27 січня виповнюється 90 років від дня народження Володимира Мануїловича Кулія – корінного рівнянина, якого краєзнавці називають «ходячою енциклопедією Рівного». Він, здається, знає усі рівненські закутки, може годинами розповідати про всілякі подробиці міського життя далеких 30-х, знає сотні імен рівнян, з якими пов’язана історія Рівного. До пана Володимира десятки разів зверталися за консультаціями і порадами дослідники минувшини, журналісти і документалісти, його спогади вміщені у книгах, наукових статтях та монографіях.

Володимиру Кулію і його родині випала нелегка доля, яка спіткала тисячі українців у повоєнні 40-і, коли їх незаконно і жорстоко карала репресивна радянська машина  ув’язненням і вивезенням до Сибіру. Попри всі страждання безневинно репресованих, вони повернулися у рідне місто, у рідну батьківську домівку, в якій нині мешкає вірне подружжя Куліїв – Ганна Олексіївна та Володимир Мануїлович.

Володимир Кулій у Рівненському краєзнавчому музеї. Фото 2005 р.

Перегорнемо ж і ми сьогодні сторінки спогадів Володимира Кулія.

Батьківський дім

Кулії з діда-прадіда мешкали на вулиці, яка за російського царату носила назву Аптекарська, за польської влади – 13 дивізії, німецькі окупанти дали їй назву –СС, радянська влада назвала її Червоноармійською, а нині це вулиця С. Петлюри.

Двоюрідні брати Мануїл та Микола Кулії. Фото 1914 р. Родинний архів

Там, маючи наділ землі, збудував хатину Назар Кулій, який мав двох синів – Васіяна і Мануїла. Мануїл був нівроку красень – високий, стрункий, ще й мав гімназіальну освіту (закінчив 4 класи Рівненського реального училища). У 1912 році його забрали до царської армії і направили у Петроград, де він служив у лейб-гвардії Його імператорської величності. У Першу світову воював у Волинському полку генерала Брусилова, мав контузію, поранення і заслужив Георгіївського хреста та медаль Святого Володимира.

Микола і Мануїл (справа) Кулії. Фото 1917-го р. Родинний архів.

Вдосталь навоювавшись, у 1920 році Мануїл повертається до Рівного і у 32-річному віці одружується з рівнянкою Уляною Качкало. Разом з братом Васіяном на батьківській землі будує нову хату. Ця дерев’яна хата-двоян, побудована у 1928 році, збереглася й дотепер, хоча з роками її первісний вигляд дещо змінився. Свою стару хату продали брати Кулії єврею Фінкільштейну, знаному на той час рівненському підприємцю, що торгував милом. На придбаній у Куліїв землі новий господар збудував двоповерховий цегляний будинок, що стоїть досі (вул. С. Петлюри, 21).

Мануїл Кулій (1890-1959).

У Мануїла і Уляни Куліїв народилося троє синів. Колишній солдат-фронтовик став займатися сільським господарством, бо у спадок дістав батьківську землю і господарку. Подбали Кулії, щоб дітям дати освіту, ростили їх українськими патріотами. Тож віддали хлопців на навчання до приватної української початкової шестикласної школи імені гетьмана Івана Мазепи.

Мама Уляна Кулій. Фото 1950-х.

Школа «Мазепинка»

Про навчання в «мазепинці» Володимир Мануїлович згадує дуже тепло, називаючи імена своїх друзів і вчителів, які залишили помітний слід у формуванні його світогляду.

Володя Кулій біля школи. Рівне, 1947 р.

