І хто їх заборонить?! Вони ж – пам’ятники!
Геній Висоцького міг виникнути виключно і тільки у країні, яка повально спивалася, відчувала злигодні і страх...
Автор : Максим Коломис
Дискусія, варто чи не варто свідомому патріоту у 2018 р. слухати пісні Володимира Висоцького і Віктора Цоя красномовніше за будь-що ілюструє рівень суспільного діалогу в сучасній Україні. З контексту виривається фраза токсичного для певної аудиторії публічного спікера. Те, що він не договорив за нього дописують інтернет-коментатори, а відтак на рівному місці провокується скандал загальнонаціонального масштабу.
Яке тепер кому діло до того, що насправді казав Володимир В’ятрович? Як то у нас в Україні зазвичай і відбувається, цілком слушна думка про можливість використання Росією певних діячів культури минулого у нинішній пропаганді, для більшості виявилася заскладною. З поста директора Українського інституту національної пам’яті вихопили два знайомих прізвища, які, ну звісно ж, найближчим часом мають намір заборонити набридлі українізатори. Мовляв, немає у нас більше проблем!
Як на мене те, що тема Висоцького і Цоя останні кілька днів упевнено тримає пальму лідерства за обговорюванням у мережах є нічим іншим, як іще одною блискучою операцією людей з Ольгіно – затишного санкт-петербургського квартальчика, де сотні інтернет-тролів за гроші постійно здійснюють поширення повідомлень для обслуговування російської пропаганди.
А чи був, власне, хлопчик?
Нагадаю, що в оригіналі пан Вятрович сказав ось таке:
- Не всі щупальця «руского міра» такі огидні і очевидні як совок і московська церква. Деякі більш симпатичні, вишукані та респектабельні, але не менш небезпечні. «Іроніясудьби», «восьмоємарта», булгакови, пугачови, і навіть висоцькі і цої в руках Кремля - ефективні інструменти нагадування про єдиний культурний простір та інструменти його відтворення. А саме культура є фундаментом, на якому кожен імперіалізм зводить храм своєї величі.
Як бачимо, жодних оціночних суджень конкретно про Висоцького, Цоя чи когось іншого – виключно припущення про культуру як інструмент на службі у політики. Навряд чи ці тонкощі пройшли повз увагу, скажімо, телеведучої Наталі Влащенко. Це, однак, не завадило їй написати таке:
- Иван Франко помогал большевикам. Не пора ли изъять? Тарас Шевченко писал повести на русском. Не надо ли нам усомниться в его патриотизме? Леся Украинка перевела на украинский Манифест Коммунистической партии. Разве это не потакание Симоненко? Жгите, Вятрович! А Высоцкий – гений. Его песни – поверх ваших примитивных пропагандистских шаблонов.
Мер Дніпра Євген Філатов пішов навіть ще далі і, не добираючи слів, зауважив, цитую:
- Такие полезные идиоты как Вятрович, Ницой и Фарион, отталкивают сегодня от украинской национальной идеи десятки тысяч сограждан. Не им, бл#дям, учить нас Родину любить!..
Я считаю тебя, вЯтрович, местечковым рагульом!..
Угледівши, якої каші наварив, бідолашний пан Вятрович написав черговий блог у Фейсбуці, де навіть для тих, хто на бронепотязі пояснив, що:
- Не пропонував забороняти ні Цоя, ні Висоцького, ні когось іншого, крім тих, хто нині відверто підтримує російську агресію… Напис на пачці цигарок «Куріння вбиває» - це не заборона курити, а застереження про можливі наслідки. Він стосується не лише цієї пачки, навіть не лише цього бренду, а куріння вцілому.
Примирливі інтонації, одначе, тільки підлили масла у вогонь.
«Мы писали кровью сердца, а они бормотали что-то насчёт больной печени...», - цитує Висоцького такий собі Радій Олешко з Козятина.
« Это наша история. И нечего лезть туда, где вас не просят», - емоційно додає одесит Олег Ротанов.
