Родина Дзіваків жила на вулиці, яка межувала з сучасною територією парку ім. Т. Шевченка. Ростили восьмеро дітей. Одного дня хтось підкинув до їхнього порога немовля. І, що було робити? Гаврило та Улита Дзіваки прийняли цю дитину в сім’ю, як рідну. Коли ж князь Любомирський облаштовував парк, який був у його власності, то запропонував багатодітній українській родині побудуватись неподалік в’язниці.

Людмила Дзівак -Сідорська (1901-1978). Фото з родинного архіву Дзіваків.

Так з’явилися на вулиці В’язничній сім’ї Миколи, Якова, Бориса і Пилипа Дзіваків, будинки яких стояли один біля одного. Дзіваки були гарними господарями: тримали худобу, обробляли землю, їхні ошатні будинки тонули в зелені садків і квітників. Найбагатшим з-поміж братів був Пилип, який побудував у місті декілька будинків і здавав їх квартирантам, що давало йому кошти для життя і навчання дітей у львівських інститутах.

Людмила і Яків Дзіваки. Весільне фото 1924 р. Фото з родинного архіву. 

Не так давно на цій вулиці, яка з повоєнного часу носить ім’я Пушкіна, у батьківській хаті мешкала Віра Яківна Ковтун (Дзівак). Її спогади – це віддзеркалення життя рівнянки, яка сповна ковтнула гіркоту втрат, знущань і поневірянь…

Згадує Віра Яківна: «Мій батько народився у Рівному у 1901 році, мама була родом з Городища.

Яків Дзівак. Фото 1920 р. Родинний архів.

Нас у батьків було двоє – я і старша від мене на два роки сестра Галя (вона народилася у 1925 році). Мене віддали на навчання до української початкової школи – «мазепинки», де я вчилася до 1939 року, а Галя навчалася в українській гімназії.

Клас Віри Дзівак.1941 р. Віра п'ята зліва

Батьки важко працювали, щоб побудувати цю хату. Життя за Польщі було нелегким. Були й жорстокі переслідування тих, хто прагнув вільної України. Однак, у повсякденному житті правив закон. Поліція слідкувала за порядком і чистотою в місті. Тато щоранку вставав о 4-й годині й, поки ще людей на вулиці немає, підмітав дорогу. А перед польськими святами усі обов’язково мали побілити бордюри…

Учні Рівненської української гімназії, в першому ряду в центрі Галя Дзівак, 1938 р. Вчитель Жук, поруч Тамара Скрипник .

На зимові свята ходили по хатах колядувати гімназіальні хори, а зароблені гроші йшли на підтримку бідних гімназистів. Для цієї ж потреби в гімназії проводились різноманітні заходи. Батьківський комітет не раз влаштовував на свята розпродаж зроблених власноруч штучних квітів. Щочетверга до нас додому приходив гімназист родом із Гощі й мама у цей день нікуди не йшла, готувала смачний обід. Поруч з нами жило багато євреїв, з якими ми були у гарних стосунках. Багато речей ми у них купували в борг…

Галя Дзівак (справа) і Дарійка Сав'юк (разом танцювали турецький танець) 1933 р.

А ще пригадую, що в кінці нашої вулиці, де вона пересікається з вулицею Остафова, був такий будинок, схожий на барак. У ньому була українська школа, потім розміщувалась «Просвіта». А на тому місці, де нині двір школи № 15, був смітник. Поруч жив Іван Сав’юк з дружиною і донькою Даринкою.

Він був надзвичайний трудяга. Організував бурсу для гімназистів. Вставав раненько, закачував колошви і розгрібав те сміття. Й гімназистів не раз до роботи залучав. Потім висадив там помідори, усіляку городину, щоб все це було до столу учням. Під час війни він був бургомістром Рівного (з 28.02.1942 до 1944-го – авт.). Організував пункт збору продуктів для полонених. Потім зібрані харчі власноруч фірою відвозив у табір полоненим. А вони вже знали, що везуть харчі, то так біжать… голодні, виснажені…»

Добре пам’ятає пані Віра день приходу нової радянської влади у вересні 1939 року. Ось як вона про це згадує: «Нарвала мама квітів, дає мені в руки й каже: «Йди, зустрічай!». Було це у неділю о 16 год. Я побачила, як біля тюрми йшло нове військо у довгих шинелях і будьонівках… Ми їх із квітами зустрічали, а вони вже через місяць по тій же вулиці повели по 500 осіб наших українців – спочатку хлопців, потім дівчат… з охороною, з собаками… І все командують: «Шире шаг!»… Вели на станцію, на страшні етапи, звідки повернулися далеко не всі. У кого хата бляхою крита – куркуль. Хто мав свою думку – ворог. Вони ж самі такою поведінкою спонукали людей іти в ліс, щоб боротися з ними».

Павло Остапчук, візник, хрещений батько Віри, Рівне. 1930-і рр.