«Цю школу утворили наші провідники: Скрипник, Сав’юк, Пекарський, Бичківський, Письменний і ціла низка передових українців. Спочатку та школа була на сучасній вулиці Пластовій, в одному будинку з «Просвітою», а потім винаймали будинок у єврея на вул. Галлера (тепер вул. 16 липня, 87). Школа містилася там до 1934 року, а у 1935 році ми перейшли в будинок на цій же вулиці, де зараз корпус медичного коледжу. Незважаючи на те, що навчання в українських школах за Польщі було платним (безкоштовними були лише польські школи), батьки нас віддали на навчання сюди. Оскільки ми всі троє вчилися, то мали знижки: за гімназію, де вчився мій старший брат, батьки платили 15 злотих; а за нас, двох менших, що вчились в «мазепинці», – по 5 злотих. Наша школа мала № 726. В моєму класі також вчились діти із навколишніх сіл – Тинного, Нового Двора, Тютькович, Дворця, навіть були із сіл – Решуцька та Ходосів.

Викладання було українською мовою, але ми також вивчали польську мову та історію Польщі. Директором школи був Іван Сав’юк, а класним керівником – Надія Наживенко, яка викладала трудове навчання. Слово Боже навчав о. Євген Борщевський – священик української Свято-Юріївської церкви, яка знаходилась на вул. Міцкевича. У церкві цій був гімназійний хор і мій старший брат Віктор дуже любив церкву, прислуговував у храмі, а згодом він закінчив духовну семінарію і став священиком.

Дітьми опікувався і відомий в місті лікар Роман Могильницький, який був щирим українським патріотом. У 1939 році більшовики його заарештували і знищили у Дубенській тюрмі».

Та найсумніша подія з його особистого життя сталася в його юні повоєнні роки.

Арешт. За віщо?

У 1944 році, після звільнення Рівного від німецьких окупантів, 54-річного Мануїла Кулія мобілізували в протиповітряні війська МВС. Ця військова частина розміщувалася на вул. 16 липня. Її бійці після бомбардувань розчищали зруйновані будинки, знешкоджували нерозірвані бомби. Мануїл повернувся додому в 1945 році і до його Георгіївського хреста додалася ще й медаль «За Победу».

Володимир після війни продовжив навчання у школі. Тоді за парти сіли переростки, адже в час німецької окупації школи не працювали.

Грамота В. Кулія

«Ми займалися спортом, були членами клубу «Спартак». Займались футболом, баскетболом, катались на лижах. Їздили навіть на змагання у Харків. Жили молодим веселим життям».

Тим часом залізні стражі радянської диктатури вели за ними нагляд. До того ж, стався у Рівному зухвалий акт – у центрі міста в новорічну ніч 1946 року підірвали пам’ятник Сталіну.

З розповіді В.Кулія: «У 1941 році частину вулиці, де зараз стоїть театр, розбомбили, а потім її розчистили і там зробили сквер, а в його центрі у 1945 році поставили пам’ятник Сталіну. Скульптура була сірого кольору, на повен зріст, одягнений був «батько Сталін» в шинелю. Підірвали пам’ятник вночі, причому напроти було 1-ше відділення міліції! А вже до ранку на той постамент поставили другий пам’ятник, який перевезли з будинку офіцерів, який вже був без шинелі і мав бронзовий колір. Люди вранці те побачили й перешіптувались, що Сталіна вночі роздягли. Отакий казус був. Звичайно ж шукали винуватців, але й до цього часу не знають, хто це зробив».

Рівненські школярі-спортсмени. Фото 1947 р.

22 березня 1948 року о 4-й год. ранку до Куліїв прийшли з обшуком. Гебісти перевернули всю хату, усі мішки повивертали, всюди заглянули. Нічого «крамольного» не знайшли, хоча обкладинка журналу «Зоря» (його очевидно й шукали), розмальована однокласником Рудаковим, лежала на етажерці. У той день 20-літнього Володимира лихо минуло. Хоча в ту ніч забрали його шкільних друзів Куйбіду, Новака, Безсонова, Рудакова… По Володимира Кулія прийшли у травні. Протримали в установі МДБ три дні, водили на допити, примушували писати зізнання. А що писати? В чому винен? Тож мусили відпустити. Однак на прощання начальник міського відділу МДБ Омельченко сказав: «Иди, иди… Ты все равно придешь к нам. За тобой Север скучает…»

Володимир Кулій (справа) з товаришем Кужелевичем. Фото 1940-х.