« Я считаю тебя, вЯтрович, местечковым рагульом и невежей, дебильные высказывания которого, могут быть расценены лишь как провокационные и деструктивные», - ділиться враженнями київський «нерагуль» Володимир Вєліков.
« Висоцький, Цой, Булгаков для нас - не релігія, але підґрунтя моралі, - патетично пояснює Сергій Назаревич з Хмельницького, - ми не любимо, коли плюють в душу, а совок - це не де ми живемо, а як ми живемо. І кращого означення совка, ніж дав Булгаков - "розруха в головах" - я не бачив... Шарікови при владі»...
Володимир Вятрович, однак, наодинці з власною позицією не лишився. Тих, хто висловився на його захист в інтернеті виявилося не менше, аніж охочих покритикувати.
«У реакції опонентів я бачу типову реакцію нікотинозалежних на будь-які заходи проти куріння», - зауважив полтавчанин Андрій Бондар.
Киянка Ірина Оснач додала:
« Історія з Висоцьким і Цоєм насправді як лакмусовий папірець показала, що ми загалом, на жаль, більші совки, ніж могли собі уявити. Особисто я українську історію і культуру НЕ знаю так само, як і більшість сучасних українців. Лише зараз, на старості намагаюся відкривати для себе. Починати треба зі шкіл, але чиновники від освіти при Гриневич ті ж самі, що й при Табачнику!»
З нею загалом погодився Євген Гуськов з Дніпра:
«Допис про залежність окремих українців від російської культури збурив московитів, бо найбільше чого вони бояться - це часу, коли українці остаточно усвідомлять росіян чужими на нашій землі, а себе кардинально іншими від них. Булгаков, Цой та Висоцький це ті мури "рузкава міра" в Україні, за якими до останнього будуть ховатись нащадки московитських окупантів: "братішка, ну ми же радниє, ми же раслі на адніх кніжках і пєснях»…
Генії, але не мої…
Цілеспрямовано чи ненароком, але пан Вятрович таки спровокував дискусію у питанні, яке висить в повітрі без чогось чотири роки. З одного боку у нас і справді демократія, та й про смаки загалом не сперечаються, але ж чому навіть під час війни ми воліємо висловлювати власне «підґрунтя моралі» російською, а не рідною українською?
Причин загалом вистачає. Одна з головних – те, що наше старше покоління свого часу вчило лише історію СРСР та Компартії Радянського Союзу. В нову епоху вони увійшли в переважній більшості зі старими ідеалами – музикою, літературою, уявленнями про те, що таке добре і що таке погано. Вітчизняний медіа-простір впродовж усіх 27 років незалежності, орієнтуючись, типу, на споживача, успішно згодовував йому все ту ж саму совкову і пост-совкову жуйку, а відтак її непогано прожувало і кілька молодших поколінь.
На фоні численних труднощів перехідного періоду нападки на улюбленців юності у багатьох викликають, передусім, бажання захистити власну молодість. Забороняючи когось, як на мене, головне – не передати куті меду. Бо якщо робити це зовсім вже огульно, у нафталінових кумирів можна вдихнути нове життя, перетворивши їх на обличчя протесту, тепер вже сучасного.
Як ставлюся до Цоя з Висоцьким особисто я?
Загалом, як до авторів і виконавців, безумовно, з повагою. Те, що кожен з них був наділений непересічним талантом – факт. Можна сперечатися і присікуватися, скажімо, до особливостей вокалу, але загалом для творчих завдань, які вони перед собою ставили він був цілком органічний. Як і імідж, музика, стиль життя і таке інше.
