Випадковостей у житті не буває. Рано чи пізно обов’язково надходить такий час, коли минулий досвід у скрутній ситуації стає нам у пригоді. Моя оповідь – цьому підтвердження.

…Урок розпочнеться за п’ятнадцять хвилин. На столі вчителя, як на військовому полігоні, розташувались за всіма правилами стратегії і тактики педагогічної науки – ліворуч – підручники і технічні засоби навчання, праворуч – дидактичний і роздатковий матеріали, посередині – головна «ударна сила» – народжений у муках конспект уроку. У класі все приведено до ладу: шибки у вікнах моторошно-прозорі, парти такі чисті, що за них аж страшно сідати, книжки у шафі стоять рівними рядами, як солдати на варті.

Я врахувала всі методичні поради директора школи – пухкенької та енергійної Тамари Кузьмівни, не залишені поза увагою й рекомендації завуча Костянтина Петровича, по-шкільному – «Константи». Вкотре пробігаю очима по рятівному конспекту, намагаючись запам’ятати основні пункти плану, аби потім якнайменше підглядати до нього. Колеги пропонують свою допомогу, демонструють надійну підтримку. З виглядом корифеїв педагогічної науки мовники – Софія Антонівна і Галина Іванівна – дають мені свої останні настанови, як Корольов Гагаріну перед першим польотом у космос.

«Англійка» Ірина і «географічка» Людмила – мої однолітки – переймаються більше від усіх: самі були нещодавно у подібній ситуації. Сьогодні в мене дебют – моє «хрещення» як педагога. Разом зі мною «оборону триматиме» –10-Б.

Знімаю з руки годинник і кладу його ліворуч від конспекту. Добре пам’ятаю слова завуча: «Не припустися головної методичної помилки: регламентуй свою діяльність. Навчальний час повинен бути реалізований ефективно. Погано, коли часу не вистачає на виконання плану уроку, але ще гірше, коли він виявиться зайвим». Усе це я врахувала: в конспекті акуратно проставлено час у хвилинах біля кожного виду роботи. Перерва добігає кінця. Каліграфічним почерком пишу на дошці назву теми уроку з літератури.

Аж ось за вікном лунає: «Їдуть!» Це виставлені завучем дозорці повідомляють про прибуття гостей. Гарячково оглядаю стіл, дошку, клас. Погляд зупиняється на порожніх стільцях, відчуваю, як неприємний холодок підступає до серця. Подумки наказую собі: «Заспокойся, ти повинна бути зосередженою та впевненою. Інакше – ганьба: твоє хвилювання може передатись учням, тоді тебе ніщо не врятує. Якщо полководець злякається, армія кинеться навтікача, битва буде програна».

Дзеленчить шкільний дзвінок. Час пішов. Стільці для гостей ще порожні. Я хвилююсь, адже урок, за всіма канонами педагогічної науки, повинен розпочатися і закінчитися вчасно. Нарешті двері класу відчиняються – і на порозі з’являються… поважні літні люди. Великі гарні портфелі в їхніх руках характеризують своїх господарів, тому не складно здогадатися: безперечно, – це директори шкіл району. Я у шоковому стані! Адже я чекала до себе на урок молодих філологів, принаймні їх присутність мені обіцяла директор школи. Відчуваю справжній стрес: руки і ноги починають тремтіти, тіло стає ватяним. До тями мене намагається повернути Тамара Кузьмівна, вона, як м’яч, стрімко підстрибує до мене й поки поважні гості сідають, намагається заспокоїти мене: «Не бійся, все буде гаразд, я впевнена у тобі. Більшість директорів – фізики і математики. Так що звертай більше уваги на саму методику». У надії переводжу погляд на Костянтина Петровича… Він же ніяковіє і відводить очі. Я все розумію. Почуваю себе такою нещасною, безпорадною: «Що нового я можу показати їм – педагогам, з великим досвідом роботи, справжнім професіоналам, якщо я – вчорашня студентка, стаж роботи якої обчислюється трьома місяцями?»

Тим часом більшість шанованих колег вже прибрали позу глядачів Великого театру і вичікувально дивилися на мене. Я ж розуміла, що гину. «Ватяне» тіло стало кам’яним, неповоротким – страх скував і паралізував його…

І раптом, я уявила поряд із собою моїх батьків, які гідно пройшли пекло війни, чудом залишились живі й не раз розповідали про екстремальні ситуації на фронті, нелюдські випробовування. Я завжди вважала їх героями, про це свідчили їх нагороди: ордени і медалі, значки. Водночас я почула свій внутрішній голос, який промовив з повчальною маминою інтонацією: «Соромно за тебе! Сьогодні Доля надсилає тобі серйозне випробовування, гідно зустрічай його! Дай собі раду, не будь рюмсою! Ти – молода вчителька, повна сил, енергії, з прекрасною університетською освітою, міцними знаннями. І це ти у сільській маленькій школі «помираєш» від хвилювання?! Со-ром-но!»

Неймовірно, але це віртуальне повчання змінило мій внутрішній стан! Я заспокоїлась, пригадала, що малою завжди брала участь у дитячих ранках та концертах і ніколи не боялась публіки, співала, танцювала, декламувала віршики. Чому ж зараз так безжально закреслила минулий життєвий досвід? Оціпеніння минуло. Зусиллям волі примусила себе усміхнутися й нарешті оголосила тему уроку.

Далі все йшло за планом: десятикласники відповідали на запитання, читали реферати, виступали з усними повідомленнями. Були й організаційні, і виховні моменти, оптимізація та інтенсифікація знань, використовувалися ТЗН. Словом, все відбувалося згідно із тогочасними вимогами педнауки.

