Рівненщина: парашутно-планерний спорт – минуле й сучасне
Колишнім і нинішнім парашутистам і планеристам присвячую. З нагоди нинішнього професійного свята
Опубліковано : Лариса Чайка
Давно кортіло мені побувати на аеродромі Рівненського авіаспортивного клубу «Воронів». Адже там минула моя молодість. І тепер, наближаючись до аеродрому, я ніби пірнаю в минулий час, занурюючись у спогади.
Воронів, 1970-ті рр. Спогади фельдшера Лариси Главацької
Коли у 1970 році я прийшла працювати фельдшером медичного пункту Рівненського авіаспортивного клубу при обласному ДОСААФі, то його головою був Юрій Костянтинович Корхов, а начальником авіаспортклубу – Микола Іванович Дроботенко. Наші приміщення тоді були зовсім маленькі. Пригадую, що в одній кімнатці розташували льотний склад, а друга була відведена під медпункт. Це було у Рівному, а на Воронові тільки ящик з медикаментами, все що можна було взяти в руки необхідного для надання першої допомоги. Згодом наша база розширилась.
Робота медика була специфічна. Навіть не до порівняння з міськими медичними пунктами. На аеродромі не було спеціальної кімнати, виділеної під медпункт, бо тих приміщень не було в наявності. Але я з приємністю згадую ті далекі минулі часи. Хоч працювати тоді було важко, але ми переборювали всі труднощі. Бо ми були молоді. А молодим усе під силу.
Мені доводилось надавати медичну допомогу просто на полі аеродрому. В складних ситуаціях я із травмованим спортсменом сідала в літак й відвозила на цивільний аеродром Рівного, де нас чекала карета швидкої для транспортування до медичного закладу обласного центру. Розміститись на аеродромі нам просто не було де. Окрім ангару, не було ніяких будівель. Під житло використовували контейнери-упаковки з-під планерів.
Харчувались ми у Тучинській чайній «Тучанка». Добиралися до аеродрому на списаній військовій машині, яку наші хлопці називали «Паларіс». Пізніше виділили нам ще одну вантажну машину, обладнану сидіннями.
Пригадую випадок, коли ми з парашутистами їхали на стрибки взимку. Доїхали до Малинівки, а далі довелося перевантажувати парашути на колгоспні санки і вже до місця призначення нас доставили коні. У пам’яті чимало цікавих випадків – веселих і не зовсім. Бувало, що складних і навіть трагічних. Проте, як би складно не було, ніхто не нарікав, не скаржився на умови. От, згадую Веніаміна Іванович Зацепіна. Він був викладачем рівненського водника (УІІВГ) і так любив планерний спорт, що не раз добирався до аеродрому пішки. Не меншим ентузіастом був і Геннадій Ісакович Семенко.
Ніде в житті я не зустрічала більше такої дружби, як серед працівників нашого Воронівського аеродрому та спортсменів. Ця дружба збереглася на все життя. Дотепер ми зустрічаємось, як давні добрі приятелі. При зустрічі завжди згадуємо аеродром «Воронів», своїх друзів.
От і сьогодні я покликала на зустріч двох дуже шанованих людей, яких можна назвати корифеями парашутно-планерного спорту – братів Анатолія і Валерія Антонішиних. Намагаємося пригадати з ними хронологію становлення парашутно-планерного спорту в нашому краї, як все зароджувалося й розвивалося вже за нашої спільної в тому процесі участі.
Інтерв’ю Лариси Главацької (Чайки) з Анатолієм і Валерієм Антонішиними
Анатолій Юхимович Антонішин – колишній льотчик, інструктор планерної ланки, майстер спорту. Розповідає, що на початку функціонувала в Рівному в районі мототреку планерна станція, а в 1952 році створився планерний клуб. У Воронові планеристи стали літати з 1957 року.
А в парашутній ланці працював його молодший брат Валерій. Розмовляю з обома братами, з якими нас єднають незабутні спомини про аеродром «Воронів».
– Працівниками клубу в 1957 році були начальник АСК, майстер спорту М.І. Дроботенко; начальник планерної ланки, майстер спорту Ф. А. Ільїн; майстер спорту, льотчик В. Й. Кінас; інструктор-льотчик В. П. Холкін. Коли вести мову про ту матеріальну базу, якою ми користувалися, то це літаки ПО-2, Як-12, планери «Приморець» К-12 та «Бланік» Л-13. Для буксирування планерів використовували лебідку «Геркулес». Пізніше – літаки «Вілги», – розповідає Анатолій Юхимович.