Третій раз прийшли 22 липня 1948 року і забрали Володимира вже без повернення.

«Взяв пальто, чоботи і повели мене у внутрішню тюрму, що була на території міського відділу МДБ на вул. Пушкіна. Поставили, руки назад зв’язали якимсь рушником. Так я простояв півдня. А потім повели мене в тюрму. Камера-бокс розміром 50 х 50 см – собача будка, а на дворі спека до + 30, голова розколюється від болю, води не дають. Так мене тримали три доби. Лежати немає де, хіба що присісти… Потім кинули мене до камери великої, але вщент наповненої арештантами. На допити водили увечері. Кайдани на руки – і пішов. Кабінет слідчого від тюрми був за сто метрів. Написали мені увесь політичний кодекс: ст. 54 з чотирма пунктами. Слідчий Конін, який вів мою справу, сказав, що мене треба розстріляти… Перевезли в Дубенську тюрму і там зачитали вирок. Тоді заарештували нас дванадцятьох – Людмилу Негребецьку, Миколу Негребецького, Раю Судік, Ліду Дзівак, В’ячеслава Новака, Степана Куйбіду, Бориса Рудакова, Георгія Безсонова, Бориса Андрущенка. Потім зі Львова привезли Ярослава Клепача і Олександра Омельчука… Ніяких судів не було. Усе вирішувала «трійка». Нам дали різні терміни – від трьох до десяти років позбавлення волі й розіслали по різних тюрмах. Мені за ст. 54 п.12 дали 5 років».

І почалися довгі важкі етапи політв’язня Володимира Кулія – українського юнака, хлібороба, спортсмена, сина солдата двох світових воєн.

Рівненських юнаків і дівчат вели на етапи, а їхні матері, обливаючись слізьми, молили Бога за дітей і їхали за ними слідом, щоб передати якусь одежину чи харч.

«Коли відправляли нас на етап, то моя мама і мама Ярослава Клепача бачили цю процедуру, як нас вивели із тюрми і повели на станцію, там посадили в товарняки і повезли… З тюрми до станції вели пішки. Охороняв караул із собаками. Ніхто не тікав. Ніхто не просив ніякої ласки».

«Столипінський» вагон віз арештантів до пересильних в’язниць Бердичева, Києва, Ленінграда, Вологди. І ось нарешті табір на станції Єрцево Архангельської області. Там Кулій «освоював» нову професію звальщика лісів на лісоповалі.

«В таборі нас було більше 500 чоловік. Ми мали загальну зону, могли з барака в барак піти після роботи. Були випадки, що утікали, підкопи робили, але це не мало успіху. Начальство теж різне було. Один майор сам хліб купував і людям в табір носив, щоб їх підтримати. Влітку працювати було легше, а взимку, коли по пояс снігу, дуже важко. Підрубаєш ялину, а той сніг на тебе сиплеться, мокрий приходиш. Вирубаємо ділянку, розпалимо вогнище, сушимось, їжа – баланда. Мені іноді приходили посилки з дому, що було вагомою підтримкою. Поки не вивезли батьків…»

28 квітня 1950 року в один день виселили багато рівненських родин, у кого вже хтось відбував покарання в таборах. Батьків Кулія і молодшого брата вивезли спочатку до Клеванського замку на пересильний пункт, де вони чекали розпорядження з Москви, бо їхню долю вирішувало «особое совещание». Прийшов вирок – на довічне поселення в Томській області.

1953 р.Томськ: Г.Кулій, Л.Дзівак-Брізе -кума хрещена Віті, Ігор Рафаловський, Ростислав Клепач, Валя Дзівак, В.Кулій

Томськ, спецгородок, 1953. Зверху зліва В.Кулій, внизу зліва Р.Кулій, справа - Марія Розсоха з Рівного 

Значні політичні зміни принесла у 1953 році смерть Сталіна. Змінились на краще і долі безневинних жертв репресій.

