На сучасній вулиці Пушкіна, що мала давню назву В’язнична, з початку ХХ ст. мешкала велика родина Дзіваків, які поселились тут за пропозицією власника міста князя Любомирського, погодившись віддати йому свою землю в межах сучасного парку ім. Т. Шевченка (їх прадідова хата була на колишньому Княжеському провулку). Сьогодні у Рівному живуть різні покоління представників цієї родини і у кожного збереглись глибокі спогади про рід, про вулицю, про історію міста.

Л. Б. Логвись. Родинне фото

Неймовірно проникливу розповідь почула я від Лесі Борисівни Логвись (в дівоцтві Дзівак), яка нині мешкає на вулиці Шевченка. Її чоловік Валентин Григорович Логвись, з яким вони у любові й злагоді прожили понад 50 років, теж із сім’ї корінних рівнян, нещодавно відійшов у кращий світ. Родина бережно зберігає родинні фото.

Валентин та Лариса Логвисі. Родинне фото

Зі спогадів Л. Б. Логвись-Дзівак:

«На вулиці Пушкіна жила вся родина мого батька Бориса Гавриловича Дзівака. За розповідями старших Дзіваків знаю, що наш рід у Рівному живе ще з 18 ст., і походження у нас чеське. Жили на В’язничній (так колись називалась вул. Пушкіна) брати Дзіваки – Микола, Яків, Борис, Пилип, сестра Надя (в заміжжі Саблій).

Борис Дзівак з сестрою Дунею. Фото 1920-х рр.

А мій дід Гаврило – один із трьох синів Микити. Могили прадіда Микити, його дружини Марфи – на старовинному кладовищі «Грабник», неподалік могили Г. П. Короленка. Сестра батька Євдокія (в заміжжі Сакур) жила у с. Новий Двір.

Євдокія Дзівак з подругою. Фото 1920-30-х рр.

Сестра Наталка (в заміжжі Юра) жила на вул. Міцкевича. Її чоловік був візником.

Сватання на хуторі Діброва. В центрі (напівлежить) Борис Дзівак. За ним - Надія. Фото 1920-30-х.

Перша хата Дзіваків на В’язничній згоріла і тоді вони побудували декілька будинків, бо кожен із дітей мав свій клаптик землі. Хати були дерев’яні. Моєму ж батькові перепала половина кам’яниці, а на другій половині жив брат Пилип. Батьківської хати вже немає, на її місці один із найвишуканіших приватних будинків вулиці Пушкіна. Мав мій батько ще й дерев’яну хату. У Пилипа було теж декілька будинків. Була земля Дзіваків і на вул. Шопена. Із старих хат родини збереглися до сьогодні лише дім моєї покійної двоюрідної сестри Віри Дзівак і дядька Миколи. У дядька Миколи було два сини – Андрій Дзівак, який працював таксистом і був відомим у Рівному як засновник клубу «моржів» (зимового плавання), і Володя, який був артистом Рівненського театру. Всі вони спочатку жили в старій хаті, проте родини збільшувались і скоро жити там стало тісно.

Родини Дзіваків і Сабліїв. Село Біла Криниця. 1936 р.

Мій батько Борис, як і всі Дзіваки, обробляв землю, з чого ми і жили. Одружився він у 1936 році, маючи 26 років, із моєю мамою Надією Євдокіївною, яка мала всього 16 років і приїхала до Рівного з хутора Дуброва, що в с. Біла Криниця. Мама була із заможної родини Мацевичів. Дід по мамі був дуже хорошим господарем. Чого він тільки не вирощував! Найкращі сорти фруктових дерев виписував поштою, хміль вирощував, рибу розводив.

Сусідами Мацевичів були Горбачевські. Це з цієї сім’ї Гриць Горбачевський, який за Польщі за український націоналізм сидів спочатку в Березі-Картузькій, потім у Рівненській в’язниці, де й загинув у 27 років.

Гриць Горбачевський. Фото з родинного архіву

Григорій Горбачевський похований на кладовищі Грабник. У маминій сім’ї було четверо дітей і батьки намагалися дати синам освіту. Вони вчилися у Рівному спочатку в українській початковій школі ім. Мазепи (до речі, вчилися разом із моїм майбутнім чоловіком Валентином Логвисем). Жив один із братів у моїх батьків, а коли прийшли сюди «совєти», то його, 16-річного хлопця, розстріляли.

Я народилася у 1939 році і була у батьків єдиною дитиною. В мене залишились дитячі спогади про війну. Пам’ятаю, як ми з мамою бігли через колишній парк Мостицького (парк біля ПДМ) до родичів на Грабник, аби сховатись від бомбардування. Половину нашого цегляного будинку зайняли німці. Різні німці були. Мама розповідала, що один приніс мені ляльку, а інший приставляв пістолет до скроні.

Найсумніші спогади пані Лариси – це час, коли їх сім’ю за ні за що вивезли до Сибіру.

«Маму заарештували у 1947 році. Її судила так звана «трійка». А привід знайшли простий. Батько мій був дуже доброю людиною. Хто з села в місто їде, до нас заїжджає, усіх приймаємо. Ось за одного з родичів, якого схопили енкаведисти і дуже побили, потім взяли і мою маму. Правда її не били. Над тою людиною з села так знущалися, що він вже говорив, що кати хотіли і сказав, що в мами нашої переховувався. Через це маму кинули в тюрму, що була на нашій вулиці Пушкіна. А батька забрали в іншу тюрму – в Житомир. Його сплутали з «якимсь шпигуном» і він повернувся додому теж неабияк усіма цими подіми приголомшений.