– Анатолію, згадайте, як готували планеристів до польотів?
– Перед кожним вильотом планерист проходив десятигодинне теоретичне навчання. Після завершення теоретичного курсу обговорювались вправи перед вильотом. За рік ми готували 28-30 планеристів. І мали свої, досить високі рекорди. Так наша спортсменка майстер спорту Люба Хоменко встановила два всесоюзні рекорди. А вихованець нашого клубу Володимир Микола Шевченко в 1979 році став абсолютним чемпіоном України, у 1985 році – абсолютним чемпіоном СРСР, у 1991 – чемпіоном по вправах на Чемпіонаті Європи, останнім абсолютним чемпіоном СРСР і був нагороджений Кубком С.П. Корольова, що гарантувало йому його довічне утримання за державний кошт.
Варто згадати і Михайла Миколайовича Десятова, що був абсолютним чемпіоном Спартакіади народів СРСР (м. Орел), Миколу Івановича Ковальчука, абсолютного багаторазового чемпіона Української РСР, абсолютного чемпіона СРСР, абсолютного чемпіона Бундес-ліги з планерному спорту (на жаль, нещодавно він трагічно в небі загинув). Із нашого клубу виходили взірцеві спортсмени.
– А на яких висотах літали тоді планери? Вірніше, на яку висоту їх буксували?
– Все залежало від завдання, поставленого перед спортсменом. Якщо він мав завдання маршруту по колу, то висота підйому 300 метрів. Це з початків. А далі різні висоти – від 800 метрів до півтора кілометра.
– Розкажіть трішки про сам планер, як він літає.
– Планер обладнаний приладами висоти, швидкості, авіагоризонт показує розташування планера в просторі, варіометр показує швидкість його підйому і спуску. Для підтримання зв’язку з керівником польотів аеродрому була обладнана радіостанція з диспетчерськими пунктами, над якими пролітають планеристи. Зі спортсменами завжди була карта. Нині вже використовують навігатори, які вказують місце розташування планера (відносно землі – аеродрому), а тоді треба було орієнтуватися по карті.
– Пригадуєте наших планеристів 70-х років?
– Так, пам’ятаю Володю Антонюка, Володю Шевчука, Любу Хоменко, Люду Назарчук, Ніну Терещук, Люду Нестерову, Ігоря Потєлова, Гену Семенка. Це хороші, працьовиті, дуже активні наші спортсмени.
– Ще тоді проходили на аеродромі змагання з авіамоделювання. Пригадуєте?
– Так, звісно, були. Була у них своя авіамодельна лабораторія. Моделюванням займались Юзеф Павловський, Володя Гупаленко, Микола Христич, брати Брегги – Ернест та Анатолій.
– Тепер питання до Вас, Валерію. Розкажіть про парашутистів. Як створювалася парашутна ланка?
– Парашутну ланку організували пізніше. Десь перед вашим до нас призначенням, у 1969 році. Тоді, коли авіаспортклуб став клубом першого розряду.
– Можете пригадати перших інструкторів?
– Так. Першими інструкторами були Володимир Уваров та Володимир Фролов – обидва майстри спорту. А першим командиром був льотчик Володимир Олександрович Лазарєв. А коли Володимир Уваров звільнився, на його місце прибув майстер спорту чемпіон Росії Юрій Іванович Гріппас. Пізніше – прибалтієць Адольф Амброзієвич Булліс.
– Згадайте про себе. Коли Ви вперше стрибнули з парашутом?
– Я став стрибати після демобілізації з лав Радянської Армії у 1971 році. А через три роки, у 1974 р зайняв посаду інструктора-парашутиста. В цьому ж році. Оскільки мав добрі спортивні результати, то був зарахований до молодіжної збірної України. І цього ж року на Чемпіонаті України у парі з Юрієм Гріппасом я став Чемпіоном України, виконавши норматив майстра спорту СРСР.
У 1975 році на спартакіаді України наша команда у складі Ю. Гріппаса, В. Антонішина і В. Валюнаса стали срібними призерами Спартакіади. В. Валюнас, ще служачи в армії був на штатній посаді інструктора-парашутиста та ставав неодноразовим Чемпіоном Збройних Сил Радянського Союзу, Чемпіоном Радянського Союзу, Чемпіоном світу, чим здобув звання заслуженого майстра спорту Радянського Союзу.
