Прислухаймося до них. Намагаймося їх почути, допоки вони живі. Щоб не картати себе потім, що не встиг. Адже кожна людина – це цілий світ. А ті наші батьки й діди, чия молодість припала на страшні роки ІІ світової війни – жива енциклопедія тих непростих подій. І є речі, які ніколи не забуваються. Є речі, які маємо знати і не маємо права забути.

Ці спогади мені пощастило записати від жителя села Велика Омеляна Івана Андрійовича Коваля. На жаль, нині він вже покійний. Але його розповідь має бути почутою. Щоб подібні експерименти над людьми ніколи не повторилися.

 Могила Івана Андрійовича Коваля з села Велика Омеляна на сільському цвинтарі поруч з могилою його дружини Марзії Олександрівни Коваль.

А я гортаю сторінки свого блокнота і наче бачу ошатну оселю Ковалів. Наша розмова з Іваном Андрійовичем була наповнена його спогадами про пережите. Він пережив таке, що навіть у пеклі було б напевне краще. Слухаючи його, здавається, що читаєш книгу життя цілого покоління. Переживши наднелюдські випробування, він проте вижив, зберіг у собі все людське і за довге життя зробиі ще чимало добрих справ на землі.

Родом Іван Коваль із Хмельниччини, де він народився в 1924 році у багатодітній родині. Сім’я була бідною. Хліб їли рідко. Не знали, що таке цукор. Чай із гілочок вишні чи смородини пили з цукровим буряком. Рано помер батько. Так що дорослим Іван став рано. Ще дитиною пішов працювати у колгосп.

Коли розпочалася війна, німці стали вивозити молодь до Німеччини. По сусідству жив двоюрідний брат Володимир, якого через знання німецької гітлерівці залучили до роботи перекладачем. Іван звертається до брата, щоб він якось допоміг залишитися в селі, адже за віком він також підлягав вивезенню. Володимир нічого напевне не обіцяв, але, щоб не забути, записав прізвище Івана Коваля до свого записника.

Ніхто в селі не знав про зв’язок Володимира з партизанами. Не здогадувалися й німці. Поки Володимир не вбив кількох німецьких офіцерів. Тоді був викритий. При арешті знайшли в нього записник, в якому значилося прізвище Івана Коваля і доля Іванова повернулася всупереч тому, про що просив брата Іван. Його теж беруть під арешт і пакують у вагон на вивезення до Німеччини.

Іван Коваль працював у Дортмунд-фірмі Германа Бруха. Це був військовий завод, де виготовляли деталі до літаків Фонкен Вульф 190. Доля й там робить з Іваном злий жарт: Іванові доводилося бувати в домівці у майстра німця. Молодий український остарбайтер, звісно, не міг знати, що той німецький майстер був членом підпільної організації соціал-демократів «Червона капела». А за цим підпіллям вже слідкувало Гестапо. Іван Коваль мимоволі був залучений до підпільної організації, став зв’язковим, не відаючи того, що всі вони вже у полі зору Гестапо.

І ось однієї ночі за ним прийшли, одягли кайданки й помістили у Дортландську тюрму, а вже звідти відправили в концтабір Бухенвальд. Йому оголосили вирок: смертна кара через шибеницю. Івана врятувало те, що був неповнолітнім. Смертну кару замінили довічним утриманням у концентраційних таборах Німеччини.

Фото з мережі Інтернет

У Бухенвальді, де він перебував, знаходилися засуджені політичні в’язні та радянські офіцери. Там він бачив Ернста Тельмана, до якого приїжджали Гітлер, Кальтербруннер, Борман, Гіммлер.

Згодом перемістили Івана Коваля у табір Заксенхаузен. У цьому таборі розповідали, як загинув радянський генерал Карбишев, якого взимку прив’язали до стовпа і поливали водою. Наступним табором, де судилося каратися Іванові Андрійовичу в його юні роки, став табір Берген-Бельзен. Це був неробочий табір. Тут відбувалося масове знищення людей.

Фото з мережі Інтернет

 Зі спогадів Івана Андрійовича Коваля:

– В усьому світі Берген-Бельзен став символом підступних злочинів, які звершувалися нацистами і їхніми спільниками, принісши незміряне горе мільйонам жителів Європи.

Коли за нами зачинилася брама цього табору, то опинилися ми поза межею життя і часу. Нам не було на що орієнтуватися і ні за кого триматися. Ті, хто потрапляв у Берген-Бельзен, потрапляв у хаос, у пекло. 

У перші місяці 1945 р. тут загинуло 35 тисяч людей. 15 квітня 1945 року англійські солдати, звільняючи цей табір, зіткнулися з дійсністю, від якої й самі розгубилися.

