Лише один день знайомства, лише декілька годин спокійної тихої розмови з 90-річною здолбунівчанкою Олександрою Лазарівною Кротюк залишили декілька занотованих сторінок спогадів про довге і непросте життя цієї жінки. Пані Олександра вже покинула цей світ, залишивши дітям і онукам все, що придбала за життя та ще пам'ять про це життя у купці пожовклих старих фотокарток. А ще ці спогади, які я з 2013 року зберігаю у своєму архіві. В цій розповіді віддзеркалюється життя минулих поколінь наших краян, а ще крихти історії Здолбунівщини.

Олександра Кротюк. Фото 2013 р.

Зі спогадів Олександри Кротюк

«Моє дівоче прізвище Кондратюк, я народилася у 1922 році. Мій батько Кондратюк Лазар Васильович родом із с. Хорів, що біля Острога. ще за царя він був машиністом паровоза.

Батько Лазар Кондратюк. Фото з родинного архіву

Мама моя Ольга Романовська родом із Росії, зі Смоленська. Вона рано залишилась сиротою і 17-річною вийшла заміж за мого батька, коли він туди приїхав своїм поїздом. Це був час революції 1917-го.

Ольга Романовська. Фото 20-х рр. ХХ ст. З родинного архіву.

А в 1920-му, перед тим як мав закритись кордон між совєтською Росією і Польщею, він забрав маму і переїхав у Білорусію, в Барановичі, де вже була польська влада. Мама була вагітна мною, а тоді вагітним жінкам на кордоні давали якусь допомогу – пелюшки, сорочечки. Не одержавши в Барановичах роботи машиніста, батько поїхав у Бєлосток, де влаштувався машиністом, придбав житло, адже платили тоді залізничникам досить непогано. Там я й народилася 1 квітня 1922 року. Та згодом його, як українця, звільнили з роботи.

Сім'я Кондратюків, 20-ті рр.

А у мами ще народилося два синочки – Володя і Гена. Це було десь у 1935 році. Тато тоді ліг у лікарню у Вільнюсі (це була тоді Вільнюська залізна дорога) і звільнився вже по хворобі, як пенсіонер. Статки наші стали меншими і тато вирушив з сім’єю у рідне село на Рівненщину. Батьків його в живих вже не було, але була у Хорові частина дідової хати і 3 га землі.

Емілія Романовська, бабуся. Фото  поч. ХХ ст. З родинного архіву.

Стали ми жити у Хорові, спирались помалу на ноги. Брати батькові допомагали. Мама в мене була дуже добра і чуйна до чужої біди, трудівниця велика, з людьми вміла добре ладити. Була достатньо грамотна – вміла писати і читати.

Було їй на ту пору 36 років. У 1939 році трапилась біда – загорілось село. Пожежа почалась від хати кравця, який став роздмухувати праску, що на вугіллі, і десь той жар посипався. Тоді сім господарств в селі згоріло, хати ж під соломою були. У нас тоді згоріла хата і клуня.

Здолбунів, 1936 р. Фото з родинного архіву

А я від естонки, яка жила в нашому селі на Бродовському хуторі, навчилась шити. Вже й машинку «Зінгер» батьки купили, і та машинка в пожежі згоріла. У Хорові я закінчила 7 класів польської школи.

Незнайома з архіву О. Л. Кротюк. Фото 1930-х.

За Польщі мама розмовляла російською і польською мовами. Я ж українською розмовляла, а писати не вміла. Вдома розмовляли польською.

Незнайома. З архіву О. Л. Кротюк. Фото 1930-х.

За дві неділі після пожежі совєтська влада прийшла. Войсько те було ніяке – хто на конях, хто без коней. Кидають чоловікам цигарки – думають, що ми тут на них голодні. Багатьох людей з нашого села, які були добрими хазяями, повивозили у Сибір.

Здолбунів, грудень 1939 р. Фото з родинного архіву

Зібрали людей у сільраді, щоб розказати про нові правила життя. Голова сільради й каже: «Шура Кондратюк закінчила сім класів, то ми її пошлемо в Рівне вчитись у кооперативний технікум, бо у нас в Хорові буде кооперативний магазин і вона там буде торгувати». Тато, як прийшли совєти, знову влаштувався працювати машиністом у Здолбунові.

Олександра Кондратюк, 1937 р. Фото з родинного архіву

Так я потрапила у Рівне. Технікум був на теперішній вул. Чорновола, якраз за універмагом. Я там вчилася два роки, а жила на квартирі десь біля пивзаводу.