Пригадую, що на базі Рівненського АСК за Ю. Гріппаса проводились змагання всесоюзного значення на Кубок Героя Радянського Союзу М.Кузнецова, у яких брали участь збірні команди областей України і збірна планерного спорту із міста Свердловська.
– А як, Валерію, було з польотами на планерах і літаках?
– У 1975 році я почав освоювати польоти на планерах і літаках ЯК-12 та АН-2. Став льотчиком-інструктором, парашутистом і на цій посаді завершив свою спортивну роботу.
– Чи часто згадуєте АСК?
– Звичайно. Можна сказати, що все життя було пов’язане із клубом. На моєму рахунку дві з половиною тисячі стрибків з парашута.
– Скільки приблизно Ви підготували майстрів спорту?
– Парашутна ланка до 1992 року підготувала 15 майстрів спорту, біля 200 спортсменів першого розряду й кандидатів у майстри спорту. Команда Рівненської області завжди займала провідні місця. За календарний рік у клубі ми готували 2200 курсантів для ВДВ, до 200 осіб учнівської й робітничої молоді, які теж виконували по три стрибки з літака. За рік готували до сорока спортсменів третього і вищого розрядів, з яких відбирали найкращих до збірної Рівненської області і України.
– Це на той час їм щось коштувало?
– Ні. Все навчання й тренування та самі стрибки здійснювалося безкоштовно.
– Ви, Валерію Юхимовичу, навіть свою долю зустріли на аеродромі… Розкажіть, як це було?
– Тамара теж стрибала з парашута. На її рахунку було 180 стрибків. Смілива була дівчина і вродлива. Припала до душі. Навіть після отриманої травми вона спорт не покинула. Як лікарі категорично заборонили їй стрибати з парашута, то вона зайнялась стрільбою при товаристві «Динамо». Моя дружина – багаторазова чемпіонка України, Радянського Союзу, Європи по стрільбі з бойового пістолета.
– У вас гарна родина. Пригадую, як, здається, у 1986 році в Рівному проводились змагання: «Тато, мама і я – спортивна сім’я»…
– І ми тоді з Тамарою та сином Олегом не дали іншим рівнянам жодного шансу: забрали всі три перші місця із чотирьох. Нас єднає спільність інтересів та взаєморозуміння.
– Значну роль в роботі клубу відігравала технічна служба. На совість виконана робота на землі – запорука безпеки спортсменів у небі. Чи пригадуєте наших техніків?
– Так, – стверджують брати Анатолій і Валерій, – і разом з ними ми згадуємо наших техніків Івана Франчука, Григорія Басюка, Володимира Холкіна, Анатолія Чухонкіна, який пізніше він очолював інженерну службу і сам стрибав: мав третій розряд по стрибках з парашута.
Починав із техніка-спортсмена і Юрій Лісицин, який потім він очолив клуб.
Микола Ковальчук теж починав із техніка-спортсмена, а пізніше літав на «Боїнгах». Головне зробити добрий початок і далі все піде. Так воно у нього й було.
Більше тисячі стрибків з парашута і на рахунку в техніка Миколи Івановича Пахомова. Його дружина Галина Павлівна працювала медсестрою клубу. Син Дмитро теж стрибав. Хоча більше займався планерним спортом. Зайняв третє місце на республіканських змаганнях.
Не можна не згадати і наших дівчат-парашутисток: Катю Халецьку, Катю Буліс, Люду Могилевич, яка стала першим майстром спорту серед вихованців клубу. А з ними і Галину Дубову та хлопців Юрія Кононова, Олександра Максимова, В’ячеслава Білібу.
Всі ми пили воду з однієї криниці, де нині тамує спрагу уже нове покоління спортсменів.
Аеропорт «Воронів» сьогодні
Коли я вийшла з авто, першими моїми словами були: «Здрастуй, аеродром!» А він за майже півстоліття часу змінився незрівнянно. Ще при керівництві АСК Ю. І. Гріппаса тут спорудили приміщення для відпочинку, гаражі, склад ГЗМ, стоянку для літаків, кафе, невеличкий готель для прилітаючих екіпажів, суддів та учасників змагань, медичний кабінет, де проводить медогляди Наталія Михайлюк. Є тут хостел для проживання спортсменів. Край землі при в’їзді гарно озеленений. Є неподалік невеличкий ставок. Обладнаний парашутний майданчик для тренувальних занять. Роботою авіаційно-спортивного клубу ТСОУ з 2016 р. керує Олексій Миколайович Кособуцький. Командир планерної ланки Віктор Іванович Деренько, парашутної – Ігор Андрійович Шикунець.