Ось що читаємо про звільнення Берген-Бельзену у Вікіпедії:

"Коли бригадний генерал Ґлин Х'юз, заступник директора медичних послуг Британської армії Рейну, вступив в табір кілька годин після підполковника Тейлора, умови які він побачив було навіть важко уявити. «Жоден опис чи фотографія, - сказав він, - не могла б передати жахів що були там назовні від бараків, і страшні сцени всередині були набагато гіршими».

Таку картину застали британські солдати у таборі смерті Берген-Бельзен. Фото з мережі Інтернет

По короткому часі після прибуття британців в Берґен-Бельзен було знято фільм, який було показано на суді Бельзенських злочинців в м. Люнеберг. На цьому суді, перед показом фільму, британський полковник Т. М. Блокгаус сказав:

Табір Берген-Бельзен. Квітень. 1945 р. Керівництво британського військового підрозділу над ямою з трупами в'язнів табору. Фото з мережі Інтернет

"Цей фільм дасть вам деяку уяву щодо умов та деградації, до якої може опуститися людський розум. Ви побачите тисячі трупів, лежачих навколо, і стан тіл. Ви теж побачите добре одягнених есесівців, розміщених там. Ви побачите людей, що ловлять рибу у воді з бляшанками в малому поємнику. Що ви побачите — це те, що вода забруднена і в ній були мертві тіла. І це була єдина вода, доступна для пиття. Ви побачите мертвих, ви побачите живих, і ви побачите - вмираючих. Що фільм не може передати, це огидний запах, бруд та убогість всього цього місця..." 

"У цьому таборі з літа 1943 року знаходилися і радянські військовополонені, серед який було чимало українців, - продовжує свою розповідь Іван Коваль. Нехтуючи міжнародними конвенціями, в'язнів табору піддавали нелюдським тортурам.

В перші тижні після звільнення, у таборі померло біля 13 тисяч осіб, оскільки люди були дуже знесилені, виснажені від голоду, спраги, хвороб, горя. Багато померло від того, що в перші години звільнення з голоду наїлися.

Лише із плином часу ті, кому судилося вижити, знаходять слова, щоб розповісти усім живим на землі про те, що там було. У підвалах табору у в’язнів забирали кров, знімали з людей шкіру. Із людської шкіри наші кати виготовляли дамські сумочки, одяг для есесівців. М’ясо йшло на мило, а кістки – на добриво, яке продавали розфасованим по 5-10 кг. Важко згадувати про пережите, але про це повинні знати люди.

Нацисти у таборі Берген-Бельзен не могли знищити усіх полонених відразу. Крематорій був невеликий. Тож тих, хто не рухався й за табірними законами підлягав знищенню, перекладали дровами у так звані штабелі, висота яких сягала до двох метрів – на довжину людини. У ряд клали 7-8 осіб. Потім поливали соляркою й відправляли в піч. Далі бульдозер згортав у ями попіл, засипали землею й садили на тому місці квіти. У один зі штабелів потрапив і я. Добре, що у верхньому ряду. Але мене не спалили. Бо якраз почався великий дощ і це завадило знищити нас. І в цей час на територію табору увійшли англійські війська й почалося наше звільнення. На момент звільнення в таборі перебувало біля 53 тисяч в’язнів".

Фото з мережі Інтернет

Для Івана Андрійовича ці спогади дуже важкі й болючі. Однак, судилося дивом вижити й повернутися додому. Після війни Іван Андрійович закінчив Омський інститут інженерів залізничного транспорту. Деякий час працював головним інженером по будівництву елеваторів, начальником ПМК, начальником спеціалізованого монтажно-будівельного управління. В останні роки проживав у селі Велика Омеляна. Душа прагнула тиші й спокою.

***

Через якийсь період на території табору смерті Берген-Бельзен звели європейський меморіал жертвам фашизму в Нижній Саксонії, де є стіна з іменами загиблих там людей. Там Іван Адрійович Коваль відшукав і своє прізвище. Цей табір смерті нині є музеєм. Збираючи матеріал для цього музею, представники Німеччини побували і в Україні. Разом із службою розшуку людей розшукували родичів колишніх в'язнів. Таким чином через сестру Івана Андрійовича Марію Калашникову розшукали серед живих і його. Були здивовані, адже його ім’я викарбуване на пам’ятнику, що знаходиться на території концтабору.

Меморіал у таборі смерті Берген-Бельзен. Фото з мережі Інтернет

У 1960 році на території табору відкрито архів. Історія табору висвітлена на постійно діючій виставці музею пам’ятника Берген-Бельзен. У 2000 році Іван Андрійович Коваль був запрошений у Нижню Саксонію на святкування Дня Перемоги.

Історія людини-легенди Івана Коваля надзвичайно цікава. В’язневі Бухенвальду за номером 2889 та Берген-Бельзену за номером 68366 судилося пройти всі кола пекла і вижити.