Свято-Воскресенський собор у Рівному з часу його побудови й освячення став символом старого міста. Освятили храм 8 жовтня 1895 року. Головна вулиця Рівного Шосова (3-го Мая) і Свято-Воскресенський собор зображені на десятках світлин, які випускались впродовж десятиріч.

За 122-річну історію православний храм пережив роки розквіту, руйнації і відродження. У ювілейному для собору 2015 році вийшла книга Ірини Куліш-Лукашевич «Пам’ять непідвладна часу». Це перша книга про рівненську святиню, яку наполегливою працею, невтомними пошуками, власним коштом підготувала і видала корінна рівнянка Ірина Всеволодівна Лукашевич.

Ірина Всеволодівна Куліш-Лукашевич. Фото Людмили Марчук

У Рівному живе син священика о. Віктора Ракса, який служив у Воскресенському соборі з 1951 року до його закриття у 1962 року. В той час настоятелем храму був митрофорний протоієрей Григорій Коршун. Служив тут ще один священик о. Микола Бондарчук. Священики жили в церковному будинку, на місці якого нині збудований ТЦ «Злата плаза».

Юрій Вікторович Ракс. Фото Фейсбук

Юрій Вікторович Ракс відомий у Рівному лікар-біоенергодіагност. Його дитинство (а народився він у 1948 році) пройшло у церковному дворі і багато цікавих подробиць з тих часів він зберіг у своїй пам’яті.

Розповідає Юрій Вікторович Ракс

Мій батько був сином військового капелана. Дід жив під Ригою серед латишів, а розмовляв російською мовою, був православним священиком. Сім’я була багатодітна, у дідових документах за 1912 рік значаться аж 16 дітей! Прізвище Ракс теж цікаве, з морської термінології, «ракс» – це бугель, який тримав основну опору вітрильників у вікінгів.

Потім родина Раксів переїхала на Волинь і вже мій батько народився у 1912 році в с. Колки (тепер Волинська область). Рідний брат мого батька Володимир теж був священиком, служив в селах теперішнього Рівненського району і похований у с. Клевань. Із великої батькової сім’ї лише троє братів залишились на Західній Україні, решта опинились на сході України. Були в родині і художники, й псаломники.

Батько закінчив Кременецьку духовну семінарію і у 1944 році був рукоположений на священика. Потім закінчив Ленінградську семінарію і Ленінградську духовну академію. А ще раніше, у 1940 році, він закінчив курси при Рівненському педінституті, мав посвідчення вчителя-філолога.

Рівне 30-х, поч. 40-х рр. Фото з мережі Інтернет

Після Кременця батько був вчителем законопослушанія у Клевані. Там він у 1936 році одружився з моєю мамою Юлією Якимівною Середою, яка була родом з Клеваня і була рідною тіткою священика Валентина Середи, який теж служив у Рівному.

На фронт батька не взяли, бо він мав поганий зір, носив окуляри. Та й положення було, що священиків в армію не брали. Під час німецької окупації був регентом в церкві. 25 червня 1941 року в Клевані загинула бабуся і ще декілька людей від бомби, скинутої з німецького літака на їхній будинок, що стояв біля церкви. Спочатку загиблих поховали на погості біля церкви, а потім перепоховали на Клеванському кладовищі.

У батьків нас було двоє синів, старший від мене на десять років брат Ростислав. Я народився у с. Оржів, там батько був священиком. Потім його перевели в с. Золотіїв, що біля Рівного.

Віктор Андрійович Ракс. Фото з родинного архіву.

У 1951 році батька перевели до Рівного. Ми поселились в домі священиків біля Свято-Воскресенського собору. Пам’ятаю дзвіницю, на яку я не раз піднімався. Там був один великий дзвін і декілька менших. А ще там була на стіні табличка, де були вписані імена жертводавців на її спорудження. Коли зносили дзвіницю, то стіни довго розвалити не могли, така вона була міцна.

Дзвінниця Свято-Воскресенського собору. Фото з мережі Інтернет

Хоч я був малий, але пам’ятаю як у 50-х роках стали проводити такі показові суди в парку. От зловили старосту нашого собору і організували привселюдне судилище. Все це робилося, щоб переконати людей в необхідності розправитись з церквою і церковнослужителями.

Біля будинку священиків. Фото з архіву протоієрея Григорія Коршуна

А на погості біля собору були поховання. Ось там, де зараз стоїть газетний кіоск, була могила штабс-капітана царської армії, який загинув під час Брусиловського прориву у 1916 році. Огорожа була і пам’ятник – хрест. За цією могилою доглядали. А далі на схід були братські могили вже без хрестів – тих людей, яких у 1920 році порубали білополяки. Та радянська влада не вшанувала навіть і тих, що загинули «за владу рад». Було біля собору десь біля чотирьох могил. Поховань священиків на погості не було. Священиків ховали на «Грабнику».

Хресний хід навколо Свято-Воскресенського собору. Фото з архіву протоієрея Григорія Коршуна. 1950-ті рр.

А ще там, далі за кіоском, був постамент і ланцюг, казаали, що це колись там був пам’ятник царю.

Навколо собору була металева огорожа на цегляних стовпчиках. Вхід на подвір’я храму був від дзвіниці і ще один від єпархіального управління.

Свято-Воскресенський собор. Фото з мережі Інтернет

У дворі нашого будинку був садок та огороди. Будинок священиків складався з трьох хат, які стояли літерою «П». По центру жив священик Григорій Коршун з сім’єю. Справа жив священик Микола Бондарчук і протидиякон. А наша сім’я і прислужник. теж Бондарчук – жили зліва. Було в нас три кімнати.

Повоєнні скульптури біля собору. Фото з мережі Інтернет

Служили у соборі вгорі і внизу (там була нижня, зимова церква).

Коли собор закрили, батька перевели служити в Дубенський район в с. Великі Сади. Потім він був благочинним у Млинові, благочинним у Гощі у Свято-Миколаївському храмі. А ми жили і вчилися у Рівному. Я навчався спочатку в школі №1, а потім в школі №10. Добре пам’ятаю парк ім. Хрущова, що на Грабнику, там влаштовувались сільськогосподарські виставки.

Батько помер у 1979 році і похований у Клевані, там, де мамина рідня лежить.

Я ж закінчив Київський інститут народної медицини, маю технічну освіту, МЕГУ. Те, чим я зараз займаюсь, в мене по батьковій лінії. Казали, що у бабусі були такі здібності, що вона могла і лікувати, і діагностувати».