Мамі дали 5 років ув’язнення за 54-ою статтею. Мені тоді було 8 років, я вчилася в школі № 1 на вул. Червоноармійській (тепер вул. С.Петлюри). Тож мене віддали до бабці, яка жила на хуторі в Білій Криниці. А потім і у баби з дідом, як у куркулів, все господарство націоналізували і вони змушені були виїхати в Здолбунів. Маму вивезли з Рівного першою. Потім прийшли за нами. Усіх Дзіваків із Пушкіна стали вивозити – дядьків Миколу, Якова з сім’ями, нас з батьком і бабцею.

Баба Улита з дочкою Зонею та онуками. Фото 1925 Р

Забирали нас серед ночі і я назавжди запам’ятала той страх, який увійшов в хату. З нами жила бабця Улита, їй було 80 років. Яке вона мала відношення до родичів невістки? Проте цю стару жінку також забирають.

Маму заарештували весною і вона просиділа у Рівненській тюрмі декілька місяців. А нас з батьком і старенькою бабцею спочатку повезли до Клеваня, де ми просиділи три місяці. Там у замку був пересильний пункт. Родичі в нас були дуже добрі, кожен раз до Клеваня приїжджали з передачею.

Клеванський замок, де радянська влада облаштувала в'язницю. Фото з мережі Інтернет

Потім підігнали вагони і повезли нас на схід. Страшна була та дорога серед спекотного літа в переповнених людьми телячих вагонах. Зупиняються, міняють охоронців, а старші люди просто помирають в дорозі, то їх тіла під час руху з вагонів викидали. Наш вагон висадили в Томську, а решта родичів поїхали далі. Привезли нас в селище Черемошники. Там був великий деревообробний комбінат. Величезні колоди сплавляли по річці баржею, а потім вантажили у вагони. Робота була дуже важка.

Станція Черемошники. Фото з родинного архіву

А мама в цей час була в тюрмі в Комі-краї – в Ухті, працювала на лісоповалі. Мамі пощастило, бо з нею поруч були інтелігентні високоінтелектуальні жінки із Москви, Ленінграда, Прибалтики і вона в таборі пройшла свій другий університет. З часом її перевели на легшу роботу. Вона відбула всі п’ять років ув’язнення й у 1952 році приїхала до нас в Томськ.

У 1951 році я хоронила в Томську бабусю. Їй було 82 роки і всі три місяці перед смертю вона, перебуваючи у напівсвідомості, згадувала своїх дочок. А я, ще дитина, мусила доглядати помираючу бабусю, бо тато на роботі з тими колодами, а дядько Яків був хворий на туберкульоз.

Похорон бабці Улити в Сибіру, 1951 р.

Люди навколо нас були добрі. В школі зі мною вчилися калмики, татари. Ще за царя туди переселяли хороших розумних людей. Ми жили в бараках, у сибірській тайзі.

Борис Дзівак з дочкою Лесею. Заслання. Томськ. 1951 р. Фото з родинного архіву.

Мама приїхала до нас худюща, виснажена. Коли нас везли в Сибір, то казали, що це вже навічно. Але після смерті Сталіна усе змінилося, вже не треба було ходити щомісяця відмічатися. Я саме закінчила 7 класів і у 1953 році без проблем вступила в Томське фармацевтичне училище. Дуже добре вчилася і після училища отримала направлення на навчання у Томський медичний інститут. Обрала  хімічний факультет. Батьки жили в тайзі в селищі Асіно, працювали в МТСі. Мама стала приватно шити одяг (цьому вона навчилася ще у Рівному) і заробляла, щоб я могла вчитися. Вдома ми там розмовляли українською мовою, але все оточення було російським.

Леся Дзівак з батьком. Фото з родинного архіву

Я вчилася добре, мала стипендію і можна було жити – маргарин, цукор, чай… і багато солоної риби. Та прокинулася в мені якась генетична пам'ять, покликала мене рідна земля. І я з 3-го курсу Томського університету їду в Україну й поступаю на навчання до Львівського університету. Хоча декан вишу боявся приймати мене – дитину політв’язнів, але ректор – академік Лазаренко – вчинив по совісті.

Леся Дзівак. Фото 1950-х рр. З родинного архіву

В університеті спочатку виникла проблема з українською мовою, яку я до цього часу не вивчала, особливо зі сприйняттям технічних текстів. Проте, нічого, осилила й це.

З родинного архіву Дзіваків. 

Тата не стало у 1982 році, йому було 72. Мама пішла у 1988-му, їй було 68. Чотирнадцять років змушена вона була страждати фізично і морально в сибірській тайзі, по волі ката покинувши рідну домівку у Рівному».

Лариса Борисівна (на фото) все життя віддала викладанню улюбленого предмету – хімії. Її чоловік Валентин Григорович присвятив себе улюбленій справі – ветеринарії. 

Логвись Валентин

Їхня стара прабатьківська хата на вул. Шевченка з ранньої весни до пізньої осені тоне у квітах, любовно вирощених її добрими господарями. Тішать цей дім діти й онуки, кожен з яких теж має свою улюблену справу. Дав Бог талант до творчості донькам Любі й Оксані.

Леся Борисівна з дочками Любою й Оксаною. З родинного архіву

Любов Валентинівна Крайлюк – кандидат мистецтвознавства, викладач кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва РДГУ.

Та крає душу спомин про насилля далеких 50-х, яке пережили стара Улита, молода мати Надія, хлібороб Борис, дівчинка Леся і тисячі таких, як вони, силою вирваних з рідного дому, розділених колючим дротом і тисячами кілометрів тайги, вивезених на поневіряння і страждання в далекий сибірський край на довгі роки. Їхні спогади – це наша спільна історична пам’ять.