Галина Данильчук

Галина Данильчук

Краєзнавець, музейний працівник, вільний журналіст

Рівне у спогадах. Либаки з Омелянівської

26.10.2017 17:15   Джерело: RvNews
Автор : Галина Данильчук

У старій дерев’яній хаті на вулиці Шевченка поруч зі Свято-Успенською церквою (колись цей невеличкий відрізок вулиці Омелянівської мав назву Церковний) живе уже сьоме покоління рівненської родини Либаків. Життя великої родини з покоління у покоління передається у розповідях, фотографіях, пожовтілих від часу документах і листах.

null
Василь Либак з рідними, 1920-і рр. Фото з родинного архіву

Пережили покоління Либаків і трагічні й радісні події. Споконвічно обробляли свій клапоть землі. А ще із роду в рід хтось із Либаків присвячував своє життя служінню в Омелянівській церкві. Родинна пам’ять зберігає ім’я Марка Либака, який ще в середині ХІХ ст. біля сорока літ прослужив старостою у Свято-Успенській церкві. За благі діла мав нагороду від архієрея і був похований в одязі священика. Традицію продовжували і його син Іван та онук Михалко, що також старостували у цій церкві.

null
Ольга Либак (справа) з двоюрідною сестрою Настунею, 1929 р. Фото з родинного архіву

 

null
Ольга Либак із сестрою Людмилою Дзівак, 1922 р. Фото з родинного архіву

Про свого діда Михалка згадує Галина Василівна Либак (Пустовіт):

«У мого діда була велика сім’я, мав восьмеро дітей – чотири дочки і четверо синів. Цю хату, у якій ми нині живемо, дід побудував у 1912 році. Був він старостою церкви і коли впала на церкві баня (купол – він був дерев’яним) й потрібні були великі кошти на ремонт, то церковна рада вирішила продати шматок поля, що належав церковній громаді й за ці кошти відремонтувати баню. Тоді й покрили її бляхою».

null
Петро Сидорчук - батько Ольги Либак. Фото з родинного архіву

Цікаво, що імена дітей у багатодітній сім’ї Либаків повторювались: було у них дві Надії і два Василі. Молодший Василь, який народився у 1912 році, щирий і хазяйновитий хлопець, і є батьком Галини Василівни Либак. Щоправда дочка ніколи не бачила і не знала свого батька живим. Хоча, розповідаючи свою родинну історію, з любов’ю промовляє – «мій тато», а її діти – «наш дідусь». І правнуки знають і поважають ім’я прадіда.

null
 
 
 
 
null
Фото з родинного архіву Либаків. 20-ті рр ХХ ст.



null
Василь Либак. Фото з родинного архіву

 

null
Фото з родинного архіву Либаків

 

null
Фото з родинного архіву Либаків

Було Василеві вісімнадцять, коли зустрів свою суджену Ольгу. Дівчина приїхала до Рівного з Гощі й тут, у Союзі українок, навчалася рукоділлю. Побралися вони в 1930 році. Жили гарно, дружно, у любові. Першу дитинку ж послав їм Господь аж через одинадцять років подружнього життя.

null

Ольга Либак (крайня зліва) з подругами із Союзу українок, 1928 р. Фото з родинного архіву

 

null
Ольга і Василь Либаки. Весільне фото з родинного архіву

 

null
Союз українок м. Рівне, кінець 1920-х рр. Фото з родинного архіву

Донечка Галя прийшла у цей світ за десять днів до початку нападу Німеччини на СРСР – 11 червня 1941 року. У п’ятницю повернулася Ольга з немовлям із лікарні додому, а у неділю пішла записувати дитину в ЗАГС, що знаходився тоді на вул. Шкільній.

null
Німецьке посвідчення О.Либак. З родинного архіву

Вона, як і інші рівняни, ще не знала про початок війни. Записала дитя, взяла метрику, тільки вийшла, а у той будинок за мить влучила бомба. Не могла збагнути, що діється. Спершу подумала, що це чергові заняття з цивільної оборони. Проте, коли побачила справжніх поранених, вибухи, крики, пожежі в районі вокзалу, збагнула – це війна.

null
Галя Либак. 1950-ті рр. Фото з родинного архіву

Швидко стали скликати родину, щоб охрестити дитя. Якраз сиділа родина за столом, коли зайшов посланець із військкомату і приніс повістки на фронт – чоловікові, швагрові, сусідам. Тож Василь, котрий бачив свою довгождану дитину лише два дні, змушений був йти на війну.

Ще якийсь час тримали призовників на залізничному вокзалі, бо на початку війни був великий безлад, військове керівництво було розгублене, не знаючи, куди відправляти ненавчених мобілізованих чоловіків. Дехто з хлопців повернувся додому, а Василь добросовісно чекав відправлення на фронт. Проте його очікувала доля набагато гірша, аніж тих, котрі на фронт потрапили. Його, як і сотні інших уродженців Західної України, за розпорядженням командування до фронту не допустили, а відправили в глиб Росії – у «трудармію».