Творчість «Кіно» свого часу була для мене досить близькою вже хоча б через те, що всі ці «Зірка на ймення Сонце», «Хочу змін», «Зозуля», «Скінчиться літо», «Пачка цигарок», «Спокійна ніч» виконувалися в актуальній для часів пізнього совка пост-панковій естетиці. Музиканти копіювали саунд моїх улюблених британців «The Cure», «The Smiths», «Joy Division» та «Sisters Of Mercy», сам же Цой для пізніх своїх хітів писав тексти, в яких складно було вловити бодай якусь лояльність до осоружного совка, що його я завжди зневажав. Не дарма у сучасній Росії Цоя і дотепер дехто на повному серйозі вважає агентом ЦРУ.
Що стосується Володимира Висоцького, то він був кумиром радше мого батька, аніж моїм власним. Справа у тому, що музика радянських бардів особисто для мене завжди звучала доволі прісно, а самих лише текстів мені ніколи не було достатньо. Утім, безумовно, не міг не оцінити сатиричну реалістичність «Міського романсу», «Міліцейського протоколу», «Випадку в ресторані» чи «Діалогу біля телевізора».
З іншого боку мені близькі також і міркування про феномен Висоцького, які у мемуарах свого часу висловила легенда російської опери Галина Вишневська:
- Ось вона, сьогоднішня російська людина. Вона горлає, кричить на весь світ своїм пропитим, хриплим голосом і виє, як зацькований, загнаний в кут, але все іще дуже сильний звір. Відчуваєш, що всі ці пісні про нас і усі ми з однієї зграї… Так, народ і справді породив Висоцького, визнав його своїм бардом, трибуном, виразником своїх відчаю і своїх надій. Але що ж мусив пережити народ, через яку моральну ломку пройти, аби всі ці блатні, істеричні зойки уркагана знаходили такий масовий відгомін в усіх прошарках радянського суспільства…
Не погодитися складно, геній Висоцького міг виникнути виключно і тільки у країні, яка повально спивалася, відчувала злигодні і страх. Вальяжний, розніжений комфортом буржуазний захід такого б ніколи не зрозумів…
Замість епілогу
Зрештою, як би не ставився до Цоя з Висоцьким я чи будь-хто інший, не варто забувати, що ця яйця виїденого не варта тема є не більше, ніж класичним інформаційним вкидом – способом відвернути увагу суспільства від інших, по-справжньому важливих речей: замість дискутувати про те, як дієво боротися з корупцією, підтримувати малий та середній бізнес ми і далі сперечаємося про те, що, за великим рахунком, є особистою справою кожного.
Корупція і далі спустошує наші кишені, а неефективна економіка не дає змоги в достатній мірі їх наповнювати. Втім, все це надто складно і наш народ воліє шукати для себе тем простіших, таких, щоб чорне і біле, усе, як ми любимо.
В той же час ні Цоя, ні Висоцького ніхто ніколи не заборонить. По – перше, бо забороняти артиста, який прямо не закликав стріляти в українців і публічно такої політики не підтримував не демократично, а тому у 21 столітті не правильно, по-друге, вже хоча б тому, що обидві згадані постаті навічно лишилися у Радянському союзі.
Напівзабороненими, напівлегальними пам’ятниками того, що, принаймні у культурі, там було не все так погано. Але, живучи у 2018 році, особисто для мене «не так погано» більше недостатньо. Я хочу, щоб добре, успішно, сучасно і, дуже бажано, українською.
Напене саме тому Цоя і Висоцького у моєму власному плеєрі давно замінили «DakhaBrakha», «Onuka», Христина Соловій, Mari Cheba, Катя Chilly, «Vivienne Mort», «Yuko», «Tik Tu» і багато іншої сучасної української музики для душі і тіла. Так, вона є, при чому у дуже і дуже великих кількостях. Щоб дізнатися про це варто хоча б інколи відриватися від кумирів юності. Уперед фізично не можливо іти із повернутою назад головою.
Схильність усюди трубити одне й те саме про «от у наші часи була музика» - то явно не свідчення вашого гармонійного культурного розвитку, а сліпа вірність самим лиш кумирам молодості свідчить хіба про старість.
Джерело: RvNews
Роман Іванісов: Запалимо свічки у памʼять про мільйони українців, які стали жертвами Голодомору 
