Про дивовижної краси місця, які можна побачити, подорожуючи найдовшою в Європі вузькоколійкою Антонівка–Зарічне, ми уже розповідали. Отож  наважившись на мандрівку, ви не оминете й села Луко Володимирецького району, яке віднедавна стало місцем паломництва різного люду з усіх куточків України та близького зарубіжжя. Село з усіх боків оточене правічним  лісом, але якщо пройти стежкою на північ, то неодмінно потрапите до урочища Старці, що знаходиться в самісінькому його  серці.

Знайти шлях від села до утаємниченого урочища дуже легко – дороговказом є кольорові стрічки, якими попередні подорожні пов’язали у напрямку Хрестів старі сосни. Коли ж пройти кілька кілометрів дорогою, дерева ніби розступаються, і перед очима постає це оповите легендами місце. І від побаченого ледве не перехоплює подих: на пагорбі, в оточенні диких груш і сосен стоять хрести, обвішані різнокольоровими стрічками, вишитими рушниками, фартухами і хустками, здалеку  схожі на силуети людей... Поруч – столик, на якому частування для бідолашних старців... Територія біля хрестів огороджена. Про все це дбають місцеві люди – урочище Старці є для них беззаперечною святинею.

Фото авторки

Стежку до урочища місцеві жителі протоптали дуже давно. Відтоді, як знайшли сім’ю старців, які замерзли тут ще далекого1861 року. Легенда розповідає, що зима  того року була дуже люта, морозна й зі снігом.  Хати і  хліви так позамітало, що селяни мусили «нори» у снігу робити, щоб до худоби дістатися. Колодязі й джерела повимерзали, сніг на воду топили. Яка потреба виникла у людей  вирушати в таку пору в дорогу, тепер ніхто не скаже, але  йшли чоловік, жінка та двоє діток лісом, присіли під соснами, щоб бурю перечекати, та й «заснули вічним сном». Якихось кілька  кілометрів не дійшли вони до села. Віднайшли їх селяни вже напровесні, коли сніг розтанув. Сиділи скоцюрблені, близенько притулившись одне до одного, ніби тільки-но присіли перепочити. За всю зиму не зачепив мучеників звір лісовий, якого чималенько водилося в навколишній місцевості. Коли збиралися  знайдених хоронити, то із–за пазухи чоловіка випала незвичайна іконка, за якою й зробили припущення, що сім’я належала до старообрядної віри.

Поховали невідомих на сільському кладовищі, а на місці їхнього останнього спочинку поставили хрести, як пам’ять за загиблими душами. Хто не йшов повз по гриби–ягоди, кидав жменьку землі. Так і виріс пагорбок біля хрестів, ніби могила.

Місцеві жителі розповідають, що вже так повелося: коли на душі якийсь неспокій, тягар, у домі чи в господарстві негаразди, побуваєш біля «старців», попросиш у них та Бога захисту  і проблеми ніби самі собою відійдуть, усе стане на свої місця. Отож повір’я про зцілюючу силу хрестів набули розголосу. Нині їдуть сюди за поміччю з багатьох куточків України, сусідньої Білорусі, залишаючи біля хрестів стрічки, хустки, рушники, гроші, а ще  - свою мольбу про допомогу. Ширяться краєм перекази, що багатьом жінкам, котрі довгий час не мали дітей, після кількаразових відвідин урочища та щирої молитви Господь посилав радість материнства. Говорять, що таким жінкам потрібно до тих хрестів дійти, покласти милостиню, а ще впродовж двох тижнів зробити 40 добрих справ, й не мине багато часу, коли будеш при надії.

Їдуть сюди і ті, хто не має довгий час звістки від своїх рідних, хто хоче щастя–долі своїм дітям, здоров’я собі та близьким. Коли ж лихе задумаєш, нашкодити комусь хочеш, краще сюди не йти, бо задумане на прохачу відіб’ється. Щоб поміч була, потрібно сюди приходити з чистими помислами та надією.

Ніяких особливих обрядів здійснювати для цього не потрібно. Варто перехреститися, прочитати молитву «Отче наш», а потому сказати: «Старче, приступи, допоможи!»  і попросити про своє найсокровенніше. Обов’язково треба принести щось із собою – чи хустину, стрічку, чи щось із їжі, залишивши це біля хрестів. Залишених речей тут сотні  й за кожною - чиясь доля, що потребує заступництва тих, хто знайшов на цьому місці останній спочинок. Для пожерт - звичайна трилітрова банка, але ніхто  грошей не бере - гріх великий. Розповідають, що якось двоє злодіїв украли гроші, але заблукали в лісі, а вночі наштрикнулися на гілля дерев та посліпли.

Кожне покоління луківчан і жителів сусідніх сіл поновлюють ті хрести, доглядають, носять їжу. І просять Бога, щоб рідні й близькі з далеких країв добиралися вчасно додому, щоб ніколи і нікому з їхнього роду не довелося помирати  голодною і холодною смертю...

Фото авторки

...Тихий правічний ліс мовчить. Він знає про таємницю старців, які померли у його нетрях, про те, хто вони і що їх привело до поліського краю, однак ніколи про це не розкаже. А от добра слава про надзвичайну силу молитви, прочитаної в загадковому урочищі, давно перетнула навіть кордони України. За кожною із стрічок, що майорять на хрестах посеред лісу, – людський біль, поневіряння, щира віра і надія.