхнього віку й інтересів. Це були загадки, скоромовки, кросворди, головоломки, статті про дружбу, любов, сім’ю, висловлювання на різні теми мудрих людей тощо. З цього багатства ми користаємо й донині.

Найбільше допомагав своїм студентам. Нерідко прийде додому з роботи стомлений, а тут дзвінок по телефону – просять когось проконсультувати, прослухати, провести репетицію. У такий випадках він був безвідмовним. Працював після роботи ввечері, нерідко – у вихідні дні. Часто допомагав студентам матеріально – грішми, продуктами, а найбільше добрим словом, порадами. Допомагав сиротам і малозабезпеченим. Був дуже чутливим до людського горя. Завжди знаходив студентів і колег, котрі опинялися в лікарні, виділяв час, аби відвідати тих, хто хворів у гуртожитку чи вдома. Не раз залучав до цього і нас, членів сім’ї.

Вихованці В.М. Павлюка - Ковальчуки та Вострікови.  2006 р. 

Василь Михайлович був добрим психологом, мав особливий дар піднімати людям настрій. Коли хто хворів, він лікував нас не ліками, а щирим співчуттям, ласкою, добрим, заспокійливим словом. Після розмови з ним завжди ставало легше. У нас доживала віку моя 93-річна, на той час вже тяжко хвора мама. Василь Михайлович завжди принесе для неї щось солоденьке, змусить її пригадати якусь старовинну пісню, наспівати її, запише її голос на магнітофон, дасть їй послухати і у мами загораються вогники в очах. Я невимовно вдячна йому за це намагання скрасити останні мамині місяці й дні.

В останні роки свого життя, так же творчо і невтомно, як із художнім колективом, працював Василь Михайлович на дачній ділянці. Знайшов відповідну літературу, опанував технологію вирощування різних рослин та дерев. І залишив нам сад та різні екзотичні сорти рослин. Нашою дачною ділянкою захоплювалися всі сусіди й неспроста називали його Мічурінцем. А він пригощав усіх зеленню, овочами і фруктами, дивував цими несподіваними дарами усіх наших сусідів.

Сьогодні нам усім його дуже не вистачає.

Тамара Романівна Павлюк, дружина

Павло Дука: "Мене врятували зорі… І Василь Михайлович".

Коли я навчався в інституті, Василь Михайлович був завідувачем кафедри народного хору. Мене він особливо виділяв з-посеред студентського загалу за красиву гармонію. Я любив підбирати на фортепіано цікаві джазові акорди. Декого це дратувало. А з ним у нас на рахунок цього було повне взаєморозуміння.

Найбільше запам’ятався мені випадок, який відбувся під час святкування випускного вечора. Це був 1980 рік. Після ресторану ми вирішили піти на озеро. От стоїмо купками, хто з ким, на Басовому Куті. Василь Михайлович стоїть сам і мрійливо дивиться на озеро. Я підійшов і без будь-якої думки, жартома: «То що, Василю Михайловичу, попливемо?» А від на повному серйозі, без вагань: «А чого ж, давайте, Павле, попливемо!» – і починає роздягатися. Робити нічого. Пасувати назад було незручно. І ми попливли.

Я розраховував сили, аби допливти лише в один бік. Гадав, що там вийдемо на берег і повернемося назад, обійшовши озеро берегом. Вже нащупую ногами біля берега якесь каміння, гукаю: Василь Михайлович, давайте руку!» А він у відповідь: «Павле, навіщо ми будемо виходити, попливли назад!» Що робити? «Пливем!», – кажу. От пливемо, пливемо і тут на самій середині озера, я відчуваю, що сили мене починають покидати. Переді мною вже стоїть картина, що я, згорнувшись калачиком, лежу на дні озера, а наді мною ореолом світиться мій диплом. Я перевертаюся на спину. Василь Михайлович відчув мій стан, навколо мене крутиться і каже: «Павле, погляньте на небо, який місяць чудесний, які красиві зорі…» Далі я вже плив на автоматі. Прийшов до тями, коли обіперся плечима в дно біля берега.

Наступного дня Василь Михайлович запросив нас із друзями до себе додому. Ми довго сміялися й обговорювали нашу вчорашню пригоду.

Павло Дука. Фото з мережі Інтернет

У професійному житті ми не раз перетиналися. Василь Михайлович не раз повторював:»Павле, коли щось потрібно, звертайтеся, я завжди буду радий Вам допомогти!» Пригадую, як у 2001 р. я робив благодійний концерт, де ми збирали кошти на пам’ятник нашій однокурсниці. Василь Михайлович підготував два твори для «Горини», по своєму красиво зробив аранжування. Після концерту я пригостив горинян чаєм, вони заспівали мені «Многая літа!» і це також незабутній спомин.

Павло Дука, музикант, аранжувальник, композитор, заслужений артист України

Раїса Цапун: «Він відкрив мені очі на народну пісню…»

Завдячую Василеві Михайловичу тим, що він перший відкрив мені очі на фольклор, показав красу народної пісні та як із тою піснею треба попрацювати, щоб донести її до людей. Для мене на той час вийти на сцену з такою піснею, як «Цвіте терен» чи іншою, яку чуєш скрізь, вважалося начебто не зовсім пристойним. Не завжди була готова сприймати ідеї свого вчителя, не розуміла того, що він робив. Пригадую, як Василь Михайлович порадив мені записати весілля зі свого села і запропонував зробити аранжування. Тоді й зрозуміла, що він умів із будь-якої пісні зробити диво: так її огранити, так відшліфувати, немов алмаз. Коровайні пісні, записані у моєму рідному селі Будичани на Житомирщині були нашим першим успішним номером. Василь Михайлович порадив запросити на конференцію носіїв цих фольклорних перлин і ми з великим успіхом виступили на конференції. Потім я ще довго використовувала ці пісні у своїй педагогічній практиці.

На третьому курсі ми з Іваном Синельниковим стали організовувати малі форми і співати народні пісні. Щось підготуємо і йдемо до Василя Михайловича на пораду. Дуже ми дорожили його думкою. Він слухав наше виконавство і давав дуже цінні вказівки.

А ще Василь Михайлович так умів нам вселити віру в себе, так переконував у тому, що все у нас вийде, що ми виходили з репетиції, почуваючи себе народними артистами. Ця віра підносила, змушувала невпинно і наполегливо працювати.

Після закінчення інституту мене взяли на кафедру лаборантом. Василь Михайлович напучував: «Не переймайся, Раю, цими паперами. Концентруй свою увагу на тому, що є для тебе важливим, основним у житті. Ти є творча людина, тож займайся передусім творчістю».

Раїса Цапун. Фото з Фейсбук

Павлюк В.М. завжди був причетний до мого успіху і у виконавстві, й у педагогічній роботі, був порадником у життєвих ситуаціях. Клопотав перед ректоратом про виділення мені викладацьких годин, а коли я вже вела традиційний спів і не вистачало досвіду – завжди зверталася до Василя Михайловича за порадою. Він по-батьківськи щиро йшов на допомогу, радів моїм успіхам. Був учителем, порадником, батьком. Нам усім було з ним добре, затишно, спокійно.

Раїса Цапун, доцент кафедри фольклору і народного співу Інституту мистецтв РДГУ, керівник студентського фольклорного ансамблю «Джерело»