Олександра Кондратюк. Фото 30-х рр.

Повернулась у село і стала працювати в кооперативі. Знову почалася війна. Вже й німці в село прийшли. Саме літо, жнива… А вони пруть… А вони пруть… Німці творили жахи. Євреїв, що жили в Хорові і ще з Острога зігнали на луг і там постріляли.

Я стала ховатися, щоб мене не вивезли в Німеччину. Тато жив в Здолбунові, працював машиністом і я з ним там була, а мама залишалась в селі. Брат старший воював на фронті. 

В кінці війни мама захворіла на тиф і померла, дуже воші тоді були. У Здолбунові, там, де Крейдяна гора, лікарня була тифозна. Ми там всі лежали.

Фото з архіву О.Л. Кротюк. 1930-ті. Особи невідомі

Пам’ятаю про розстріл євреїв у Здолбунові. Їх зігнали туди, де тепер школа № 5. За тою школою зробили єврейське гетто і туди всіх євреїв вели. Ми туди ходили під огорожу і щось тим нещасним трохи кидали їсти. Потім їх усіх німці погнали на Крейдяну гору. Звідти і зараз на цемент крейду беруть. Туди треба було йти через став. Вони йшли кладкою і кидали у воду золото, яке мали. Може сподівалися, що тим золотом у німців відкупляться?! Одних розстріляли там, де крейда, а інших – на горбку.

Після війни батько продовжував працювати машиністом. Мене райвно відправило в Костопіль на учительські курси. Я їх закінчила і була направлена вчителювати у с. Могиляни. Лишень приїхала і прийшли до мене хлопці з лісу і кажуть: «Що, вчителювати тут будеш?» «Буду, бо хочу їсти, як і ви». А вони мені: «Якщо звідси не поїдеш, будеш трупом». Я й повернулася назад до Хорова, поселилась на квартирі, дістала машинку і стала обшивати людей, за що давали мені і харчі, і якогось рубля. Вчителькою так і не стала. Я добре шила і сама гарно вдягалась. От тільки справжні «лайкові» рукавички мама могла дозволити купити мені лиш за Польщі. Я в них на цьому фото.

 

Хорів. Фото 1947 р.

От на цій фотографії я в шубі, яку купив тато мамі, коли працював машиністом, а потім я її носила.

Фото з родинного архіву. 1939 р.

У 1949-му я вийшла заміж за Олександра Кротюка, який від мене на 8 років був старшим. Ми були обоє Олександри, прожили дружно, все життя працювали.

Чоловік Олександр Кротюк. Фото з родинного архіву

Весільне фото Олександри і Олександра Кротюків. Фото 1949 

Поселились в Здолбунові ось на цій землі, яку його батьки колись одержали від поміщиці, що роздавала людям по 12 соток. Побудувались. У 1951 році син народився. В мене один син, невістка дуже добра, як дочка  і маю двох онуків, якими пишаюсь.

Фото з сімейного архіву Кротюків

Фото з сімейного архіву. 1950-ті рр.

От скажу я вам, що прожила я довге життя. Жила при польській владі, при совєтській, при німцях, при бандерівцях, а тепер в Україні новій. Тепер мені добре, тішусь дітьми й онуками, а роки вже спливли, здоров’я десь ділось. Сяду й розглядаю старі фотографії, все в них моє оживає».

З сином. Фото Г. Данильчук 2013 р.

Фото з особистого архіву родини Кротюк публікуються вперше, як і її прижиттєва оповідь.

Олександра Кротюк з Людмилою Келерман. Фото 2013 року авторства Г. Данильчук

А ще я вдячна рівнянці Людмилі Келерман, невтомній ентузіастці місцевого краєзнавства, яка познайомила мене з цією жінкою. На жаль, Людмила Келерман передчасно пішла життя, тож хай цей матеріал також буде пам’яттю про неї. 

Ще додам, що чимало осіб на фото не ідентифіковані, оскільки не всіх згадала у 2013-му О.Л. Кротюк. Немає з нами нині й Людмили Келерман, щоб спитати, можливо я щось упустила, а вона запам'ятала. А фото такі цікаві й промовисті. Бо на них живі типажі тих років, які вже ніколи до нас не повернуться - їх обличчя, манера вдягатися, елементи інтер'єру та вигляд вулиці. Час такий швидкоплинний. Тому миттєвості з минулого треба намагатися фіксувати, поки ще живі люди з минулих поколінь. І поки можуть щось пригадати й розповісти. З ними відходить ціла епоха.