У волонтерській виставці «Якби не війна», яка прибула до Рівного – долі живих і небесних героїв
Їхніх матерів, дружин, дітей. Їхніх земних янголів - волонтерів
Опубліковано : Галина Данильчук
Рівне стало другим містом після Львова, де презентується волонтерський фотопроект, що розповідає про війну, яка увірвалася в людські долі й кардинально змінила все попереднє їх життя та їхніх близьких.
За останні роки, які, безумовно ввійдуть в історію України, в Україні народився рух, який раніше був лише формальним – волонтерство. Дівчата й жінки, які вперше йшли допомагати пораненим воїнам у шпиталь, вже не могли відмовитись від цієї благородної й милосердної роботи. Саме там, у Київському військовому шпиталі й народився задум – зібрати щирі й відверті правдиві історії у наших воїнів, зробити із них світлини, видати книгу й поїхати з цією правдою по всій Україні.
Велика вдячність цим простим жінкам-волонтерам Олені Соколовській і Олені Белячковій, які привезли виставку до Рівного і на її презентації дуже щиро розповідали, ніби говорили душею, де живе кожна неповторна мить зустрічей, розмов, баченого і пережитого разом із фронтовиками.
А киянки-волонтерки в свою чергу дякували нашому земляку Андрієві Овсійчуку, бійцю батальйону «Горинь», за активну підтримку і безпосередню допомогу в представленні у Рівному цього патріотичного проекту.
Теплою була зустріч волонтерів і всіх присутніх із нашою «воюючою співачкою» Христиною Панасюк, яка десятки разів вже побувала на сході зі своєю нерозлучною гітарою й піснями, які вона пише й виконує сама, а в них живе дух непереможності нашої правди.
Виставка складається із восьми тематичних блоків, по 12 світлин у кожному, і кожна тема має свій глибокий зміст.
«Кохання і війна» – скільки сімей створилося там, де куля над головою, а рана на двох одна.
«Жінки на війні». Ці неймовірні красуні мають бути одягнені в найвишуканіші сукні від відомих кутюр’є, їхні стрункі ніжки – обов’язково на підборах, а розкішні зачіски – від найкращих майстрів.
Саме в такому вигляді й зафіксував їх фотограф, щоб відчули себе справжніми моделями і посміхнулись самі до себе. Проте будні знову одягнуть їх в військовий камуфляж. Жінки на війні є, їх багато. Та чи жіноча це справа – воювати?
У більшості наших воїнів там, удома, залишилось інше життя – і сімейне, й професійне. Вони обов’язково повернуться до своїх мирних справ, та чи полишить коли їх ця війна? Вона приходитиме у сни. Вона стане для них мірилом всього, що зустрічатимуть – несправедливого чи підлого. Вони ще довго шукатимуть того великого братства, що знайшли у мокрому окопі чи на важкій донецькій дорозі.
А матері! Господи, скільки їх сплакалось, посивіло, вистояло на колінах перед образами, благаючи Матінку Божу вберегти синочка. Скільки їх вдягли чорну хустку і обнімали тремтячими руками домовину, яку й не відкрили, бо там лише частиночки тіла рідної дитини. Скільки їх місяцями очікували результатів того ДНК й до останнього надіялись, що то не він, що він ще десь знайдеться, най в полоні, аби тільки живий… На фото – матері у вишиванках зі своїми синочками.
І найсумніша розповідь – про загиблих. Їх двадцять п’ять: по одному з кожної області України, хто пішов на небо. Вони там – хто від кулі снайпера, хто в бронемашині, хто захистив товариша, хто під Іловайськом, хто після тяжкого поранення. А ми тут – хто навчається, хто сіє зерно, хто відпочиває на морі, хто грає у гральних автоматах, хто дає хабаря, а хто його бере, хто женеться напідпитку в машині й збиває на смерть іншого. Нас розділила ця війна. Вони ж зробили свій вибір, вибір честі. І про них має знати кожен, хто вважає, що війна далеко. Поки що далеко…
Серед тих двадцяти п’ятьох – Андрій Мельник. Родом із Рівненщини, із с. Олександрія Рівненського району, – старший сержант, механік-водій 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ої окремої танкової бригади. Андрій героїчно загинув у січні 2015 року біля Вуглегірська у свої молоді прекрасні 35 років.
На зустріч приїхали рідні героя – старенька мама, сестра… Заридала мати, і заплакав кожен, хто тут був, бо горе материнське не має втіхи, скільки б часу не минуло.
Такий же вибір честі зробили і чоловіки з багатьох країн – приїхали в Україну, щоб боротись з підступним московитом. Вони – легіонери. І підійшовши до фотографій іноземців, де їхні портрети на тлі свого національного прапора, хочеться кожного обійняти і сказати щось дуже тепле.
І один із них, Грігорій Півоваров, який є громадянином Ізраїля, а зараз – боєць батальйону «Айдар» – був учасником зустрічі. У себе на батьківщині він займався промисловим альпінізмом, а тепер айдарівець, людина надзвичайно веселої вдачі.
Є ще одна тема виставки – «Незламні. Нескорені. Невідомі». Скільки людських доль пошматувала війна! Скільки ще пошматує! Хтось згинається під важкою ношею проблем, хтось ламається. А є такі, що як кремінь йдуть вперед попри все, стискають зуби і йдуть. Мовчки. Війна навчила їх мовчати. Найперша фраза перед камерами чи для журналістів: «У нас все добре! Скоро повернемось! Не хвилюйтесь за нас!»
Це для близьких і для нас, що живуть по-старому, без війни. Вони вигадали собі замість імен позивні. Вони навчилися мовчки розмовляти по телефону. Всюди чатує ворог. А їхні історії можуть перевершити будь-які популярні захоплюючі серіали. Про них ще будуть написані справжні книги і зняті фільми. Ось про таких 25 невідомих героїв розповідає окремий блок виставки.
Про круті повороти долі живих і загиблих українських воїнів цієї неоголошеної війни, про материнську любов, про красунь в камуфляжній формі, про милосердя і дружбу, про тривоги й надії, про невідоме завтра тих, що за покликом серця стали солдатами, під час відкриття виставки була презентована книга-альбом «Якби не війна».
Джерело: RvNews
Відомо коли запрацюють у Рівному фонтани 
