Ми на зупинці в Рокитному. Вже стоїмо години зо три і все не хочемо втрачати надії, що хтось зглянеться на нас і підвезе до с. Томашгород, яке по-старому тут називають Сехи.

Пританцьовуючи від холоду, потихеньку наспівуємо, розповідаємо різні бувальщини, якусь мить мовчимо, а згодом, аби марно не гаяти часу, Василь Михайлович пропонує нам урок музичної грамоти. Проте завершити його ми не встигли.

В.М. Павлюк під час відкриття В РДГУ музею "Горини". 2007 р. Фото Л. Марчук

Вулицею попри нас повільно йде похоронна процесія. Тихо. Без псалмоспівів. Без слів. Без голосіння. Без музики траурної. Мовчки. І лише біля церкви згодом тривожно озивається дзвін.

Сумно. Думки невеселі. Тут, на Поліській землі, з підвищеним радіаційним фоном, смерть в останні роки стала доволі частою гостею. Проте мало хто з місцевих куди виїздить. Бо куди з рідних насиджених місць? Тут так багато простору. Ліси. Болота. І простір. Будуй собі хату там, де облюбуєш місце. І все довкола своє, із дитинства звичне, рідне. Пригадалося, як Данило Ковальчук розповідав про шоферське відрядження на Кременеччину.

- І як там, – каже, – люди живуть? Такі довкола гори. Така тіснота. Ніде повернутися. Скільки там був, усе таке враження, що давить щось на мене. Ніколи б не зміг там жити. У нас найкраще.

Від роздумів відриває з’ява на порожній дорозі довгоочікуваної транспортної одиниці. Їде такий собі легковичок з будочкою, якого люди називають «чобітком». На наші дружні вимахи руками з проханням зупинитися реагує схвально – зупиняється.

По центру - брат і сестра Людмила Вострікова (Ковальчук) та Юрій Ковальчук. Фото  зі сторінки Фейсбук

- Куди?

- Та до Сехів! Але нас аж троє, – вагаємось (благо, хоч Юрка ми вже відправили попереду на «Камазі» з капустою), дивлячись на водія.

- Нічого. Сідайте, – запрошує водій. – Сідайте один на одного і будемо якось їхати. І сміється. Водій напрочуд веселий і, помітно, – добряче напідпитку. Та не стояти ж нам іще години зо три! Ми добряче замерзли.

То ж будь що буде, а ми пакуємося в кабіну. Втрьох на одне місце. Спершу залазить до кабіни Василь Михайлович, а тоді йому на руки вмощуються дві Людмили. Тіснота. Ледве влізли. Проте двері якось зачинили. Рушаємо.

- Хто ми і що в цих краях шукаємо? - Та ті, котрі співають і збирають гарні пісні, – звично та дружно повідомляємо складеною Василем Михайловичем найкоротшою і найзрозумілішою для місцевого люду відповіддю на питання, яке нам тут задають. Зі сторони водія – неабиякий подив і сміх. Машина по дорозі мчить вихилясом, то до краю вліво, то – вправо. А водію – море по коліна. Хвала Богові, що зустрічного транспорту по дорозі так і не трапилося.

- Тоді співайте! – каже веселий водій.

- А що вам найбільше до вподоби? – запитує Василь Михайлович. – Може українські народні?

- Нє – а… – розчаровує нас водій. – Я люблю пісню «Снєгопад».

Ми розгублені, бо хто з нас до кінця знає той «Снєгопад»?

- А, мо’ ше що любите? – перепитуємо.

- «Полонез Огінського» – ще більше поставив нас у незручне становище водій.

Робити нічого. Вибору нема. Починаємо десь, напевно, із середини «Снєгопад». П’яте через десяте, головне – ведемо мелодію, а слова, які не знаємо, то тягнемо мотив під ля-ля-ля. Головне, що всі добре знають приспів і звучить він у нашому виконанні ну, просто, приголомшливо!

