На Рівненщині ростуть гриби. Репортаж з лісової галявини
Автор : Віра Мельникова
Осінь прилинула жовтим птахом. Де крилом махне, там листя на деревах стає золотим і багряним. Останні сонячні дні – «бабине літо»! Тоненькі ажурні хитросплетіння павутинок облямовують дерева і кущі, тріпочуться у прозорому осінньому повітрі. Особливо гарно і затишно такої пори в лісі. Він вабить до себе справжніх поціновувачів природи – людей мистецтва: художників, поетів, фотографів та звичайних завзятих збирачів лісових трофеїв – грибників, шукачів горіхів, шипшини й інших лісових скарбів.
Тому так багатолюдно і гамірно на пероні вокзалу в ці чудові осінні дні. Люди у відповідній практичній екіпіровці з рюкзаками й кошиками групками стоять в очікуванні потягу. Людей чимало – справжній «грибний десант». Посадка з елементами занепокоєння. Але за кілька хвилин перон порожніє.
Електропотяг завантажений дощенту. Салон вагону нагадує бджолиний рій: емоційне гомінке спілкування шанувальників лісу супроводжує весь шлях до обраної заповітної зупинки. Час минає непомітно за розмовами про погоду, про секрети грибних локацій. Кожний досвідчений грибник – «ас» або «експерт» у грибних справах. Ось з виглядом грибника-корифея презентує оточуючим свій «майстер-клас» з пошуків білих грибів енергійний дідок. А на сусідній лаві жінки жваво обговорюють технологію приготування різних грибних страв. Молоді ж люди цокають кнопками фотоапарату, відшуковуючи цікаві кадри своєї попередньої лісової мандрівки.
Аж ось і ліс – задумливий і поважний. Він стоїть зелено-жовтою стіною, непорушно й велично. Природна оаза краси! «Грибний десант» висаджується на перон і поступово розтікається по лісових стежках. І над лісом то тут, то там лине крилате «а-у-у-у»! Тихе полювання розпочалося!
Занурення в лісові нетрі завжди очікуване і хвилююче, адже людина опиняється ніби зовсім в іншому просторовому вимірі: реальність, життєві клопоти і проблеми залишаються десь далеко, у місті, на теренах цивілізації, а тут дихається легко чистим, відфільтрованим самою природою свіжим повітрям, а загадковість лісу зачаровує: кожен крок передбачає відкриття нового, цікавого, раніше небаченого.
Я також належу до когорти завзятих грибників. Грибний сезон вважаю великим і щедрим небесним даром. Маю за щастя знайти «гідного» гриба. І якщо ця «подія» стається на початку «тихого полювання», то загоряюсь таким всеохоплюючим азартом, що тихе полювання перетворюється на своєрідний жвавий, зацікавлений процес зі стійкою надією привезти додому повний кошик лісових красенів. І кожна нова знахідка гарантує не лише приємну лісову мандрівку з піднесеним настроєм, а й зримі незабутні враження.
Ось недалечко зріють на кущах рубінові грона калини, її червонувато-жовто-зелене листя ще тримається на вітах, але варто дмухнути вітерцю-шибайголові, як воно покірно впаде додолу і розлетиться навкруги і стане частиною нерукотворного різнокольорового осіннього килима. Не можна не помітити цю природну красу. І, минаючи цей чепурний кущик, мимохіть замилуєшся цією живописною картинкою, а кущик із задоволенням поділиться зі мною своїми цілющими плодами: «Бери, бери, добра людино, мої ягідки. Нехай вони допоможуть тобі перемогти недугу. Будь здоровою і не хворій!»
Але що це? Раптом чую легеньке шурхотіння листя. Тиша… Знову шарудіння. Аж ось легенькими стрімкими стрибками між дерев біжить руденька красуня – білочка! І що ж я бачу! У передніх лапках вона тримає грибочок! Лісова звіринка, а знається на грибах! Отакої! Ти ба, яка розумна господиня! Як досвідчена хазяєчка вона розвішує гриби по гілках дерев, а потім, коли стануть сухими, збере.