За розповідями очевидців, умови утримання наших новобранців у тій трудовій армії були такі ж, як і в таборах велетенського ГУЛАГу, в якому мучились і конали тисячі українців. Василь Либак потрапив у м. Бізінчук Куйбишевської області. Про його долю розповідає лист, написаний до родини 4 квітня 1944 року дядьком Василя Пантелеймоном Либаком, який служив на трудовому фронті разом з ним.

« З великим смутком і жалем повідомляю вас, що вашого Васьки немає. Він помер 10 березня 1942 р. у м. Бізінчук Куйбишевської області. Васька працював чорноробочим на прокладанні залізної дороги. Кожен день треба було виробляти норму. А він, як самі знаєте, здоров’я дуже міцного не мав. Викрутитися десь на легшу роботу, як другі, також не вмів. А харчування не було таке, як треба. От і став він здоров’ям занепадати. Скаржився, що у грудях болить і у поясниці. Взимку, як узялися морози, стало йому ще гірше, бо, не дивлячись на морози, які доходили до -50◦, на роботу треба було ходити щодня. До того ж і вбраний він був погано, в одній фуфайці. От, і простудив нирки, став пухнути, спершу ноги, лице, а потім увесь запух. А на роботу все одно треба було ходити. Коли вже дійшло до того, що не годен був із нар піднятися, тільки тоді відправили в больницю, та вже було пізно. Окрім лікування, потрібно було йому краще харчування , а цього всього не було. Ми з хлопцями трохи йому допомагали, вділяли по шматочку хліба зі свого пайка, більшої допомоги дати не могли, бо й самі голодні були… І так не стало між нами Васьки… Прийшлося йому залишити молоду жінку з малим дитям вдовою, а він так за ними журився… Не було такого дня, щоб за них не згадав. Дядьку, скажіть Олі, що Васька її дуже любив. Багато хлопців позабували своїх жінок, але покійний Васька таким не був. Поховали ми його на могилках в Бізінчуку. На той день командування звільнило нас, усіх ровенчан».

null
Лист зі сповіщенням про смерть Василя Либака. З родинного архіву Либаків

Ольга, залишившись вдовою, іншого чоловіка ні для себе, ані для своєї дитини не хотіла. До кінця днів своїх зберегла вірність єдиному і коханому Василеві. А щоб туга не роз’їдала серце – за роботою, шитвом, у городі, вголос і пошепки, вдень і вночі співала. Жінка знала сотні пісень. Після для неї була ліками від туги.

null
Родина у поминальну неділю на Омелянівському кладовищі (знесене у 1970-х рр.). Фото з родинного архіву

Сусіди пам’ятають Ольгу Либак, як справедливу і небайдужу до чужої біди. Свого часу в 1960-их роках вона разом з парафіянами Свято-Успенської церкви шукала правди і захисту для рідної церкви, над якою нависла загроза закриття і навіть руйнації.

Коли ж віруючі вимагали в обласного керівництва повернення ключів від церкви, вона сказала: «З чого починається батьківщина? От із цієї церкви вона для нас починається. За що помер мій чоловік, за що боровся? За цю церкву». А їй у відповідь: «У церкві старости немає». «Як немає? Я – староста», – упевнено сказала Ольга.

Нелегким було вдовине життя. Дитину на плечі й у поле, під Бармаки. Сама орала, сіяла, усяку чоловічу й жіночу роботу змушена була тягти.

null
Родина Либаків на Омелянівському кладовищі, 1950-і рр. Фото з родинного архіву

Пригадує Галина Либак розповідь матері про те, як навесні 1944 року зустріли рівняни на майдані коло церкви визволителів. Жінки несли воякам молоко і хліб, усе, що мали, хотіли пригостити втомлених солдатів. А старший офіцер їм наказує: «Не берите! Может быть отравлено!» «Не довіряли нам, боялися. Мама підскочила до того офіцера, – згадує Галина Василівна, – та й каже: «Дарма ви так! А, може, серед них мій чоловік є!»

null
Родина Либаків, 1960-і рр. Фото з родинного архіву

Сміливою була Ольга Либак. Хоча в ті часи бути сміливою жінкою було доволі небезпечно. У місті починалися арешти, багатьох з вулиці Шевченка забрали. Молодь арештовували начебто за політику, націоналізм, а за тим до Сибіру вивозили цілі сім'ї. Ольгу, як вдову фронтовика, не чіпали.

Минуло вже 75 років, як пішов на війну Василь Либак. І не повернувся… Хоча й на саму війну не потрапив.

null
Ірина і Ольга Пустовіт, 1970 рр. (доньки Галини Либак-Пустовіт). Фото з родинного архіву

Спілкуючись із родиною його доньки, відчула, що у цьому домі живе оте батьківське почуття любові і вірності. Це і є той стержень, який тримає їх на цім світі, додає їм сил і віри.

null

 

null
Ольга Либак з дочкою Галиною Либак-Пустовіт. Ювілей "Союзу українок" Сучасне фото

Є висока поезія такого почуття, як у рядках В.Сосюри: «Так ніхто не кохав… Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…». А є проза пожовклого, написаного хімічним олівцем, листа: «Дядьку, скажіть Олі, що Васька її дуже любив. Він так за ними журився. Не було й дня, щоби він про них не згадав…»


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   4636