Людмила Марчук

Людмила Марчук

Редактор, журналіст, RvNews

Що заважає нашим громадам бути сильними й самодостатніми?

11.12.2017 07:30   Джерело: RvNews
Автор : Людмила Марчук

В народній мудрості неспроста закарбувалося: «Громада – великий чоловік». Та, на жаль, факти з життя сільської громади, на які опиралась ця мудрість, вже стали історією. Але ж було це не десь, звідки тепер приїздять нас вчити як активізувати сільські громади, а у нас! У нас громада вміла самотужки вирішували свої соціальні проблеми. А вирішувалось чимало!

Громада в старі добрі часи

Вирішувались і питання допомоги одиноким престарілим та дітям-сиротам, і дозвілля згідно усталеного календаря народних свят та родинних звичаїв, і дотримання чистоти довкілля та водоймищ, і швидке спорудження громадськими зусиллями будинків вдовам, погорільцям чи іншим категоріям тих односельців, хто потрапляв у біду й потребував допомоги. Варто згадати й досвід громадського впорядкування могил на цвинтарях, за якими нема кому доглядати. 

Громадська думка у нашому українському селі дорадянської доби була вагомою й вирішальною. На неї зважали й мусили рахуватися. Той, хто йшов супроти волі громади, проти усталених звичаїв і традицій, моральних устоїв (а це було святе!), підлягав осуду. Той осуд – велика ганьба, що лягала тягарем на плечі не тільки того, хто вчинив негідно, але й всієї його родини. Громада жорстко карала (наприклад, злодія могли водити по селу з почепленими на шию вкраденими речами чи продуктами (салом, ковбасою); осуд міг бути і без вигуків ганьби, мовчазним, але людина почувалась вигнанцем, бо її ігнорували, оминали, спонукаючи тим винуватця до глибшого усвідомлення своєї провини перед людьми).

Однак, та ж громада завжди давала шанс очиститися добрим вчинком і почати з нуля формувати свій новий, кращий образ. Свій карб покути й очищення накладала церква, яка також була одним з найвпливовіших громадських інституцій. До суду доходило рідко. І злочинності як такої на початку ХХ сторіччя було не до порівняння з нашими часами.

Громада – велика сила, протистояти якій було абсурдно. Бо один і в полі не воїн, і на землі не працівник. Отже, мусило бути, як у народі кажуть, - «що громаді, те й бабі».

Громада була однією великою родиною ще навіть у 20-ті роки ХХ століття (на західних землях до поч. 50-х), поки не вирубано під корінь стару традицію сталінськими репресіями, розкуркулюванням та колективізацією, голодомором 1932-33-го років.

Якось воно буде. Бо ніколи не було так, щоб не було ніяк (Етюд зі звичного сьогодні)

На Рівненщині віддалені села старі, якщо брати до уваги вік їхніх мешканців. Забуті богом і людьми, оживають вони хіба у вихідні, коли з міста приїздять діти й онуки.

Молоді сім’ї в таких селах – рідкість. Ніде працювати, а відтак ніяк прогодувати сім’ю. Тож - або в містах, або на заробітках. Зворотний процес міграції сільської молоді у села не такий швидкий, як би хотілося.

Він почнеться тоді, коли реформа децентралізації запрацює так, що стане видно результати. Коли молодь відчує себе потрібною, затребуваною у цій реформі та на новостворених виробництвах. Коли земельні паї можна здати в оренду доброму господарю і за цю оренду отримувати добрі кошти. Коли в селах фахівці з галузі культури подбають про дозвілля, а для цього ОТГ відбудують занехаяні та напівзруйновані сільські клуби. Коли зроблять благоустрій: побудують дитячі та спортивні майданчики, створять місяця для відпочинку та дозвілля, вимостять добрі дороги.

Проте новостворені ОТГ будуть успішними лише за однієї умови: там де громада дружна й згуртована, спроможна власноруч вирішувати всі наявні проблеми. Там, де здатна згуртуватися бодай для відстоювання своїх прав або під час виборів голів ОТГ та ради, щоб обрати туди тих, хто дійсно відстоюватиме інтереси громади, а не чиїхось ставлеників.

Що нам, українцям, заважає бути такими згуртованими як євреї чи інші народи? Так, це правда, ми - великі індивідуалісти. Індивідуалізм – ментальна риса, яка завжди була характерна для нас, українців. Однак, коли основи традиційної самоорганізації громади були в 30-х роках (50-х - для західноукраїнських земель) підрубані під корінь, а згодом довела свою повну нежиттєздатність система колективних господарств (де селянин втратив почуття господаря на своїй землі, а відтак не передав його у спадок нащадкам; а щонайгірше - навчився красти: крадіжка – не злочин, а норма життя, бо ж усі крадуть!), цей індивідуалізм сьогодні як ніколи випирає позицією «моя хата скраю».

Ця позиція прищепилася не за один рік, а десятиріччями репресій радянської влади проти українського народу. Коли сусід за сусідом зобов’язаний був стежити й доносити (за недонесення також була окрема стаття), то й не дивно, що люди зачинялися один від одного, відчужувалися.

А нині позиція відчуженості до всього і вся, що поза моїм парканом чи порогом, нам дуже шкодить. У містах голови ОСББ досі борються з індивідуалістами, які живуть за принципом: «А мене це не обходить!». Таких людей нізащо не затягнеш на збори співвласників багатоквартирних будинків, вони не відчиняють дверей, коли до них приходять індивідуально, щоб пояснити, що роблять їхні сусіди і для чого.