Тамара Кузьмівна уважно спостерігала за моїми діями, а завуч, як на футбольному матчі, переводив свій погляд з мене на учнів, з учнів на директорів, намагаючись вловити їх реакцію на дійство. Урок завершувався. Дзвінок за дві хвилини. Саме час зробити підсумок і записати домашнє завдання. Розрахунок у часі правильний: встигла зробити все, що було заплановано. Я задоволена. Зараз пролунає дзвоник - і все позаду! Я наперед смакую момент звільнення від тягаря, який вже більше місяця не дає мені спокійно жити.

Виставляю в журнал оцінки за урок, дякую учням за змістовні відповіді. Але… дзвоника чомусь немає. Вдруге підкреслюю особливості виконання домашнього завдання. Поглядаю на Тамару Кузьмівну. Вона збентежена, гарячково стискає руки - нервує. Костянтин Петрович звіряє свій годинник із годинником сусіда. Дзвоника не чути. Час для мене зупинився, «програму» вичерпано. На подібну каверзу я ніяк не очікувала. Тільки тепер я зрозуміла, що припустилася помилки, не звіривши свого годинника зі шкільним. «Що ж робити? Чим заповнити несподівану часову прогалину?» – погляд із надією вишукує на столі що-небудь таке, що підказало би вихід зі скрутного становища.

Тільки Богові відомо, як могло мені спасти на думку таке відчайдушне рішення! Саме платівка, яка лежала на столі, підказала мені вихід – заспівати! З усмішкою на обличчі я урочисто промовляю: «Вірші наших поетів перекладено на різні іноземні мови, вони у світі досить популярні. Деякі з них стали піснями. Пропоную послухати пісню з кінофільму «Діти капітана Гранта» – «Відчайдушний капітан» англійською мовою. Бачу відверте здивування на обличчі бідної Тамари Кузьмівни, а в очах завуча – переляк! Мої учні, підозрюючи про спонтанність «додатку» до сценарію уроку, дивляться на мене співчутливо. Я ж прибрала позу професійної оперної співачки, з’єднавши руки на рівні сонячного сплетіння і… заспівала. Заколихані теплом на совість натопленої груби, директори шкіл району вмить підбадьорились, почувши спів зухвалої вчительки-дебютантки. Голос звучав досить пристойно, далися взнаки заняття вокалом у вечірній музичній школі впродовж трьох років.

Бідна директорка! Вона низько опустила голову, ніби чекала на тяжкий удар по ній, завуч зіщулився, напружено стискаючи бильця крісла. Думаю, в цей момент він багато віддав би, аби розчинитися в повітрі і стати невидимим. Мене ж хвилювало лише одне: хоча б не сплутати слова пісні! Останню музичну фразу я навмисне уповільнила, сподіваючись, що зараз пролунає дзвоник. Але все даремно – фортуна зрадила мене: дзвоника не чути! Тамара Кузьмівна то біліла, то червоніла. Який буде фінал «концерту» вона не відала, не знала цього і я. Увійшовши у роль (мабуть, пригадався минулий сценічний досвід) я продовжувала співати другий куплет.

Але час – річ невблаганна. Його неможливо ні зупинити, ні поквапити, і зараз моя майбутня кар’єра залежала від кількох злощасних хвилин! Я не була впевнена у тому, що пам’ятаю слова третього куплету, бо востаннє виконувала пісню  років шість тому… А, може, це до кращого: не потрібно буде відробляти два обов’язкових роки у сільській місцевості? Аж ось! Тільки-но я завершила співати останню фразу другого куплету, як почувся довгоочікуваний рятівний дзвоник. Від раптової щасливої розв’язки я зовсім очманіла і, підкоряючись виробленій за роки виступів на сцені звичці, розкланялася перед усім поважним зібранням. А шалений дзвоник продовжував дзеленчати, ніби відробляв своє непростиме запізнення.

Я стояла біля столу учителя перед своїми учнями, перед педагогічною елітою району і чекала вироку. У повітрі невидимо, ніби туга тятива, натягнулась і повисла пауза. Вона була, очевидно, найдовшою у моєму житті… І раптом, наперекір усім методичним критеріям оцінки уроку, залунали аплодисменти!

Першими почали плескати у долоні мої учні. А потім дружно їх підхопили директори. Тільки дві особи не аплодували: вони не мали сил висловити своє ставлення до дійства, вони стримано усміхались. Тамара Кузьмівна, провівши гостей до дверей, повернулась до мене і зовсім тихо промовила: «Поздоровляю! Твоє хрещення як педагога відбулося. Воно було нестерпно болючим, як народження первістка. Що ж, народжене в муках дитя, загартованіше, щасливіше за інших. Хай щастить!»

А завуч Костянтин Петрович, наблизившись до мене, з доброю усмішкою сказав: «Ну, майстер експромтів і перетворень! Тепер я точно знаю, хто з вчителів буде керувати художньою самодіяльністю в школі. Не знав, не знав про твій талант. Гарно співала, головне – в тему». І щиро-щиро посміхнувся.

Напруження спало і в моїх учнів: вони переможно дивились навкруги, голосно обмінювались враженнями, зрідка поглядали на мене. Найсерйозніший із них – Коля Переходько – допомагав мені збирати з парт дидактичний матеріал, дівчатка метушились, прибираючи на учительському столі, складали книжки в пакет.

Потім колеги поздоровляли мене з перемогою: завершенням обов’язкової для учителя процедури – хрещення відкритим уроком. Всі наголошували на одному: «Як гарно співає наша молода вчителька!» Про ефективність уроку та методику його проведення не йшлося. Обговорення відклали на потім…