Максим Коломис

Максим Коломис

журналіст, телеведучий, RvNews

Про що говорять у Європі і мовчать у Порошенка?

Європейцям неабияк кортить чим швидше зняти з порядку денного питання війни на Донбасі. Для них політика – то, передусім, гармонійна робота економіки. Водночас, українська влада такого підходу, схоже, зовсім не розділяє. Для неї політика – то, в першу чергу, бізнес…

16.08.2017 17:38   Джерело: RvNews
Автор : Максим Коломис

 

 

Українська опала німецького демократа

   Іще два тижні тому, я й гадки не мав, як звати лідера Вільної демократичної партії Німеччини, від якої, як запевняє німецька соціологія, залежить доля коаліції в майбутньому скликанні Бундестагу. З українських ЗМІ дізнаюся, політик на ім’я Крістіан Лінднер виступає за таку собі «герметизацію проблеми Криму».

Спершу не надав цьому особливого значення: в Німеччині вибори, а перед виборами мало про що говорять. Але українські політики та експерти уперто згадували заяву знову, і знову, аж поки я все таки загуглив, що ж такого наговорив той горезвісний Лінднер?

  Питання Криму і Донбасу, мовляв, треба вирішувати окремо. Спершу розібратися з Донбасом і лише потім взятися за Крим. Анексія Криму, як і усі решта імперських жестів Кремля особисто для Лінднера залишаються абсолютно неприйнятними, водночас не менш неприйнятною є і повна відсутність руху у Мінському процесі. Аби пожвавити його, політик пропонує таку собі гру у перманентне послаблення-посилення санкцій. В залежності від того прогресуватиме чи деградуватиме ситуація на Донбасі.

  Як на мене, іще одна спроба змусити Росію співпрацювати. Було їх багато, і подібних в тому числі. Можна не погоджуватися, можна пропонувати інші шляхи, можна і взагалі ігнорувати слова лідера не відомої у нас політичної сили. Однак що саме спровокувало в Україні резонанс  заледве не більший, аніж у самій Німеччині?!

 

Як вони вже дістали зі своєю антикорупцією!

Спікери Президента уперто намагаються подати слова Лінднера як замалим не офіційну пропозицію віддати Крим в обмін на Донбас, а відтак і  як нав’язування компромісу, з яким ніколи не погодиться українське суспільство з українською владою на чолі.

null
Фото з мережі Інтернет

   Між рядками статті «Про що не говорять європейці», яку особисто написала віце-спікер Парламенту Ірина Геращенко,  читається обурення, яке не може не вражати своєю безпосередністю.

«Наші іноземні партнери воліли би більше говорити про домашнє завдання України, - бідкається представниця пропрезидентської сили, - про боротьбу з корупцією, посилення демократичних процесів, прозорість економіки, розумну кадрову політику – що завгодно, аби тільки не говорити про власні зобов'язання».

Подумати тільки, іноземним партнерам набагато приємніше зустрічатися з вітчизняними антикорупціонерами і опозиціонерами всіх мастей, які незмінно розповідають, як все погано в Україні,  жодним словом не згадаючи про Росію!

На думку пані Геращенко, міжнародні партнери у контактах з українським керівництвом мали би більше говорити саме про Росію! Про війну. Про захист прав людини на окупованих територіях. Ми ж бо сьогодні платимо таку дорогу ціну за мир на території такого омріяного Європейського союзу!

Сперечатися важко. Про Росію, її агресивність та неадекватність можна говорити дуже довго. Як не крути, ми і справді змушені протистояти одній з найсильніших потуг світу. Наші економіка і бюрократія були століттями пов’язані з їхніми економікою та бюрократією. Звідси і опір системи, і труднощі перехідного періоду, і недосконалість правових механізмів і багато-багато чого іще. Розмови про усе це створюють можливості для численних ліричних відступів та іншого переливання з пустого в порожнє.

Зовсім інша справа боротьба з корупцією чи прозорість економіки. Тут вже, як кажуть фізики, залізяку не надуриш. Робота або відчувається або ні, а відтак для притаманної Президенту словесної еквілібристики простору майже не лишається.

 «Ми йдемо до перемоги, крок за кроком і день за днем наближаючи звільнення Криму і Донбасу», - продовжує пані Геращенко. Одразу ж уточнює, що роблять вони усе це суто в політико-дипломатичний спосіб, перманентно посилюючи українську армію.