Закінчивши «Снєгопад», з не меншим успіхом тралялякаємо «Полонез Огінського». Сміх та й годі. Зате обличчя у добряка-водія просто цвіте від задоволення. Ми всі у такий спосіб добряче розвеселилися й нагрілися. Далі вже на повній довірі й при повазі до нас як до справді таки непоганих співаків просить співати з нашого репертуару, що уміємо. А нам того тільки й треба. Співаємо наших «Голубів» і ще кілька пісень. Усім весело. Сміх і пісні. Пісні і сміх. Так не зчулися, як доїхали до Сехів. Бачимо, стоїть на дорозі наш Юрко Ковальчук, а поруч Руслана, наша знаменита співачка, що зустрілася нам у перший день експедиції в Рокитному. Це ж треба! Довгенько б ми інакше шукали її хату!

Вступаємо до хати. Дитя в колисці. Допитливе. Очі сірі, мамині. І роздивляються нас усіх пильно-пильно. Свекруха на ліжкові, обіпершись на подушки, однією рукою поколихує колиску. Змарніле, восково жовте обличчя, з відтінком потустороннього… Нездоровий блиск чорних очей з виразом туги і жалю за безповоротно втраченим повнокровним життям.

На столі – пироги гіркою. Скрізь усе висяює чистотою. Куди не кинь оком – всюди видно працю невсипущих Русланиних рук. От що то душа і натура цільна!

Через хвилин десять ми вже покидаємо цю гостинну хату. Руслана веде нас до своєї сестри, куди мають посходитися і сільські носії фольклорної спадщини.

Церква Іоанна Богослова в с. Томашгород. Фото з мережі Інтернет

Новий, недавно споруджений будинок. Запах свіжого дерева і свіжої фарби. Скрізь видно руку майстра і доброго господаря. Хата прикрашена різьбленими по дереву картинами. Малюнки олівцем в альбомі також вражають. Все зроблено добротно, гарно, а головне – з любов’ю. На кухні – набір прикрашених різьбленим орнаментом дерев’яних дощечок. На кожній – орнамент в одному стилі, але інакший. Власноруч змайстровані господарем усі кухонні шафки. На дверцятах – також різьблений орнамент. Без зайвої пишноти. У жодній кімнаті нема нічого зайвого. Хата велика, простора, чиста та так і висяює рукотворними витворами народного мистецтва – різьбленням, картинами, вишивками.

Молодий чоловік, господар дому, випускник інституту культури, вчителює, читає в місцевій школі музику та історію. Дружина – завідувачка сільським клубом. Привітні, усміхнені, вродливі молоді обличчя. У щілинці дверей дві пари допитливих дитячих очей. Проте не заходять. Видно, що наказано. У просторій новій оселі діти мають свою кімнату.

Запрошують вечеряти. Стіл накритий чистою скатертиною, у всьому відчувається смак. Варена картопля, вінегрет, голубці. А головне – Русланина словесна приправа:

- Вібачайте, коб була мука, то наварілі б вареникув… Алє нема й сиру… – розводить руками.

Це треба бачити й чути. Усі від Русланиних слів і жесту регочуться до сліз.

Чого не змогли забрати у наших людей усілякі зайди, то це почуття гумору, уміння підтримувати себе навіть у найскрутнішій ситуації. А заодно й кожного ближнього.

Поки ми вечеряємо, потроху починають сходитися жінки. Одна з них у гарній вишиванці.

- А що, – каже, – йду наших пєсень сьпєваті, то треба по-українському вбратіса.

Співали різне. Найбільше тужливих – про гірку долю жіночу, про подружню зраду та лиху свекруху. Деякі пісні було нелегко пригадати. Пригадують на прохання Василя Михайловича по рядку. По слову. Бо коли ж вони отак збиралися? Веснянки ще як співали дівчатами, то більше й не доводилося. Та щось у пам’яті цього покоління шести- та сімдесятирічних таки збереглося. А от наступні покоління замовкли. Чи заспівають вони коли своїх пісень? Не чужих – із телевізора чи магнітофона, а справіку своїх?! Хто зна.

