Віра Іванівна Шпак не з розповідей знає, що таке тоталітарний режим у дії. В її рідному селі Лебеді на Острожчині в час Другої світової діяло націоналістичне підпілля. Тож коли радянські спецслужби викрили її брата-повстанця, сім’ю їхню, в тому числі й тринадцятирічну Віру, вислали до Сибіру. Там вона провела 15 років. Тож жінка не розуміє, навіщо Росія, яка тепер веде війну проти українців, так довго прикидалася «братньою».

Зараз Вірі Іванівні вісімдесят три. З її великої родини, а батьки мали десятеро дітей, не залишилося в живих уже нікого. Через травму коліна жінка не може ходити, тож часто переглядає телепередачі, звідки дізнається найсвіжіші новини про ситуацію на Сході. Часом слухає радіо, газети ж читає рідко - підводить зір. Але в’яже пані Віра вправно. Плете теплі шкарпетки й передає їх українським воїнам.

- Сумно без роботи, от і вирішила наплести шкарпеток бійцям. Знаю, що вони там не дуже розкошують. Тож і користь від моєї роботи буде. Бо вже зима йде, і так шкода тих хлопців… - зітхає Віра Іванівна, дістаючи з великого пакета ідеально сплетені шкарпетки з кольоровими візерунками.

Від літа вона виготовила вже понад 23 пари шкарпеток. Ниток для роботи потрібно багато, тож небайдужі люди приносять Вірі Іванівні старі светри. Вона їх розплітає, а згодом дає друге життя.

Коли ж з’ясувалося, що плетені теплі шкарпетки воїнам на Сході справді дуже потрібні, жінка вирішила, що тепер працюватиме ще більше.

Нещодавно до Віри Іванівни навідалися волонтерка Валентина Лукашук та боєць АТО Василь Шолота. Від бійця жінка отримала подарунок - синьо-жовтий прапорець з найщирішими побажаннями. Спілкуючись з гостями, цікавилась, у яких умовах живуть солдати, чи не мерзнуть і чи не голодні. Коли ж дізналась, що їм доводиться жити в землянках, у холодних будинках, враз засмутилася. Адже справді щиро хвилюється за хлопців, які для неї, наче рідні діти.

Віра Іванівна прагне виготовленими власноруч дарунками зігріти якнайбільше бійців. Не засмучується через те, що поки більше ніхто з підопічних будинку-інтернату не зголосився допомагати їй у в’язанні. Каже, що впорається й самотужки, було б з чого плести.

Тож закликаємо усіх, у кого в шафах зберігаються старі вовняні светри, або ж є вовняні нитки, приносити матеріали до будинку-інтернату. Віра Іванівна щиро подякує кожному за добре слово та таку підтримку.

Ірина САМЧУК.

НОВЕ ЖИТТЯ