Слова ніби й правильні, але надто вже від них тхне чимось до болю знайомим. За останні три роки щось подібне усі ми чуємо чи не щодня. Скільки взагалі треба часу посилювати нашу армію, аби вона зрівнялася з російською? Це можливо в принципі?

Очікування підходящого моменту при бажанні можна розтягти іще на багато-багато років. Весь цей час посилатися на «об’єктивні причини», які вкотре змушують відкласти обіцяне «життя по-новому»… А в кінці обов’язково повторювати мантру про безальтернативність Мінського формату.

Вже сьогодні війна остаточно перетворилася на сухі статистичні зведення на початку новинних випусків. З потоків же і далі капає куди треба, а потрібні люди тим часом звично роблять потрібні речі…

Від міжнародних партнерів за таких умов хотілося б не так вже й багато: підбадьорливо плескати нас по плечу, час від часу підсобляти траншами і не надто допитуватися на що ж саме вони витрачаються. Хоча би для того, аби у постах Ірини Геращенко & C   було хоча б трохи менше досади?

 

Кому війна, а кому - мати рідна?

На жаль чи на щастя, у Європі на наші проблеми дивляться дещо інакше. Там проблеми звикли вирішувати, а не паразитувати на них. Якщо слабкий не бажає стати сильнішим, допомагати йому – справа завідомо невдячна.

Поки санкції роблять Росію слабшою, Україні, за задумом наших союзників, треба ставати сильнішою. А такою її, як не крути, можуть зробити виключно і тільки такі осоружні для президентського оточення боротьба з корупцією, посилення демократичних процесів, прозорість економіки, розумна кадрова політика…

null
Фото з мережі Інтернет

Красномовним свідченням того, що країна рухається в правильному напрямку могли би стати масові затримання архітекторів корупції, а не тих, хто з нею бореться! Так, для початку…

Звісно ж, за таких умов доведеться самому у себе забирати гарно відлагоджені системи швидкого збагаченняі значною мірою відсікти можливість правити, як колись.

Наприклад, чітко визначивши статус окупованих територій, куди складніше заробляти на війні. З плечей народу її тягар майже повністю упаде на плечі Президента, силовиків, податківців та власників енергогенеруючих компаній… Всіх тих, хто в умовах пост-радянської системи мав повний карт-бланш на відсутність будь-яких труднощів!

Західні дипломати часто говорять: «Якщо для української держави формально Росія не є агресором, то про які санкції може йти мова? Якщо Україна згідно із законом не називає непідконтрольні території Донбасу окупованими, то чому вимагає такої справедливості від усіх решти країн, де юридично ніякої війни також нема?»

Що не кажіть, говорити про реформи значно простіше, аніж реально впроваджувати їх у життя. Щойно подумаєш, на що піднімаєш руку, як зникає будь-яке бажання щось змінювати. За таких умов гібридна війна стає справжньою рятівною соломинкою. Коли вона зникне, увага партнерів повністю переключиться на економічні успіхи і зміну системи ... Припинення війни на Донбасі миттєво активізує також і вчорашніх активістів Майдану. Повернувшись з фронту, чимало з них продовжить боротьбу за утвердження його цінностей.

Такого повороту подій нинішня верхівка, з високою вірогідністю, не витримає, а відтак, у кращому випадку, з рук вислизнуть усі нинішні повноваження. Про те що буде у гіршому випадку, ліпше і взагалі не думати…

Зовсім інша справа, якщо війна триватиме. На порядок денний виходять мілітаризація економіки і централізація влади, які можна уміло використати для формування системи реваншу, яка спершу поб’є ворога, а потім візьметься і за своїх внутрішніх опонентів...

null
Фото з мережі Інтернет

Про все це у Порошенка точно думають, утім, публічно про це звісно ж ніколи не скажуть. А от міжнародні партнери ні, ні та й проговоряться. Або змусять проговоритися…

Справа у тому, що для міжнародних партнерів наша війна – як чиряк на одному місці. Вони воліють позбутися її на прийнятних умовах. Але те, що охоплена передвиборчою лихоманкою українська влада у цьому питанні є їхнім союзником – далеко не факт.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews