«Ви коли-небудь задумувалися над тим, як пахне Україна? Ні? То дивовижний запах! Його неможливо передати словами, звуками музики, намалювати пензлем. І тільки після довго-довгої розлуки з рідним краєм відчуваєш це усім своїм єством. А, може, в той момент ти просто по-новому відкриваєш її, – дорогу, милу, прекрасну, бажану Україну, – про яку скільки почуто, вимріяно, вистраждано, і побачивши – не розчаровуєшся.

Перша зустріч: велична серпнева ніч. Небо усіяне зорями. То було зовсім інше небо. І запахло Україною. Ті запахи йшли від усього: інакше пахла хата знадвору, а інакше всередині. Пахло кожне деревце і кожна квіточка. І навіть люди окремо і їхні слова. Вони були смачні, як тії яблука, груші і сливи. Побачена Україна для мене, малої, була справжнім раєм».

Такою відчула Україну колись у своєму дитинстві, при поверненні з Сибіру Марія Немиро, рівнянка родом з Тернопілля. На жаль, нині вже кілька літ, як її немає з нами. Але Марія Михайлівна лишила по собі не тільки неабиякий етнографічний доробок, але й ці безцінні спогади, які є живим свідченням того, як сталінська каральна система безпощадно чинила розправу над українством, відсилаючи на винищення цілі родини із зовсім маленькими дітьми.

Такою п. Марію Немиро пам'ятають рівняни і студенти, яким вона читала народознавство. 2008 р. Фото Людмили Марчук

Коли після тривалого перебування в холодному Сибіру, мала Марійка нарешті побачила ту землю, на якій народилася, але яка волею долі не заколисувала її у своїх обіймах, не поїла теплим молоком, не духм'янила запахом стиглих фруктів, то вона і справді повірила маминим словам: Україна, то – казковий край.

– Батько з матір’ю побралися в 1948 році, я ж народилася на Тернопіллі в 1950, – розповідає Марія Михайлівна. – А вже у 1951 усю родину, вирвавши з корінням з рідної землі, вивезли до Сибіру. Там і пройшло моє дитинство. Я завжди думала над тим, за віщо засудили на 25 років мого двадцятирічного батька. Стрий Михайло мені розказав, як це було. Прийшли до нас із обшуком. Порилися, порилися й не знайшли нічого. Відійшли вбік, пошепталися, а через якийсь час повернулися начебто знов шукати і раптом кажуть: «Єсть, єсть патрони. Значить єсть і зброя». І за це забрали батька в тюрму до Тернополя. Його взяли в березні, а у грудні 1950 року він був засуджений на 25 років. Ще одна причина нашого виселення: мій дідусь керував «Просвітою», а до 1939 року був і війтом в селі. Напевно, тодішня влада боялася таких людей. 

Мала Марійка з мамою й тіткою. 1951 р.

Край, куди привезли нашу родину, зустрів непривітно. Сіро-чорні бараки, а навкруги лише безмежна тайга. Взимку дошкуляли люті морози, а влітку – мошкара.

-Так і проходило моє дитинство, – продовжує жінка. – У бараці змайстрували грубку і всі там варили їсти. А вона страшенно диміла. Той дим виїдає тобі очі цілий день, а на вулицю вийти неможливо, бо ж страшні морози. Мати йшла на роботу, коли було ще було темно і поверталася пізно вночі. Я взагалі мало її бачила. Якось приїхала лікарка з перевіркою і каже: «У вашої дитини більма на обох очах». Мати як почула, то хотіла собі смерть заподіяти: привезла дитину здорову, а тут більма на очах. Холод, мороз дошкуляли страшно. Взимку в бараках навіть вода замерзала у відрі. Коли всі дорослі були на роботі, я ж, щоб не замерзнути, мала підкладати у грубку поліна. Але разом із тим мені наказували, щоб робила це обережно й бува не спалила барак. Тож я боялася й підходити до неї. Так і тремтіла від холоду увесь день. А ще дуже боялася, щоб мороз не заморозив маму. «Бо із ким я тоді залишуся?», – така думка постійно крутилася у голові маленької дівчинки. 

Малій Марійці назавжди врізалося у пам’ять, як виселені «на білі ведмеді» українці трепетно шанували свої звичаї та традиції. І переконана, що багато в чому саме очікування свята, а потім і його зустріч допомагали вижити і дочекатися повернення додому. 

– Найяскравіше пам’ятаю Різдво, коли колядували і щедрували, організовували Вертеп. Ще Великдень, – пригадує Марія Михайлівна. – Усі хотіли спекти паску, а пекти немає в чому та й немає з чого, але всі мають пекти паску і край. Всякими правдами і неправдами шукали можливості десь купити кілька яєць, економили таке-сяке борошно. А переважно намочувалася жменя манки і туди додавалося трішки борошна. І така маленька пасочка випікалася в горнятках чи кухликах. І на свято вдосвіта збиралися в одному бараці й відбувалася служба Божа, читалося Святе письмо. Усі знали, як це робиться, адже удома всі церкву відвідували. А вже після служби цілувалися, плакали, згадували… А коли розговілися, чим Бог пошле, то була гаївка. Вона була така довга, бо ж виходили якось розважитися усі. Татари, які жили з нами поряд, якщо хотіли побачити, як то українці святкують Великдень, то вилазили на дерева та звідти дивилися. 