В.Кулій, 1953 р.

«Після смерті Сталіна була велика амністія. Ті, котрі були засуджені за статтями до 5 років, підпали під амністію. Мене звільнили зі зняттям судимості».

Звільнившись, Володимир поїхав в Томськ до батьків. Там він зустрів свою долю – Ганну Фурманюк, таку ж безневинно репресовану дівчину з с. Сапожин, що на Рівненщині. Молоді побралися. В Сибіру в них народився їх первісток Віктор.

Володимир і Ганна Кулії. Томськ, 1953 р.

Томськ, 1954 р. Володимир Кулій (посередині) з Олександром (зліва) та Василем Шелестами.

Томськ, 1955. Подружжя Куліїв з Валентиною Дзівак.

Томськ, 1956. Подружжя Куліїв з сином Віктором. 

У 1956 році родина Куліїв повертається на батьківщину, до Рівного. А в їхній хаті живе інший господар – лікар, майор МВС. Став тоді батько – старий Мануїл Кулій оббивати пороги міських властей, щоб повернути свій дім. Натомість у 1957 році викликають Кулія до міліції і дають 24 години на те, аби знову покинув Рівне, бо у Томську їм не дали права на повернення у рідне місто.

Кулії, 1953 р. Томськ

Подружжя Куліїв, Рівне, День Незалежності, 2008 р.

Поки батьки притулились з молодою невісткою Ганною у маленькій хатині в Житомирі, син поїхав до Москви шукати правди. Пробився до самого Кремля і зрештою віднайшов ті шляхи, де вирішилось питання про реабілітацію батьків. Так закінчилось сім років поневірянь Мануїла й Уляни Куліїв. Повернулись вони у рідну хату, на рідну вулицю, щоб знову сіяти хліб. Хоча жити в тій хаті Мануїлу залишилось лише два роки.

Подружжя Ганна та Володимир Кулії, 2014 р.  Фото Г.Данильчук

Володимир Мануїлович після повернення із таборів закінчив Львівський технікум радіоелектроніки і все життя, до виходу на пенсію, працював електриком. Спочатку – у млині, а потім – у «Міськсвітлі» м. Рівне. Був висококваліфікованим спеціалістом, мав авторитет у колективі, але жодного разу при радянській владі його не нагородили бодай якоюсь трудовою відзнакою, на яку його пропонував колектив. Навіть медаль «Ветеран праці» боялися вручити, бо ж все ж таки «бувший».

На день народження В.М.Кулія 27 січня 2009 р. з директором музею О.Булигою

Рік, коли Україна стала незалежною, для цієї родини був довгоочікуваним і омріяним. Подружжя Куліїв було одним із активних громадських активістів, які гуртувалися навколо товариства «Просвіта» і «Союзу українок», підтримували ідеї «Народного руху». Вони жили кожним демократичним поступом держави, переймалися будь-яким хибним чи невірним кроком її розбудови.

Ганна і Володимир Кулії в день їх діамантового весілля, 2013 р.

Затишна хлібосольна оселя Куліїв. Пані Ганна – чудова господиня і вишивальниця, а ще вона у свої 85 – активний користувач соціальної мережі Фейсбук. Пан Володимир завжди дуже радо приймає усіх, хто досліджує минувшину нашого краю, неймовірно цікавий співрозмовник. А їх двір з ранньої весни до пізньої осені тоне у квітах. Це справді райський куточок у центрі міста, що сховався за сучасними багатоповерхівками.

Володимира Мануїловича знають і поважають рівняни. У 2013 році йому вручена відзнака «За заслуги перед містом».

Володимир Кулій та Галина Данильчук на "Музейних гостинах", 2009 р.

У день 90-річного ювілею зичимо поважному рівнянину Володимиру Мануїловичу Кулію міцного здоров’я, позитивних емоцій від добрих новин, які відбуватимуться в рідній Україні, за яку завжди болить його патріотична душа.