Коли розпочалася війна, наша оповідачка була підлітком. Вже вдосвіта німці бомбардували залізницю. Декілька бомб впало неподалік оселі Дзіваків. Розбомбило і хату дядька Павла. Люди поховались у льоху. Німецькі бомбардувальники прилітали щоночі.

Родини Дзіваків і Сабліїв в с.Біла Криниця, 1936 р.

«Тато вирішив викопати для родини землянку десь там, де тепер льонокомбінат.. Там були нари, настелили соломи… І ближче до вечора ми йшли туди ховатись», – згадує Віра Яківна.

 Віра Дзівак (зліва) з родиною Сабліїв, 1940-і рр.

Сестра Галя

Галя Дзівак за Польщі навчалася в Рівненській українській гімназії. Її подружкою була Тамара Мартинюк, донька власника рівненської книгарні.

Галя Дзівак

«При німцях якось моя сестричка поїхала з Тамарою до Києва, ніби-то на навчання, – згадує Віра Яківна. – Ми й не знали, що вони вже були пов’язані з ОУН. Потім якісь молоді люди прибули до Рівного і зупинились у Тамари (Мартинюки жили на вулиці Литовській). Німці їх вислідили, оточили і тих, хто втікав, постріляли. Тамару заарештували. Мама вчепилась за дочку: «Ні за що не віддам!..» Тоді і маму Тамарину також забрали. Їх тримали тут, у тюрмі. Ми передавали їм передачі. Сестра передала подрузі червону суконочку. Тамара сиділа в камері на четвертому поверсі і, коли вона одягала ту суконочку, то ми знали, що вона одержала передачу. Через деякий час німці розстріляли в’язнів тюрми. Загинула і Тамара Мартинюк разом з мамою…

Тамара  (справа) і Ганна Мартинюки. Рівне, 1940-і рр. Фото з архіву Є.І. Мартинюка.

А моя сестра Галя на той час працювала у банку машиністкою, куди її прилаштував наш родич. Після того, як арештували Тамару Мартинюк, зникла з міста і моя сестра. Галю забрали хлопці до лісу в УПА, щоб тут її не схопили німці. Декілька разів вона передавала нам вісточки, приходила і у Рівне. Тато на зустрічі з нею сказав з острахом: «Вас горсточка, що ви зробите?...» А вона відповіла: «Тату, я краще загину, аніж маю потрапити на тортури. Я вирішила. І зраджувати не буду…»

Галя загинула вже після війни десь на хуторі на Млинівщині… Цю звістку «грипсом» передали мамі хлопці з лісу. А в нас на ту пору «квартирував» кагебіст… Бідна мама виходила з хати, забивалась десь у куток, щоб поплакати за дочкою, затуляючи собі рота… Страшно було… Свою старшу доньку я назвала Галею на честь своєї сестрички…»

Репресивно-каральна машина родини Дзіваків не оминула. Звичайно, органи безпеки знали, що Галина Дзівак була в рядах українських повстанців. Тож і її сім’я одразу потрапила до списку ворогів. Ще однією причиною розправи над ними було те, що їхня хата знаходилася поруч із в’язницею й різними відомчими установами. А працівники цих установ потребували зручного житла… Одного разу Віра помітила, що за нею стежать. А якось зупинили просто на вулиці й повели до міліції. Батьки не знали, де поділась донька... І були у відчаї, шукали цілий тиждень. Було це у 1946 році.

Віра Дзівак. 1949 р.

Із розповіді Віри Яківни: «Як тільки встановилася радянська влада, одразу стали арештовувати людей без вини. В камері, в яку мене заштовхнули, було дуже багато людей, переважно молодь… Допитували мене, де сестра, а я відповідаю, що не знаю, бо вона пропала ще за німців… Тиждень мене тоді протримали в ізоляторі на вулиці Пушкіна…

Людмила Дзівак перед арештом. 1947 р.