Поліські краєвиди. Фото з Інтернет

У мене та студентів мало експедиційного досвіду. Тож завдячуємо Василеві Михайловичу за організацію цієї експедиції і за те, що на кожному кроці, у кожному новому гурті сільських берегинь ми у нього вчимося. Він шанобливо та ввічливо, а головне – професійно веде з людьми діалог, просить пригадати те, що співали навесні, як були молодими. Знаючи народні звичаї, наштовхує на цікаві деталі, з яких ниточка народної пам’яті поволі видлубується і згодом клубочок розкручується далі й далі…

Згадують наші берегині цінні деталі і про те, як водили хороводи навесні, і які пісні співали в Петрівку, як жнивували, як колядували, з якими атрибутами ходили. Найбільше знають і співають весілля і тут зринає безліч варіантів. У кожному селі весілля співають по-своєму. Василь Михайлович тішиться цим немов дитина. Коли ж заводять банальщину, типу – «желтая роза – разлука, красная роза – любовь…», він делікатно зупиняє співаків і вкотре терпеливо пояснює, що саме з народного репертуару є істинною цінністю…

До кінця у співі розійшлися всі, позбулися ніяковості, заспівали весільних до скоку, посхоплювалися з місць і давай притупувати. Так перекинулися з пісні до танцю, пригадали ті танки, що витанцьовували колись замолоду. А це і «Шир», і «Краков’як», і «Полька». Довелося шкодувати за відсутністю відеокамери. Та й фотоапарата також. Із технічного оснащення – у нас лише касетні магнітофони. У кожного в наплічнику по декілька запасних касет. Студенти наші сидять із записниками та ручками. Пишуть слова пісень, аби потім, розшифровуючи з плівки на слух, все почути та правильно відтворити. Час від часу перепитуємо значення якогось слова. Адже діалект поліський для вихідців із інших регіонів України – неначе інша мова.

Прибув і наш, персональний на сьогодні водій, що пообіцяв сьогодні забрати нас назад до Рокитного. То ж тому, хто любить «Снєгопад», випала неабияка нагода переконатися, що українська народна пісенна культура – це велике багатство, яке треба знати і вивчати! Треба було бачити вже протверезіле обличчя цього добряка, яке розпливлося від емоційної насолоди й задоволення. В очах було захоплення. Звісно, коли ми висловили стривоженість з приводу того, що затримуємо його, він категорично замахав руками:

- Ні-ні-ні. Та у мене часу – хоч до рання!

Завершилося усе сехівське дійство демонстрацією російських частівок із репертуару Воронезького народного хору у виконанні його головної солістки. Певно, була на те Божа воля, аби цей непересічний талант повернуто було на землю батьківську. Душа ж бо у дівчини українська. І характер. І говірка… З її уст поліська говірка звучить так мило й природно, що усі ми за час спілкування з Русланою, щиро полюбили цю мову. Зачудувалися поліщуками, їхньою манерою говорити, їхніми піснями та розлогістю їх виконання. Полюбили цих простих людей і за їхню непідробну щирість, відкритість душі, гостинність і повагу до гостя (хто б він не був) та їхню дивовижну, майже дитинну наївність. Який усе-таки багатий наш народ своїм розмаїттям, крайовим колоритом!

Тож нехай Руслана тут, на батьківщині своїй малій буде керівником фольклорного колективу, його солісткою, а по неділях умілим регентом церковного хору… Така багата натура захопить людей, підніме їх дух, організує, змусить піднятися над буденщиною. І заспіває, відродиться у пісні та у звичаї цей споконвіку багатий духовною спадщиною край.

На нас ще чекала весела дорога до Рокитного. Робити було нічого – усім до кабіни вже не вміститися. Тож Василь Михайлович з Юрком залазять до фургона, а ми з Людмилою біля водія, у кабіні. Всю дорогу наш добряк-водій просив нас співати ще й ще. То, може, й добру справу зробили ми піснею? Вже прихилили людину до свого коріння, бо ж родом західняк, із Тернопільщини…

А в Рокитному чекала на нас ще одна несподіванка. Нас запрошено ще до однієї родини, з якої також колись навчалася у нашому інституті студентка.

Пора надто пізня, але відмова не приймається, бо коли ще випаде така нагода? На завтра ж бо у нас інший план. Вся експедиція спланована по годинах, основою всіх наших зустрічей є випускники чи учні Василя Михайловича, діти «Горини».