Таке відчуття, що з Сергієм Олександровичем Ковальчуком, який супроводжує мене в екскурсії по аеродрому, ми знайомі дуже давно. На даний час він – керівник польотів. Пройшов шлях від спортсмена до інструктора парашутного спорту. Це його основна сфера діяльності.
Працював він і керівником планерної ланки, літав на планерах, часто буває суддею планерних змагань.
– Сергію Олександровичу, розкажіть, як нині проводиться організація стрибків з парашутом?
– Спортсмени-початківці стрибають на парашутах Д-5 та Т-10 (американський купол адаптований під наш). Площа цих куполів – 80-100 м кв. Далі спортсмени переходять на парашут «Крило». Він має площу 13-28 м кв в залежності від підготовки спортсмена. У ньому з’явилась більша швидкість по горизонту і зменшилась вертикаль. Їх використовують при польотах на точність та в інших дисциплінах парашутної діяльності.
На сьогодні великого розвитку набула групова акробатика (двійки, четвірки, вісімки і велика формація). А ще, знаєте, є такий вид стрибків, як форі-флай. Це стрибки з трьохкілометрової висоти. І до того ж – у незвичайних позах. Це, так би мовити, артистичний парашутизм.
– За моєї пам’яті спортсмени стрибали з двома парашутами (основний і спереду запасний), а як зараз?
– На нових системах парашути – основний і запасний – знаходяться в одному ранці, чого не було в попередніх. Такі парашути в нас використовуються із 1990-х років.
– А що це за стрибки в тандемі?
– Це такий різновид стрибків, коли на курсанта, що має стрибати, одягають тільки підвісну систему. А основний і запасний парашут одягає на себе інструктор, який стрибає в тандемі з курсантом.
– Скільки у вас працівників в основному складі?
– Небагато. Всього-на-всього вісім чоловік. Це пов’язано з відсутністю державного фінансування. Десь років сім вже нас не фінансують.
– Шкода.
– Тому стрибки й польоти проводяться на платній основі. Людей, які роблять перші стрибки – до 600 осіб. Планеристів за рік підготовляємо – 8-12 осіб. А тих, котрі проходять тільки ознайомчі польоти – 250 чоловік.
Команда парашутистів у складі Бориса Скібінського, Юрія Буліса, Віктора Кухарчука, Валерія Степаненка три роки поспіль абсолютні чемпіони України в командному заліку 2010-2012 років.
– Що можете сказати про техніку?
– Задіяна в роботі така техніка, як літаки та планери. Два літаки «Вільга-В35-2», і шість планерів «Бланік» Л-13, шість – «Янтар» та три – «Лак»-12.
Ще хочу додати, що наші вихованці – досить відомі люди. Так Валюнас В’ячеслав є одним з провідних тренерів парашутного спорту в Росії. В Усмані Воронезької області працює начальником планерного клубу Олександр Нітовський. Усе це наша школа.
Моя екскурсія на «Воронові» завершується. Літаки й планери піднімаються у небо і після польоту повільно сідають на землю. Легенько повіває вітерець, похитуючи березовим гіллям. Воно ніби махало мені своїми тендітними листочками. Я посміхнулась і помахала їм теж. Так завершились мої добрі спогади.
У планерно-парашутний спорт ідуть тільки сміливі й сильні духом. Завтра, 26 серпня, – День авіації. Тож хочу побажати парашутистам, нехай дарує погода повний штиль, а планеристам – бути пильними, не втрачати горизонт. Усім мужнім спортсменам – успіхів і перемог. Нехай небо завжди любить вас.
Вдячна моїм друзям – братам Анатолію та Валерію Антонішим, Іванові Кручку та Сергію Ковальчуку, нинішньому керівнику польотами, й усім іншим, що були зі мною в цей день.
Джерело: RvNews
Військовослужбовцям, які вперше самовільно залишили військові частини, але згодом добровільно прибули до місця проходження служби, військова служба продовжується 
