Це короткі повні драматизму і поліської романтики розповіді місцевих авторів доступною мовою. Тут є добре відома трагічна «Даринка», яку написала Тата Рівна, від Богдана Логвиненка «Дорога на Захід: історія та жахи Варшавки», про кохання на бурштині – «Бурштинове кохання» написала Інна Параниця, про криміналітет у поліських лісах пише Микола Панько у своїх «Бурштинових вовках» та ще тут є багато інших оповідей. Про нову книгу пише Північ-інфо.

Дорогі автівки, хати та озброєні до зубів старателі – саме так тепер виглядає «нувориш» на Поліссі. Збірник «Каландайка: Історії Дикого Заходу України про бурштинові війни, кохання, зради і перемоги» є вільному доступі.

Фото Північ-інфо

Книга цінна тим, що в ній показане життя зсередини тих, хто копає бурштин та їхніх родин. Життя, про яке не пишуть  ЗМІ. Інна Параниця у «Бурштиновому коханні» описує жінок, які працюють на клондайках:

«Жінки бояться залишатися самі серед нічного лісу, тому далеко ніколи не відходять. Болото на пальцях, на чоботях. Механічно збираючи бурштин, що зеленувато виблискував у світлі ліхтаря, Таня задумалася. Їй 28 років, освіта – учитель початкових класів, але в школі не працювала жодного дня. «Немає місць», – відповідають їй щороку у відділі освіти».

Василь Тибель у розповіді «Бурштин із комахою всередині» описує трагічну історію чоловіка, який бажає швидко розбагатіти:

«Спершу куплю джипа. Та ні, «Тойоту», як у того чувака, що скупляє бурштин. Класна у нього тачка. І поїдемо до моря. Свиней і хату віддам брату, хай хазяйнує».

«Тоді вони перші почали «промисел». Молоді, завзяті хлопці, які нічого не боялися – «крючки», як про них казали у в селі. Купили помпу із сільської пожежної машини, прилаштували на старенький мотоцикл «МТ-10» і гайда мити. Їх було кілька таких відчайдухів. Та всі зірвиголови з його села – виживати ж треба. А де тут у них ще можна заробити гарну копійчину? Не їхати ж до москалів дупу лизати?».

Про «мєнтовські» облави, «співпрацю» влади, правоохоронців і копачів та розбірки на клондайках пише Микола Панько у «Бурштинових вовках»:

«Якось після одної такої облави хлопці зібралися й стали говорити, що то Мілентійович поклав око на їхні ділянки. Чого б це «Беркут», мало не щодня налітає? Вони – менти з області – самі в їхньому лісі, як сліпі кошенята, а дільничний завжди попереду й веде прямо на «диких», хоча «крючки» під носом, як на долоні».

«Бурштинові вовки» з’явилися на дорожезних джипах і бусах. Попереду їхав на квадрику наркоман Федір. Обличчя було заліплене пластирем. За його спиною сидів «боєць» у камуфляжі, що мав на голові балаклаву, а в руках автомат «АКСУ», як і Федір. Ті, що в джипах, теж були в балаклавах і з калашниковими».

А ще Микола Панько стверджує, що бурштин та швидке збагачення міняє свідомість і поведінку поліщуків:

«Сніжана, узнавши, що я прохожу реабілітацію у психотерапевта, спішно вийшла заміж за бурштинщика. Красуня, ставши дружиною «крутого» з Клесова, навіть не вітається».

«Багато нормальних поліщуків Сарненщини стали хамами, циніками й бандитами після заволодіння кримінальним багатством. Дорогі хати, машини, злодійське братство й корупція перетворюють багато кого на монстрів. У них великий «дах», зброя… Для мене бурштинщики типу «братків дев’яностих».

Ця книжка про старателів на Рівненщині – перша, але мабуть не остання, адже тема невичерпна.