На зустріч зі згорьованою матір’ю, яка втратила на цій неназваній війні єдиного сина, поспішаю з помітним хвилюванням. Знаю, що розмова буде непростою і налаштувати мені жінку на відвертість буде складно. Бо ж я сама матір і знаю, як болить їй ця втрата.

Загинув Євген Рєпін в бою за Донецький аеропорт від осколкових поранень при виконанні важливого завдання, коли рятував життя побратимам, витягуючи їх з поля бою. Нагороджений посмертно орденом «Богдана Хмельницького III ступеня», медаллю «За жертовність і любов до України». Згідно з рішенням Рівненської міської ради за № 5756 від 17.09.2015 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівного». 

Фото з сімейного архіву

Нервово потираючи руки, Тетяна Василівна повільно, ніби даючи розбіг емоціям, що враз наринули, починає говорити:

- Женя ріс життєрадісним, доброзичливим хлопчиком, ще в дитинстві намагався допомагати мені в усьому та й старенькій сусідці не раз підносив сумку. Моя мама, переживши війну 1941-1945рр., цінувала потім усе своє життя кожний мирний день. Не раз було, взявши онука за руку, прямувала на Пагорб Слави, щоби віддати шану тим, хто загинув, виборовши нам життя і свободу. Женя ніс квіти й урочисто покладав їх до підніжжя пам’ятника. Можливо, ще тоді в його душі зародилася мрія стати військовим? Хто знає? – Знизуючи плечима, зітхає жінка. – Ось і тут на фото, бачите? Всміхається, а на голові, зверніть увагу, солдатська пілотка. Це йому тут років 9-10.

Беру в руки фото, уважно роздивляюсь. Переді мною – жвавий хлопчина, такий собі живчик, усміхнений, з іскорками в очах.

- Мабуть, веселої вдачі був Женя, бо майже на всіх фото на його обличчі відкрита щира посмішка?

  - Так. Син мав прекрасне почуття гумору, жартував, був душею компанії, незлобливо кепкував над друзями. Женя дуже полюбляв їздити під час канікул в літні табори, був товариський і… – відвертий правдолюб. Від народження був міцний як дубочок, ніколи не хворів, зріст мав високий. Недарма в армії отримав позивного – «Геркулес».

Помічаю, що в очах Тетяни Василівни з’являються зрадливі сльози, намагаюся скерувати розмову в інший бік:

– Чи спостерігали ви, як мама, ще в дитинстві в поведінці сина якісь принципові дії? Щось таке, що потім розвинулось у риси справжнього чоловіка, захисника?

– Як був ще малим, якось впав і роздер коліно. Я ж, заспокоюючи його, сказала: "Женю, не плач, не рюмсай! Запам’ятай: справжні чоловіки ніколи не плачуть, вони лише засмучуються!"

Тетяна Василівна важко зітхнула, проковтнула повітря, задумливо подивилась у весняний простір блакитного неба і тихо додала:

- От ці слова і стали для мого хлопчика правилом поведінки справжнього чоловіка.

Помовчали. Була погожа днина. Повз нас проходили різного віку люди, бігали та пустували дітлахи. А ми про життя такого ж хлопця… Та вже у минулому часі. Для матері, яка поховала єдиного сина, час і справді зупинився.

А сталося це 20-го березня 2015 року. Командир 81-ї окремої аеромобільної бригади зателефонував о 8-й годині ранку і сповістив:

«Ваш син загинув. Прийміть мої співчуття». 

Фото Радіо Трек

Технічний коледж НУВГП живе своїм невгамовним студентським життям. Прямую до кабінету директора – Миколи Васильовича Яцкова. Знайомлюсь з його заступником по виховній роботі – Геннадієм Миколайовичем Тихоновим. З почуттям великого жалю й смутку розповідають вони про своїх студентів-героїв, що віддали своє юне життя за Україну в зоні АТО. Серед них і Женя Рєпін.

Очільники коледжу характеризують його як жвавого, товариського юнака, з невичерпним почуттям гумору, хоча відмічають, що «навчатися, на жаль, великого бажання не мав».