А вдруге прийшли до нас вночі, десь о годині третій у червні 1947 року. Їх було двоє. Стали ритись у хаті, усе перекидають. Я стою, дивлюся у вікно і думаю: «На цей раз вже не випустять. І жде мене тюрма…» Знайшли вони тоді листівку вітальну, де були слова, адресовані мені: «Будь достойна свого народу»… А ще я мала пісенник, де була записана пісня «Не пора, не пора, не пора, москалеві й ляхові служить…» В ту ніч арештували і дружину мого дядька Бориса Надію Дзівак, що жили з нами по сусідству… Вранці вивели мене з дому і повели під конвоєм дорогою (не тротуаром!), а через усе місто – на вулицю Коперніка, до слідчого. Люди дивляться, як ведуть молоду дівчину під дулом гвинтівки. Я не плакала і соромно мені не було, адже я нічого не вкрала, ніякого злочину не вчинила… Привели у двоповерховий будинок неподалік від пивзаводу і одразу кинули у льох. Темно, сиро, а у кутку щурі шкребуться. Цілий день я там, трясучись, просиділа одна. Потім привели в кабінет до слідчого, поставили під кахлеву грубку, а він лише одне твердить: «Признавайся!» Слідчі змінюються, а я все стою. Ноги терпнуть, від утоми підкошуються, хочеться сісти, а слідчий, як гримне кулаком по столу: «Стоять!» – і мушу стояти. Чи то двоє, чи троє діб я вистояла на одному місці, аж поки знепритомніла. І знову опинилася в тому ж самому страшному льосі, упала, заснула і вже не такими страшними видавалися ті щурі. Важливо було бодай трохи відновити сили. Запам’ятала я одного слідчого Льовочкіна, який намагався говорити зі мною ввічливо: «Вірочко, ти признайся, то батьків не вивезуть і ти не будеш у тюрмі сидіти». Як скаже про батьків, то сльози в мене одразу кап-кап, бо батьків мені дуже шкода було… Промордувавши мене на Коперніка, знову пішки ведуть у тюрму на Пушкіна – в капезе, але вже без конвою. А там людей, що й дихнути нічим. Нар не було, усі лежали й сиділи на підлозі. Спека була страшна і лише одне малюсіньке віконце. Годували баландою і водили на допит. Слідство вже закінчувалось… Через тиждень чую: «Дзивак, с вещами на выход». Перевезли мене в капезе на Двірець і там зачитали вирок: «Особым совещанием… осуждена по ст. 54, 1-а на 5 лет лишения свободы…»

Камера там була велика, жінок багато, усі вже підготовлені до вивозу на Сибір… Я пробула там до осені… Одного разу мене викликали до слідчого, а там сидить моя мама. І він почав запитувати то мене, то маму. Вже про сестру не питали, а так – чим ми займалися… Осінню нас повантажили в товарні вагони і поїхали ми етапом по великому й могутньому…»

Двоюрідний брат Андрій Дзівак  з дружиною на засланні. 1950-і.

Віра Дзівак пройшла тяжкий шлях політв’язня. Її етапи – це Печора, Караганда, Кенгир, Красноярськ. В її пам'яті вкарбувалися ті довгі важкі дні і безсонні ночі, сповнені туги за родиною і рідною стороною… Пам’ятає Різдво в Печорі, коли вона стояла на пекучому морозі в черзі за табірною баландою, а серце краяли спогади про смачну кутю, яку готувала колись дома мама.

А її мама Людмила Дзівак тим часом також відбувала покарання в Пензі (була ув’язнена на 5 років за тією ж 54-ю статтею). По завершенню строку поїхала до чоловіка в Томськ.

Людмила і Яків Дзіваки. Томськ, 1953 р.

Згадує Віра Дзівак: «Пригадую, як боляче мені було, коли я лежала з дизентерією в лазареті і прийшов лист, що моя бабуся Улита, татова мама, померла в Томську. Вона виховала мене, була надзвичайно добра… Я увесь час боялась, що розпочнеться війна. Молила Бога, аби скоріше звільнитися. Очевидно було якесь передчуття, бо тільки-но я звільнилась і виїхала в Красноярськ, у Кенгирі розпочалося повстання в’язнів, яке було жорстоко придушене військами…»

По завершенню терміну покарання Віра Дзівак поїхала в Красноярськ, де мала відбути поселення. Після табірного життя гуртожиток, де жили будівельники, видавався просто раєм. В тому сибірському Єнісейському краї вона зустріла свого судженого Мирона Ковтуна, який разом з батьками у 1950 році був вивезений до Сибіру із Тернопільщини. Там вони одружились і повінчались у храмі в Красноярську, що для тих часів у сибірському місті було рідкістю. Там, народилась їхня донечка Галя.

А доля, що завжди мусить мати два крила – віру і любов, кликала їх у рідні краї. Повернулися до Рівного. Плече підставила родина Либаків з вулиці Шевченка. Тітка Оля прийняла їх з радістю і розділила навпіл всі проблеми. Почали працювати, вчитися, спинатись на ноги. Спочатку не мали жодної віри, що повернуть свою рідну хату. Адже усі ці роки, поки Дзіваки відбували покарання, у ній хазяйнували чужі люди. Батько ж так мріяв померти в рідних стінах… Не судилося. Десять днів не дожив Яків Гаврилович до того часу, коли вирішилось питання з поверненням Дзівакам їхньої оселі. Тяжкі поневіряння по таборах і засланню підірвали здоров’я і батька, і матері. У п’ятдесят років маму розбив параліч…

Будинок Дзіваків на вул. Пушкіна. Фото 2017 р.

Сьогодні старий дерев’яний будинок Дзіваків, збудований господарями понад вісім десятиріч тому, як і раніше, стоїть в оточенні квітів і плодового саду. Але не розчинить двері, не зустріне гостинно, як бувало раніше, його господиня Віра Яківна. Вона вже у кращому світі, де вочевидь немає наруги людини над людиною.

Віра Яківна. Фото Галини Данильчук, 2013 р.