Вчора пройшов дощ і на світ божий повилазили з підземного царства різнокольорові компанійські сироїжки, горді міцні красені – польські гриби, блискучі товариські маслючки. Радію веселій чесній компанії, правда, не впевнена, чи раді вони мені? Є серед «новонароджених» і привабливі червоні мухомори – неїстівні та смертельно небезпечні гриби. Їх краще обходити стороною.
Кошик потрошку наповнюється, але мрія про білий гриб не полишає мене. Аж ось нарешті й він – справжній авторитетний господар грибного царства. У нього біла м’ясиста ніжка і великий поважний брунатний капелюх.
Велично-гордо спрямували свою зелену густу крону до сонця високі сосни. Вони тихенько шумлять, ніби ведуть з вітром неспішну бесіду. На одній з них причаївся дятел. Він, як я розумію, також готується до зими. У нього невідкладна справа – довбе дупло-хатку для своєї родини, яка за літо значно збільшилася. Його ніщо не відволікає від роботи: ні прощальний зойк зграї пташок, що відлітають на південь, ні звук пилорами, що долинає у лісову хащу.
Ось так плентаючись по лісі у пошуках лісових трофеїв, натрапляємо на прегарне лісове озеро біля с. Новостав Рівненського району. Краєвид – феєричний! Кущі й верболози обсіли похилий берег, вода хлюпотить рівно, розважливо. І в ній, як у велетенському люстерку, віддзеркалюється чисте блакитне небо з білісінькими, як з малими баранцями, хмарками. Рай та й годі! Налаштовую фотоапарат: таку красу гріх не закарбувати. Але що це? Гадаю, щось не так у нашому «королівстві»?
За кілька кроків від мого «знімального майданчика» – дбайливо споруджений для туристів, грибників і для відпочиваючих стіл, захламлений сміттям і порожніми пляшками. Наразі стає зрозумілим: тут відпочивали горе-туристи. Ось такий дисонанс між природою і людиною!
Мабуть, не навчили змалечку відчайдушних робінзонів елементарним правилам етикету поводження у таких місцях ані школа, ані родина. Не розуміють подібні «відпочивальники», що ліс – це не приватна власність, а народне багатство і надбання! На своєму обійсті отакі пляшечки, брудний папір та целофанові пакети мабуть би швидко поприбирали. Бо то моє! А тут… Нічиє! Можна паскудити!
Нашому шляху по лісу стає на заваді маса повалених буревієм ще у позаминулому році дерев, переважна більшість з них – це понівечені сосни. У лісах біля Цуманя, Новостава, Клеваня, Оржева скрізь картина однакова. Повалені вітром дерева поступово псуються, перетворюються на трухлявий непотріб. А який добрий прибуток можна було б отримати у схудлий державний гаманець, якби вчасно їх вивезти і по-господарськи використати у промисловій сфері?! Але чи то у когось руки не доходять, чи, може, байдужість до народного добра вважається нормою у владних кабінетах лісових господарств?
Дивлячись на цей безлад, подумала: «І наше Полісся, і українські Карпати залишилися б гордістю і окрасою для усіх мешканців планети, а не ставали б лисими непривабливими блідими плямами з висоти пташиного польоту, а на землі – самотніми пеньками. коли б не отакий варварський підхід...»
Повертаючись з чудової незабутньої прогулянки, з тихого полювання, кортить розповісти усім про враження дня, який я провела у казковому осінньому лісі, розповісти про божественну красу рідного краю – живописне озеро, про клопоти маленьких кумедних мешканців лісу, але найбільш за все хочеться сказати: «Люди! Будьмо милосердні не лише один до одного, але й до природи! Цінуймо й любімо красу, яку нам подаровано задарма Господом-Богом. Бережімо нашу чудову зелену планету, адже ліси – це її легені! Нехай ліс нам завжди дарує відпочинок, радість і натхнення! А наша душа хай у цьому природному храмі отримує спокій і умиротворення...»
Джерело: RvNews
Рівнян закликають здавати кров: потреба є постійно 
