Віталій Портников презентував у Рівному свою книгу «Евора»
Автор : Галина Данильчук
Незважаючи на проливний осінній дощ, до виставкової зали Рівненського краєзнавчого музею зібралася чимала аудиторія, щоб зустрітися з відомим українським журналістом, публіцистом, аналітиком і радіо- та телеведучим популярних авторських програм Віталієм Портниковим.
Почав Віталій Едуардович свій виступ з гарних слів про Рівне, про Волинь, яка його давно цікавить, як край, який активно розвиває свою культуру. Виявляється він слідкує за такими культурними подіями, які відбуваються у Рівному, як свято вулиці Поштової, кінофестиваль «Місто мрії». Місто Рівне, – за його словами, – має свою ауру, свою неповторність і цим йде шляхом європейського міста.
Основна частина зустрічі – презентація книги «Евора». Авторська книга – це завжди сам автор. Його життя, його думки, його позиції. Дуже цікавою була розповідь Віталія Портнікова щодо творчого задуму й власне книги «Евора». Гадаю, доцільно дати читачеві пряму мову.
«Ідея написання книги в мене виникла в музеї невеличкого португальського міста. Я створив певний сюжет, який несе культурницькі пріоритети, які в мене були на той момент. Мені хотілося в цьому творі єдино показати український характер, іноді занадто романтичний; єврейський характер, що є занадто тужливим; характер середземномор’я, який може бути оптимістичним або іноді зовсім непростим в сприйнятті світу. Цей роман одночасно відбувається в наші дні і в середньовіччі. Я намагався створити свою версію біографії одного середньовічного португальського письменника, який по суті став фундатором настрою такої щемливої туги в португальській літературі.
Це коли тобі сумно, але разом з тим ти можеш співати. Він є в Португалії, він є в Україні, він є і в єврейського народу. Це єдиний образ в різних часових вимірах. Я хотів висловити свою основну думку: кохання завжди перемагає. Воно може перемагати через століття і воно може стати такою річчю, яка допоможе людині знайти самого себе. Я завжди казав, що кохання це річ універсальна. Це може бути кохання до жінки, до країни, до батьківщини, до поезії. Головне, щоб людина підходила до всього цього з відкритими очима, з серцем, яке готове до такого почуття. Це книжка про кохання і тугу, поезію й історію, Португалію й Україну, про єврейську долю і українську мрію.
Чому я вирішив написати літературний твір?
Ще в студентські юнацькі роки я думав, що буду займатися літературною творчістю. Я не збирався бути журналістом, бо не розумів, як я буду брехати. Це був час Радянського Союзу і радянська журналістика була побудована вся на брехні. З цієї точки зору я в шкільні роки не міг читати радянських газет. Я тоді читав югославські газети, бо мені здавалося, що там є якась альтернативна думка. В Україні було ще важче з написанням правди. Пам’ятаєте було тоді прислів’я: «Коли в Москві стрижуть нігті, то в Києві відрубують пальці».
Так виглядала радянська журналістика. Люди боялися всього. Люди були залякані. Я з цією заляканістю в журналістиці почав зустрічатись і в період перебудови. В країнах Прибалтики вже дозволяли нарівні з держаними прапорами використовувати національну символіку. Тоді я їздив по Прибалтійських країнах, писав про народні фронти і вирішив цим скористатися. Я запропонував і нам використовувати національну символіку. Я думав, що я напишу про це статтю і, якщо вона вийде в газеті «Молодь України», то це буде початком. Я пішов до свого головного редактора, він схвалив мою ініціативу і сказав, щоб я пішов до ЦК комсомолу, щоб вони погодилися з цим. В ЦК комсомолу сказали, що вони з цим погоджуються, але вони бояться і сказали, щоб я пішов в ЦК партії на узгодження. Я пішов ЦК партії в ідеологічний відділ, де завідуючим був Л. М. Кравчук і він мені каже, що я можу це написати і він підпише, але щоб я знайшов якогось українського діяча культури, який це скаже в інтерв’ю – і ось тоді… На жаль, такого діяча я не знайшов. Це було для мене величезним розчаруванням. Мені не вдалося надрукувати статтю про необхідність встановлення нашої української символіки.
Коли я думав, що буду займатись літературою, розпочалася перебудова. Мене це якось дуже захопило. Я зрозумів, що зможу в такий історичний час займатись журналістикою, бо для мене журналістика і публіцистика, політична аналітика стали відповіддю, що я зможу втілити якісь свої політичні задачі.
Україна стала незалежною. Для мене з дитинства це була ідея дуже велика. Я не був українським націоналістом, я був сіоністом. Я завжди вважав, що створення єврейської держави на Близькому Сході дає можливість євреям, які навіть живуть в інших країнах більш-менш впевнено дивитись в майбутнє. Для мене це було прекрасним доказом того, що у народу має бути тільки його власний уряд, тому що сподіватися на те, що тебе в складний момент захистить чужий уряд – не можна. Так можна жити, поки нічого не відбувається, жити в ілюзіях. Але, коли починається справжня скрута, коли починаєш до чужих урядів звертатися, щоб вони тобі допомогли, виявляється, що ти нікому не потрібний. Це логічно. Випливала думка: якщо євреї можуть мати право на власну державу і поїхати туди та лупати цю скалу в пустелі, то чому українці на своїй землі не можуть мати державу? Жаботинський – теоретик сіонізму, один із основних представників цієї політичної течії, якого вважають духовним засновником держави Ізраїль, саме так ставився до України. Він 110 років тому говорив, що його рідне місто Одеса буде говорити українською мовою, що там будуть вивіски українською мовою. «Мужик все переживе, він прийде до міста і стане культурою міста. Це незворотні речі, тому що він тримається за землю».
Друге, що я хотів, щоб євреї отримали право репатріюватися до своєї держави, щоб їх ніхто не зупиняв, бо це право людини в цьому світі.
Третя думка – треба зруйнувати імперію, яку я вважав людиноненависницькою, такою що суперечить будь-яким національним інтересам. І, якщо зруйнувати імперію, то попередні два питання вирішаться самі собою. Ключ до цієї руйнації імперії в незалежності України, а не навпаки.
Моя книга вийшла в день мого 50-річчя, 14 травня цього року. В літературі є два часових пояси для писання, коли тобі 18-20 років і десь в районі 50-ти, коли вже є якийсь життєвий досвід, коли ти можеш правильно організовувати свій робочий час, коли ти можеш думати в різних площинах одночасно. Я вирішив, що якщо я видам її до свого 50-річчя, я зможу займатися літературою. Над книжкою, хоча вона маленька, я працював довго, переробляв, перередаговував. Перший текст я навіть написав від руки. Для мене це було непросто, бо це робота, до якої я не звик. Почав писати ще до Майдану. Після Майдану я до неї повернувся, знову переписав і видав сигнал в день свого 50-річчя.
Я вважаю, що це книга для молоді, бо ж вона про кохання, а молодь на цьому знається».
Хоча основною темою зустрічі була презентація нової книги, в результаті рівняни відкрили для себе іншого Портникова – літератора, проте як тут не задати хвилюючих питань про найбільш актуальні суспільно-політичні проблеми, які хвилюють усіх нас. Зокрема, на зустрічі обговорювалися питання реформи освіти, української мови, угорське питання на Закарпатті, війни на Сході. Йшлося і про намети під Верховною Радою, про М. Саакашвілі тощо. Розмова тривала понад дві години, іноді переходила в дискусію рівненської інтелігенції з журналістом та політичним аналітиком.
Джерело: RvNews
Подаруй книгу воїну: в Рівному триває важлива волонтерська акція 