Такі індивідуалісти живуть і у наших селах, у новостворених громадах. Коли спитати їх, що у них діється, з якими селами об’єдналося їхнє село, вони знижуть плечима: «А мене це не обходить!» і затягнуть звичну пісню – зачнуть лаяти владу та нарікати на важке життя.

null
Такі "краєвиди" на узбіччях наших сіл, на жаль, є. Фото з мережі Інтернет

Це за їхньої німої позиції «моя хата скраю» загаджуються околиці сіл, ліси, водойми. Хтось вивіз сміття на дорогу – нехай. Мене ж це не обходить! Загадили річку так, що вже Вонючкою її називають, то що це хіба я маю її чистити? Яке мені діло? Хтось з односельців пропонує гуртом впорядкувати сільський цвинтар – а навіщо це мені? Ні до чого мені й ці п’яниці, які щодень пиячать насиньо, а діти їхні по дворах їсти просять. Хіба я що свій розум їм вставлю!

null
І такі "хлопці" у таких калюжах теж, на жаль, не поодинокі. Фото з мережі Інтернет

В контексті сільського пияцтва варто додати, що чим більше старається держава припинити це непотребство шляхом підняття цін на алкоголь, тим більше по селах з’являється так званих «точок», де продають з-під поли або ж самогоночку, або ж розведений спирт. Й ніхто не задумується над тим, що коїть зло. А сусіди-індивідуалісти закривають це очі. Спохоплюється такий індивідуаліст хіба тоді, коли ті ж п’яниці чи здеморалізовані розбишаки, до яких нікому в селі нема діла, обкрадають його льох із припасами на зиму. От тоді він вже лементує на все село. Та тільки далі лементу справа не йде.

null
І у молоді, у підлітків, звичка отак на вулиці, не криючись, розпивати пиво, також є. Фото з мережі Інтернет

Ось так і живемо за звичною для нас, українців, філософією: якось воно та буде. Бо ніколи не було так, щоб не було ніяк. І саме від нашої розрізненості й бездіяльності пливе все за течією. Й саме тому так погано ми живемо. Внаслідок цього маємо не тільки матеріальні нестатки, але й моральний занепад, що приводить до виродження і деградації нашого села. Є такий термін «винародовлення» - це коли нема в людей ні національної свідомості, ані людської гідності. Є просто несамовизначена людська біомаса, яка їсть, п’є, розмножується і не знає, для чого живе.

А може, зауважить читач, я занадто згущую фарби? Але що це тоді, як це назвати, коли доходить навіть до вандалізму на цвинтарях, коли сільські паркани рябіють брудними надписами, а на автобусних зупинках ніде сісти й стати, бо все навколо загаджене й поруйноване?

Хіба це не виродження, коли в невеликому селі лячно вийти ввечері на вулицю, а на всю околицю знайти непитущого господаря, все одно що голку в сіні (в окремих селах зафіксовані навіть вбивства одиноких пенсіонерів за досить дрібну копійчину чи пляшку оковитої)? То про що це свідчить, як не про винародовлення?

Винятків з цього не так небагато. І хоч села західної й східної України різняться між собою своїми проблемами, проте, скрізь наявна одна і та ж проблема - неусвідомлення чи нерозуміння того, що ніхто (жодна влада) не зробить наше життя в своєму селі кращим, окрім нас самих.

А крім розуміння треба мати ще й бачення того, що необхідно робити. Сільським активістам потрібно мати небайдуже серце і вміння організувати людей. Кинути клич. Запалити. В умовах нинішньої реформи гостро постає проблема сільського лідера, якого по-суті нема.

Важко знайти орендаря на земельні паї з сучасним мисленням, який би дійсно зробив порядок на землі, або ж організував на селі кооперацію чи кредитну спілку. І не сам впроваджував ці моделі, а зорганізував навколо себе коло однодумців - громадське ядро, яке б свідомо почало впроваджувати кращі моделі для розвитку свого села.

Такого ж лідера бракує почасти і в організації справи дозвілля (на вечорниці чи досвітки давно не ходять, а телевізор чи комп’ютер у кожного свій!).

Тому й виходить, що єдина розрада для сільського трудяги – добряче хильнути та за чаркою побалагурити про кращі часи… Молодь же у свята і вечорами просто тиняється від двору до двору і від безділля час від часу коїть різні безчинства. Ні школа, ні існуючі культурні заклади (які не скрізь діють як належить), ні церква, до якої молодь не ходить, ні навіть сільський страж порядку (якщо такий є) неспроможні вирішити наявні проблеми поодинці.

null
А шоб отак прибирати довкілля поблизу свого села побачиш не скрізь. Фото з мережі Інтернет

А хто, людоньки, може? Чи хтось взагалі може? Так, може. Тільки ми самі. Громада ж бо справді великий чоловік тоді, коли вона згуртована і діє як єдиний організм. Тоді, коли вона свідомо згуртовується задля того, щоб вирішити певні свої проблеми, починає планувати свою діяльність і отримувати від перших активних дій перші результати. Коли вона приходить до усвідомлення, що реально може, коли вірить, що спроможна зробити не гірше від сусідів. Не будемо голослівними. На Рівненщині вже є громади, у яких можна повчитися – як Клесівська, Бабинська, Підлозцівська та інші. Є конкретні приклади з конкретними людьми, до яких треба їхати, або запрошувати їх до себе, щоб спитати, як це у них вийшло.

null
Проте отакі дороги появилися не лише у Клесівській громаді. Фото з мережі Інтернет

Відродження наших сіл, щоб у них закипіло життя – сьогодні не міф, а реальність. У громади пішли реальні кошти. Активістів вчать планувати й господарювати. Хто ще коли мав такий шанс?

null
І такі школи, як у Клесівській громаді теж на Рівненщині не поодинокі. Фото з мережі Інтернет

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   1363