Колись була Тополева (ХІХ- поч. ХХ ст.), за поляків – Юзефа Пілсудського (20-30 рр. ХХ ст.), за німців – Постштрассе (1941-1944), за совєтів – 17 вересня (1939 -41, 50-80-і рр. ХХ ст.). Стара назва Тополева ще поверталася у 1992-2001 рр. Тепер вулиця, що прямує до Здолбунова, носить ім’я великого українця В’ячеслава Чорновола.

Рівне. Станція юних туристів - колишній дем лікаря Сегала - повоєнний дитячий будинок. Фото Галини Данильчук

Одна із найстаріших будов цієї вулиці, що значиться за № 79, була споруджена на початку ХХ століття. До початку Другої світової війни садиба з ошатним двоповерховим будинком належала відомому рівненському лікарю Меєру Янкелевичу Сегалу.

Сегал приїхав до Рівного у 1901 році й оселився на колишній вулиці Новий Світ (тепер – вул. Поштова), і будинок № 11 був одночасно його помешканням і приватною лікарнею. Згодом Сегал побудував на південній околиці Рівного заміський будинок, де мав чималу територію, засаджену фруктовим садом. Під час німецької окупації сім’я Сегалів стала жертвою нацистських окупантів.

Після війни, у 1946 році, в колишньому будинку Сегалів розмістився дитячий будинок для дітей-сиріт, батьки яких загинули на фронті.

А з 1950-х років до сьогодні господарями цієї старовинної оселі є рівненські школярі, бо саме тут розміщена «Станція юних натуралістів».

Станція юних натуралістів. Рівне. 1950-ті рр. Фото з архіву краєзнавчого музею

Своїми спогадами поділився один із вихованців повоєнного дитячого будинку Леонід Віталійович Руденко, який нині мешкає в Здолбунові.

Спогади Леоніда Руденка

«Я народився перед самою війною у квітні 1941 року в містечку Горохів Волинської області. Батьків моїх, які були вчителями, у 1939 року з Київщини направили на Західну Україну вчителювати. Батько Віталій Феофанович Руденко (родом із Фастова Київської області) у районному центрі Горохові був завідуючим школою, мама працювала вчителькою. У батьків нас було троє дітей, всі троє хлопці. Коли розпочалась війна, моїм старшим братам було два і чотири роки. Я був найменшим.  Батька одразу викликали у військкомат і мобілізували на фронт. Не знаю року народження батька, але було йому на ту пору десь років сорок. Більшість наших родичів жили в Києві. Моя двоюрідна сестра Лариса Руденко (1918-1981) – відома українська оперна співачка, Народна артистка УРСР і СРСР, наш «український соловейко».

Потім ми дізналися від рідних, які зустрічали батька під час війни, що він потрапив в оточення, а потім – у полон. Коли їх везли поїздом через Білорусію, полонені виламали у вагоні підлогу і втекли. Серед них був і мій батько. Саме осінь була. Вони ховалися від німців у Пінських болотах. Потім на Житомирщині батько потрапив у партизанський загін. Там, на Житомирщині, у нас були родичі, то розповідали, що батько до них заходив. А нам прийшла звістка, що він пропав безвісти. Але тітка потім дізналась, що він у шпиталі в Києві. Коли Київ визволили, вона розшукала його у військовому шпиталі, говорила з ним, щось він їй встиг розповісти. Та коли вдруге прийшла його провідати, він вже помер. Тоді там померлих було дуже багато, всіх їх поховали в братській могилі. Так ми й не знаємо де батькова могила. Це саме було звільнення Києва – хто тоді загиблих і померлих рахував.

Мама залишилась з нами, трьома малими дітьми, поїхала в евакуацію. Окрім нас трьох дітей, з нами були ще дядько (він був тоді хлопчаком) і дві тітки (теж ще школярки). Ось ми всі разом евакуювались в Казахстан, в м. Актюбінськ. А там мама рятувала подругу і від неї захворіла черевним тифом. Криза вже минула, але за нею приїхали підводою, везли по вибоїнах і порвали їй кишківник. Мені було шість місяців, як мама померла. Щоб мене годувати, спеціально купили корову.

Після звільнення Житомирщини ми одразу стали повертатись назад, бо там була наша родина. Повернулись у страшний голод, який морив людей на Житомирщині після війни. Пам’ятаю ту хату, яку всю трясло від вибухів, з даху капає. Рано встали – дах зі школи знесло. Поруч здоровезний бик стоїть на трьох ногах і несамовито реве, йому ногу відірвало. Люди ледве ходять, ноги в них як барабани шкірою натягнуті, їсти нічого, п’ють воду.