Найщасливішими в житті малої Марійки були хвилини, коли мама Катерина приходила з роботи. Вони разом лягали на нари і мама розказувала  Марійці казочку або співала. Казочка завжди була одна і та ж сама. Про Україну!!! То, швидше, була не казочка, а просто розповідь-спомин про рідний край, з якого усю родину вирвали з корінням та завезли далеко-далеко. Та казкова Україна була для дитини як жива істота. Мама розповідала, а Марійка слухала, уявляла і жила тою небаченою Україною, казковою країною.

– У 1955 році мамі дозволили разом зі мною навідатися в Україну, – поринає у спомини Марія Михайлівна. – Їхали дуже довго, до двох тижнів, і я все питала: «Де ж тая Україна?» Вночі ми приїхали на станцію Потутори, що за десять кілометрів від Литвинова, нашого рідного села. Нас приїхала зустрічати підводою дідусева сестра Катерина. А ми такі змучені дорогою. Мати трясе мене сонну: «Вставай, доню, Україна! Я відкрила очі й побачила таке зоряне небо, яке не бачила ніколи в житті і яке ніколи не забуду. А довкола темно. Я й кажу мамі: «Якась вона темна!» і впала на духмяне сіно на возі. А тоді вона так запахла, та Україна!

У нас дуже багато написано про Україну, але як вона пахне, немає ніде. Стояв серпень. Сушилися яблука, груші, сливи. Ще пахли квіти. Вся Україна була у квітах. Це була разюча різниця між тим, що я бачила в Сибіру, і що побачила тут, в Україні.

Катерина Білецька (перша зліва) на лісоповалі (до трагедії). Фото з родинного архіву.

А після повернення з рідної землі до місця виселення, трапилася з Катериною Білецькою біда: жінку в тайзі привалило деревом. Перелом хребта, костей. Сподівань, що вона виживе, було мало. Та все ж молодий організм подолав недугу. Проте трагедія прискорила від’їзд родини в Україну. Батька, який відбував покарання на Колимі, амністували, бо як виявилося, ніяких доказів його вини не було. А мати-каліка була вже непотрібна, бо не могла виконувати важких робіт.

Проте рідна Україна зустріла виселенців не дуже гостинно.

– Ми повернулися додому першими, у 1956 році. А вже 1958 році повернулися дідусь, бабуся, дядько зі своєю дружиною та дітьми, рідна батькова сестра. Ніколи не забуду, як мій дідусь схопився за голову і, схилившись над столом, сказав: «Боже, Боже, що вони зробили з моїм народом?». Навіть у Сибіру ми мали більше внутрішньої свободи – співали своїх пісень, розмовляли, неволя нас здружила. А тих, котрі залишилися на рідній землі, за такий короткий час система зробила рабами. Я, дитина, не раз, бувало, що шкодувала за Сибіром, бо там мені все було ясно і зрозуміло. А тут, на Україні, я була чужою серед своїх.

Усе пережите, побачене та вистраждане Марія Немиро вважала за обов’язок передати майбутнім поколінням. Свої дитячі спогади вона виклала в книзі «На чужій землі. На землі рідній» як застереження, щоб ніколи не повторилася у житті рідного народу подібна трагедія та присвятила цю книжечку своїй матері Катерині Білецькій і всім тим, хто боровся за Україну.

Ось що сказала Катерина Білецька в час, коли Україна у 1991 році стала незалежною з приводу того народу, який до того щасливого майбуття, за яке згинули тисячі патріотів, дожив:

«…Не раз так собі згадую, як то колись було… Як то люди воювали. Як вони хотіли свого рідного краю. А тепер ми сє дожили до того, що нас проголосили, що ми вже незалежні, що ми є вільна Україна. Як би були ті роки колись, що тепер, то я не розумію, як би той народ дружно жив, як би сє тішив. А тепер наші люди самі не знають, що вони хочуть, що їм тра і чого незадоволені. Хто має багато – хоче ще більше. Поробилисє якимись яничарами. Перекувала їх та комуна хто зна на який лад».

 Спогадом про те, що зафіксувала чіпка дитяча пам’ять про життя в Сибіру є мікроновели Марії Немиро «Із книги життя». Це короткі, але такі яскраві й промовисті історії, на основі яких можна знімати фільми. 

Українці 

Кінчилася Європа, починалась Азія. Потяг став. Навпроти – другий.

– Люди!!! Ви звідки?

– З України!!!

Полетіло у вікна. У двері. У простягнуті руки, долоньки, очиці…

Картузи. Свистки. Матірщина. «Гани в тупик!» Довго ми там стояли. Декілька днів. Без води і їди. Багато наших там лишилося. Більше вже ніде не висовувалися – аж до кінця.

Обід

Марина варить обід. Баняки різні. Плита одна. На весь барак. Вариться. Підійде, подивиться, що википіла вода, доллє, і знову вариться.

– Що ви там, Марино, варите нині?

Марина «недочула». Стара Прокопиха підійшла, заглянула. Щось подумала…

– Ходіть, Марино. Я ще маю з України жменю круп. Гріх так воду мучити.

 Вічна мудрість

Спочатку було від діда, а вже потім я прочитала в Езопа. Мошкара сибірська. Тне!!! Всі ходять, як пасічники. В масочках. А на дітей не шили. Тнуть комарі, що нема ради. Стоїть кінь. Весь у ранах. А вони – доїдають. Рана на рані. Беру лозину і махаю. Вже сили нема відгонити. Прийшов дід.

– Не гони. Бо ті, що лазять – вже наїлись. Не так тнуть. А ти відгониш, прилітають свіжі і ще гірше кусають.

І я так думаю. Хай вже дехто нажереться, бо ще голодніші прийдуть.