Розповім про свої власні враження від того, що побачив і почув у Канаді від своїх земляків. В Канаді я вперше побачив таке, від чого довго не міг оговтатися. Заспокоївся лиш тоді, коли мені роз’яснили суть побаченого.

Було це три десятиріччя тому. Перебуваючи в Монреалі, я тоді відвідав чимало цікавих місць, зустрів цікавих людей. Кожен із них намагався чимось допомогти, підтримати, порадити і так далі. Як правило, опікувалися мною канадійці походженням з України. Один із них – Дмитро Рудко.

Власне, це на зарубіжний манер його прізвище Рудко, бо в нас його родина носила прізвище Рудько. А народився пан Дмитро у селі Рудка нині Демидівського району. У роки Другої світової війни разом із сотнями земляків потрапив на примусові роботи до Німеччини. Після завершення буремного лихоліття, за прикладом сотень земляків, не виявив бажання повертатися до «радянського раю», а залишився на заході.

Наприкінці сорокових – на початку п’ятдесятих років минулого сторіччя  він перебрався за океан, мешкав у Монреалі. Саме там і відбулося знайомство моєї тітки Ніни Гринаш (Тарасюк) зі Свищева зі своїм земляком – на чужині свої закони добросусідства і побратимства. До речі, на Демидівщині Рудка і Вишневе (колишній Свищів) – кілометрів сім одне від одного. У Монреалі вони мешкали одне від одного приблизно на такій же віддалі.

Отож за тиждень-другий перебування в Канаді я й познайомився з Дмитром Рудком. У 1989 році йому якраз виповнилося 64 роки і він перебував у чудовій емоційній і фізичній формі. Як правило, вранці він заїжджав на Гачіссон-стріт 52/52 і забирав нас із татом на екскурсію містом.

На фото: автор (в центрі) з батьком Іваном Максимовичем та сестрою Лесею на оглядовому майданчику у Монреалі (Канада). Травень 1989 р.

Бокал вина – і за кермо

Як і годиться, за законами гостинності Дмитро Рудко пригощав нас у різного роду кнайпах. І вже під час першого частування я звернув увагу на те, що пан Дмитро без будь-якої емоційної і психологічної напруги випивав фужер вина. Вихований в умовах совєтської зашореності, з безліччю комплексів, я спочатку «записав» уродженця Рудки до «автомобільних хуліганів». Мовляв, грається з поліцейськими в котика-мишку. А ще думав: як же він «під мухою» буде кермувати вулицями міста-мільйонника, де сотні тисяч автівок?

Щоправда, першого разу під час чаркування мені не вистачило мужності запитати пана Дмитра про водійську чаркодозволеність. Однак уже наступного разу – може, розціпило мене випите вино, – поцікавився, чи не боїться він зустрічі з поліцейськими, адже випите вино неодмінно засвідчить стан сп’яніння "кєровца".

-Ні, не боюся, – запевнив мене канадійський приятель. І розповів про те, що у Канаді допустимий рівень алкоголю в крові складає певну кількість проміле. Відверто кажучи, точно не пригадую, якою нормою оперував пан Дмитро, але, здається, 8 проміле. До того ж, така інформація була для мене цілинною, адже про таке я тоді й не чув. І навіть сьогодні не знаю, чи в СРСР, так би мовити, культивувалася якась допустима норма алкоголю в крові – швидше за все, тоді будь-який шофер чи водій за кермом із запахом спиртного вважався злісним порушником. Я тоді ще подумав: у нас водій «заскандалить» 800 грамів горілки, а буде правуватися, що випив лише 100 грамів вина, ну і бокалом пива те винцем «шліфанув».

А Дмитро Рудко наголосив: допустимий рівень алкоголю в крові – це так звана доклінічна, безсистемна ступінь алкогольного сп’яніння, яка жодним чином не позначається на поведінці людини. Проміле – тисячна доля чого-небудь, тобто десята частка одного процента.

Нині в Україні щодо кількості проміле в крові водія чи шофера дотримуються прийнятої у всьому світі класифікації і допустимий рівень алкоголю складає 0,2 проміле. До речі, ці норми безпосередньо пов’язані з культурними, гастрономічними традиціями і особливостями населення. Тобто в різних країнах – різні норми. Щоправда, навіть у західних країнах діє ряд заборон. Скажімо, водіям-новачкам чи професійним водіям дозволяється виключно норма 0,0 проміле. А ось у Німеччині в разі дорожньо-транспортної пригоди, суд врахує як ускладнюючу обставину навіть 0,3 проміле.

До чого я веду? Десь вичитав, що в Україні збираються збільшити допустиму норму алкоголю в крові – начебто до 0,5 проміле. Не знаю, буде реалізований такий намір чи ні: як кажуть, у верхах видніше. Та чи на часі така перетурбація? Маємо вдосталь інших клопотів.

Хто пам’ятає Зою Рудко?

І на завершення ще про Дмитра Рудка. Уже за часів незалежності він гостював в Україні. А ось його дружина – уродженка східної України, принаймні в 1989 році навіть не помишляла відвідати рідні терени, бо тривалий час працювала диктором на радіостанції «Свобода» і, зрозуміло, озвучувала тексти антирадянського змісту – так тоді тлумачив ці тексти совєтський ідеологічний апарат. А з позиції сьогодення – вона озвучувала об’єктивну інформацію про СРСР, яку в нас приховували за сімома замками.

До речі, слухачі забугорних голосів зі стажем можуть пам’ятати її голос і прізвище: Зоя Рудко. На жаль, не знаю, чи Рудки є ще на білому світі, але спомин про них – чистий і світлий…