Моя мама була вчителькою і тітка, мамина сестра, теж стала вчителькою, хоча сама лиш школу закінчила. Пішла вона замість мами дітей вчити. З того часу й стала вчителькою на все життя.

Після Житомирщини переїхали ми на Рівненщину в село Орестів Здолбунівського району. Ми всі туди приїхали. Дядько, що був ще хлопчаком, ходив з Орестова в Здолбунів пішки на роботу на залізницю, працював кочегаром.

Потім ми переїхали в с. Богдашів. Їсти в нас не було чого, то нас підгодовували батьки учнів. Збирали торішню картоплю весною і бабця млинці пекла, від яких нудило іноді, але нічого, ми їли, пережили це. В Богдашеві школа двоповерхова була біля кладовища. Розповідали, що там внизу німці полонених тримали, допитували їх. Ми постійно грали на кладовищі у війну. А жили у старій одноповерховій школі. Звідти нас бабця й оформила в дитячий будинок у Рівному.

Це був єдиний в області спеціальний дитячий будинок. У всіх районах тоді були дитячі будинки, в які влаштовували безпритульних дітей. А в цьому будинку були лише ті діти, батьки яких загинули на фронті. Нас там таких було 100 дітей. Діти були різні за віком. Біля мене сидів великий хлопчисько і теж зі мною ходив у 2-й клас. Умови життя для нас були на той час дуже хороші. Нам дали кращих вихователів. Останнім часом у Рівному був завідуючий міськно Григорій Микитович Карпенко, він був завучем дитбудинку. Саме він найбільше опікувався нами. А директором був старший чоловік. Пригадую вчителя на прізвище Щегульний, в нього одна нога була коротшою й він култьгав. Знаю, що він був льотчиком і з 1941 року літав на бомбардувальнику. В бою його підбили, він залишився живим, але покалічив ногу і став інвалідом.

В дитбудинку ми лише жили і займались підготовкою, а навчалися спочатку в школі у с. Новий Двір, а в 3-й клас я пішов у школу № 2, яка була в центрі навпроти парку ім. Т.Шевченка. В цій чотирьохповерховій школі навчалися разом хлопчики і дівчатка.

Біля нашого дитбудинку був садок на площі 17 га. Господарчий двір там був. Там, де зараз якась підстанція, ми висаджували саджанці, а потім по всій області звідси розвозили дерева. В нас був садівник, який ще працював у колишніх господарів цього маєтку. Будинок побудований з морського каменю і ми по цьому камінню вгору лазили. Зараз тут є арка, а раніше був великий балкон розміром 10 х 10 м. Ми, коли ремонт робили, то на цьому балконі розстеляли намети і там спали. А взагалі, коли був ремонт, то нас розвозили по інших дитбудинках.

Одного разу навіть повезли в дитбудинок на Київщину, де знімався фільм «Максимко». Коли ми туди потрапили, то тітка Зоя повідомила нашим київським родичам. До речі, мій дід, дядько тітки – відомий письменник Степан Васильченко, автор «Мужицької арихметики». Перед смертю тітки Зої до неї приходили журналісти і розпитували про Васильченка, вона давала інтерв’ю, був невеличкий матеріал. Саме тітка Зоя, сестра мого батька, розшукала нас у дитбудинку. За професією була вона будівельником, а її чоловік працював тут у військовій прокуратурі.

У дитячому будинку я був до 7-го класу. Потім поїхав на Донбас у ремісниче училище при металургійному заводі в м. Алчевську Луганської області. Училище було при заводі, дуже хороше. Але мене завжди тягло додому і в 1959 році, перед армією, я знову приїхав на Рівненщину. Так з того часу тут і живу.

Зустріч колишніх вихованців дитячогго будинкув Рівному. Фото 60-70-х рр ХХ ст. Архів Л. В. Руденка.

 Підтримую зв’язок із колишніми випускниками дитбудинку, що живуть в м. Миколаїв. Ми, колишні вихованці, зустрічались у Рівному біля нашого дитбудинку. живуть у Рівному мої однокашники по дитбудинку Яша Барковський, Міша Савчук.

Зустріч колишніх вихованців дитбудинку в 2000-х рр. Фото з архіву Л.В. Руденка (він - крайній справа)

В Миколаєві живуть мої однокласники Микола Савченко і Юрій Мельник. Один став академіком, другий займається кораблебудуванням. Ще у дитбудинку ми його професором звали. Іван Кирдей жив у Рівному, працював на РЗВА ковалем.

А я всю молодість відтанцював у нашому славетному колективі «Полісянка».