У Києві, на будівлі де розташовується Укрінформ, а раніше Reuters відкрили меморіальну дошку українському оператору, одному з перших по-справжньому воєнних телевізійників Тарасу Процюку, який трагічно загинув в Іраку 8 квітня 2003-го року.

Тарас зафільмував події близько десяти військових конфліктів, як на теренах колишнього СССР ("ПМР", Грузія, Чечня), так і Балкани та Близький Схід.
На відкритті зібрались як ті, що працювали разом з Тарасом, так і друзі, знайомі, дружина, а також – такі як я, які чули про його роботу та пам'ятають обставини загибелі.

Тарас Процюк. Фото з мережі Інтернет

Історія меморіальної дошки бере свій початок у вже далекому 2011-му році, коли друзі та колеги вирішили: пам'ять Тараса має бути увічнена. Відкриття планувалося 16 січня 2014 року, але всі ми прекрасно пам'ятаємо, які події тоді вирували.

Меморальна дошка Тарасу Процюку в Києві. Фото автора

Тож дошку відкрили лише тепер. Після декількох слів організаторів пам'ятної акції, зокрема поважного журналіста Sergiy Karazy, всі присутні вирушили до конференц-зали, де відбувся показ невеличкого фільму, а радше сказати великого сюжету, де Тарас Процюк дає інтерв'ю в перемішку з унікальними кадрами з різноманітних війн, відзнятих ним.

Фото автора

Фільм-сюжет ексклюзивний, але в дуже сумному контексті: річ у тім, що Тарас, коли його питали "Чого ти їздиш на оці війни?" – відповідав: "Спокійно, я знаю що помру в 35. Ніби справді знав... І це інтерв'ю, він дав Ользі Герасим'юк лише за умови, що воно буде оприлюднене тільки після його смерті... Дуже цікавий, та водночас моторошний відеоряд, який дуже надовго закарбується, принаймні в моїй пам'яті... Прошу до перегляду: (https://www.youtube.com/watch?v=ccEg33tOI_s&app=desktop)

Під час відкриття меморіальної дошки виступила одна з ініціаторів увічнення пам’яті нашого е колеги, медіаексперт Larisa Mudrak, а також автор книг "Аеропорт" та "Рейс" Сєрґєй Лойко зачитав уривок з ще неопублікованої книги "Шок и трепет" – про війну в Іраку, де він був так само як і Тарас, документуючи ту війну з Саддамом Хусейном. Після прочитання уривку він зазначив: "Я не можу сказати, що ми дружили, але спілкувалися, іноді випивали разом. Таких щасливих й усміхнених людей, як Тарас, важко зустрітити".

Також взяв слово Надзвичайний та Повноважний посол Markian Lubkivskyi, який пригадав, що саме йому довелося як речнику МЗС коментувати ту страшну трагедію та додав що потрібно, аби Українські дипломати брали приклад з діяльності Тараса, адже йому вдавалося вдало поєднати журналістику і дипломатію і нагадав, що тоді вітчизняний дипкорпус наполягав, аби на рівні ООН було прийнято конвенцію про захист журналістів в зоні військових конфліктів, але їй противилися абсолютно всі країни...

Також виступили генеральний директор Укрінформу Олександр Харченко та шеф-кореспондент Reuters Крістіан Лоу, які не були особисто знайомі з загиблим журналістом, але зазначили про важливість увічнення його пам'яті.

Фото автора

Загалом же, мої враження щодо цієї акції можна охарактеризувати однією фразою: Тарас був деміурґом Української воєнної журналістики, який проклав шлях тим його колегам, які прямо зараз, з шанців та бліндажів доносять правду про нашу Національно-Визвольну Війну усьому світові. Вічна шана! Світла пам'ять Тарасу Процюку.