Куратор групи МЕ-1 Марина Олександрівна Белеля каже, що вирізнявся Женя жвавим невгамовним характером, був говірким, швидко знаходив контакт з будь-якою людиною. А навчався за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств хімічно- і нафто газопереробної промисловості».

Вир подій в країні захопив запального емоційного юнака. Спершу Київ, Майдан. А тоді – на передову ділянку боротьби за честь і гідність України.

Дочекавшись повноліття, Женя, не завершивши навчання, поїхав до Новограда-Волинського добровольцем. Не спинили ні вмовляння батьків, ні поради адміністрації коледжу закінчити навчання. Потужна внутрішня сила, вроджена військова романтика, виплекана піснями такого ж бурхливого за характером бунтаря і правдолюбця Володимира Висоцького рухала ним.

По крихтах дбайливо збирає матеріал для експозиції музею навчального закладу викладачка та організаторка музею Алла Юріївна Шваєнко. Вона має що сказати про кожного із загиблих хлопців на Сході, колишніх студентів. З гіркотою повідомляє, що Женя Рєпін не один. Їх вже п’ятеро.

Фото автора

Зі стендів, здається, прямо в душу дивляться широко відкриті очі, щирі погляди молодих хлопців, які вже пішли з життя, закінчивши його короткий лет справжніми героями. Короткі, але докладні біографії, характеристики викладачів, інтерв’ю з батьками загиблих – все це зібрано для історії, для прийдешніх поколінь.

За словами Віктора Івановича Логвиненка, батька Євгена Рєпіна – його син був солдатом Новоград-Волинської 81-ої аеромобільної бригади. Позивний «Геркулес» отримав за свій високий зріст (1м 90 см) і міцну статуру. Був фізично розвиненим і витривалим. Менше як за півроку служби пройшов шлях від кулеметника-розвідника до командира розвідгрупи.

Поховали Євгена Рєпіна у Рівному 25 березня 2015 року на кладовищі «Нове» на Алеї Героїв.

- Загинув ще один хлопець, єдина дитина в сім’ї. Юнак, який ще довго міг жити, продовжити свій рід. Такі, як Євген, це наш генофонд нації. Він був міцної статури, широкий в плечах, високий гарний чоловік. Низький уклін батькам за сина, котрий став на захист України, котрий, не шкодуючи власного життя пішов на виручку своїм побратимам і загинув смертю хоробрих! – сказав у своєму прощальному слові заступник командира роти польового вузла зв’язку 81-ої аеромобільної бригади Олег Пантелей.

За два тижні до загибелі Женя Рєпін телефонував директорові коледжу з метою все ж таки у майбутньому поновитися на навчання. Навіть довідку взяв про те, що бере «безпосередню участь в антитерористичній операції» на Сході України. І Микола Васильович пообіцяв йому посприяти у поновленні в коледжі й надалі спрямовувати юнака на вступ в омріяне ним військове училище або в Академію. «Шкода… Не встиг… Не трапилося…», – промовив директор.

За словами батька Віктора Івановича, Євген з дитинства мріяв бути військовим: цікавився іграшковою зброєю, підрісши, цікавився теорією з тактики та стратегії ведення бою, мав лідерські риси характеру. Щодо свого зросту і зовнішності часто сам над собою кепкував, цитуючи слова з пісні В. Висоцького: «Я вышел ростом и лицом, спасибо матери с отцом».

- Коли останній раз Женя приїздив з АТО, я його просила-молила, щоб він не повертався туди. Видно, душа моя передчувала біду. Але ж хіба він послухає? Тільки й відповів: «Мамо, не плачте, все буде добре!» А ось, як воно «добре» повернулося, – гірко зітхає мати.

Як тут не тужити. Як не плакати, коли ми втрачаємо таких юнаків. Ці хлопці ще не встигли стати чоловіками за своїм віком, проте за духом і моральними якостями назавжди стали взірцем СПРАВЖНЬОГО ЧОЛОВІКА-ЗАХИСНИКА своєї багатостраждальної Батьківщини.

Вічна пам’ять героям України!