Вперше бачу цих людей. А враження – наче ми знайомі сто літ. Проста невимушена атмосфера. Мати з донькою біля Василя Михайловича, як біля найближчої, найріднішої рідні забігали, заметушились, накриваючи на стіл і дарма було відмовлятися, що ми не голодні, бо в поліському краї на таке не зважають. Коли ти поважаєш господарів, то мусиш зважити на їхню гостинність, коли не випити, то бодай пригубити з ними чарчину, пригоститися нехитрими наїдками… Відтоді будеш для них не просто випадково захожим, а своїм… У поліщуків ті, котрі бодай раз розділили хліб-сіль, вже й побраталися. Зустрінешся з ними деінде, в яких завгодно обставинах, – приймуть немов рідного, обігріють і розділять пополам навіть останній шматок хліба.

Згодом власний експедиційний досвід переконав, що добріших і щиріших від поліщуків в усій Україні годі знайти. Навіть коли ти забрів у абсолютно чуже село, де у тебе немає жодного знайомого, – без прихистку, або голодним ніколи не залишишся. Тебе нагодують, знайдуть місце для ночівлі, дадуть у дорогу полудень, а то ще й підводу чи машину організують та завезуть, куди тобі необхідно. Навіть найжорстокіші репресії, коли на «білі ведмеді» (так у народі називають сталінські висилки на Північ) в 40-50-х роках з поліських сіл повивозили цілими родинами по півсела, не витравили в людях людського. І це відрадно.

- Але ж ми не їсти до Вас прийшли, а пісень слухати, – відповідає на запросини до столу Василь Михайлович.

Проте всі знають, що без столу ніяк не можна. Господині – матір і донька, – посміхаються. А в очах вже блиснули іскорки непереборного бажання поспівати. Адже ця родина, як і Ковальчуки, не мислить себе без пісні. Господиня цього дому, Маня Котюк, перша «пудводчица»(та, що веде першим сопрано) на селі та ще й до того ж – неабияка майстриня. Її хата так і мигтить вишивками.

Очі мимоволі зупиняються на величезному, на всю стіну, вишиваному килимові, що милує зір зеленню поліського краєвиду, голубизною неба та яскравими барвами чудового національного вбрання у зображених на фоні природи парубка та дівчини. Ось у кого треба вчитися любити свій край, свою пісню, свою народну культуру. У таких, на перший погляд звичайних, непримітних, але таких щирих, одухотворених внутрішньою материнською красою, наших сільських Берегинь. Бо хто ж, як не вони, зберегли , від тотального винищення нашу духовну культуру, традицію, хто, як не вони, оберігали дітей своїх і увесь рід від духовного розтління, опустошення, винародовлення, понад усе свято шануючи моральні норми й цінності, передані у спадок батьками, дідами й прадідами.

Поруч Марії, її донька Ніна – недавня студентка нашої кафедри фольклору і народного співу, студентка-горинянка, вихованка Василя Михайловича. Зустрілися немов найближча рідня. Море запитань. Про «Горину» й горинян, різні інститутські новини. Ніна вийшла заміж і перевелася на навчання до Волинського університету (м. Луцьк). Новий колектив, нове коло друзів, власна молода сім’я. Та за чим їй найбільше жаль, – то таки за «Гориною». Переглядаємо фотознімки у студентському альбомі, де Ніна у складі «Горини». Пам’ятні поїздки. І річкою спогади.

Василь Михайлович – у колі уваги й особливої шани. Та як же без пісні? До голосів матері та тітки Марії Ковальчук – дзвінким джерельцем долучається молодий голос Ніни. Так злагоджено й рівно виводять. Відчувається, що співати разом їм не первина. Серед пісень є одна, що складена самою господинею, Марією Котюк. Жінка цим пишається, бо пісня ця стала улюбленою, багато людей її перейняли і полетіла вона світом. Ніна завезла той витвір маминої душі до Луцька і вже там її студенти співають.

Дивишся на недавню учасницю «Горини» і теплом огортає душу оця її любов до маминої пісні, шана до правічних святинь. Побільше б у нас було таких молодих людей.

Ночі залишилось лишень дві години перед досвітком. Проте не спалося. В голові калейдоскоп вражень і думок.